У 6—3 тис. до н. е., коли на території України наступила епоха неоліту, у житті людини відбувся перший якісний поворот — перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворюючих видів діяльності — обробітку землі й розведення домашніх тварин, що знаменувало собою перший великий суспільний поділ праці, який, за словами британського вченого В. Чайльда, явив собою справжню неолітичну революцію.
   Формування аграрної та тваринницької культур викликало відповідні соціальні зміни. Якщо збирачі та мисливці вважали здобуте продовольство спільним для усіх членів роду, то тепер воно вважалося власністю лише окремих груп або осіб. Надлишки продовольства стимулювали формування касти військових, адміністративного персоналу, служителів культу та інших соціальних категорій людей, які не мали відношення до здобуття чи виготовлення продуктів харчування.
   На півночі та північному сході України проживали племена, що займалися мисливством та рибальством, а у південно-західній частині населення віддавало перевагу землеробству й тваринництву. Нині на території України археологами знайдено не більше десяти неолітичних культур, аналіз яких свідчить про те, що у людей ускладнився світогляд, з?явилися нові релігійні культи, у тому числі культ черепів, пов?язаний з ушануванням предків. На поселеннях та у могильниках епохи неоліту виявлено також численні зразки образотворчого мистецтва. У той час, як на півночі Східної Європи знайдені перші антропоморфні статуетки, вирізьблені з кістки чи дерева, в Маріупольському могильнику археологи розкопали декілька зображень тварин, виконаних у такій само техніці різьблення по кістці. Але справжнім досягненням образотворчого мистецтва епохи неоліту є зображення на плитах Кам?яної Могили поблизу Мелітополя.
   Перехідною епохою від кам?яного віку до епохи бронзи був енеоліт (в перекладі з латинської— мідний камінь). Ця епоха на території України припадає на 4—3 тис. до н. е. То був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих відносин первісного суспільства, час подальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства — землеробства та скотарства. Племена освоїли нову сировину та оволоділи першим металом — міддю. У цю історичну епоху з?явилася добре відома нині трипільська культура, що існувала на території від сучасної Республіки Молдова до річки Псел на Сумщині. її елементи відшукав у 1893—1906 pp. на території Обухівського й Кагарлицького районів, вулиці Кирилівській у Києві археолог-аматор В. Хвойка. Свою назву ця культура отримала від села Трипілля під Києвом, де було знайдено найбільше її поселення.
   З другої половини епохи бронзи, тобто за 2750—1200 pp. до н. е., на території України з?являються землеробсько-скотарські племена Середнього Подунав?я, пізніше — народи північноєвропейського походження. Вони розселялися у верхів?ях Прип?яті, Західного Бугу, Дністра і використовували у боях з автохтонним населенням бойові кам?яні сокири. Водночас на сході та півдні з?явилися численні тваринницькі племена, що прийшли з Поволжя й Північного Кавказу. Вони змішалися з місцевим населенням і, освоївши степові та лісостепові області, дійшли до Балкан. Головною особливістю епохи було відділення тваринницьких племен від землеробських. З появою запасів продовольства виникла необхідність охороняти його від нападників, виникли нові види наступальної та оборонної зброї: мечі, удосконалені списи, панцири, щити та ін. Виділилася племінна верхівка, ускладнилися суспільні відносини всередині родів і племен, удосконалилися владні функції, поглибилася соціальна стратифікація. Деякі етнографи вважають, що наприкінці цього періоду вже остаточно сформувалися спільноти прагерманців, правенедів, прабалтів та праслов?ян.
   Кіммерійці. Скіфсько-сарматська епоха. Наприкінці 2 тис. до н. є. територію південної України населяли кіммерійці. Вони займалися табунним тваринництвом, добре володіли обробкою бронзи та заліза, постійного житла кіммерійці не мали, вони жили у тимчасових таборах й зимівниках, одними з перших навчилися виплавляти залізо, кували мечі завдовжки понад метр, залізні наконечники для стріл. Згадки про них зникли після 570 р. до н. є. Форми суспільного життя кіммерійців згодом наслідували скіфи.
   Скіфи мігрували на територію України у першій половині VII ст. до н. є. За згадками стародавніх істориків, спочатку вони перебували у Середній Азії або в степах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом. Потім, під натиском сусідів, відійшли у Північне Причорномор?я, трохи згодом частина їх мігрувала у Передню Азію. Північний Кавказ довгий час залишався для них надійним тилом, де вони забезпечувалися продуктами харчування, кольоровими металами, поповнювали свої війська. Завдяки походам до Малої Азії скіфи підпали під сильний вплив східних культур Ассирії, Вавилону, Мідії. Поселившись на землях нинішньої України, вони поступово змішувалися з місцевим населенням, переймали його побут і звичаї. Апогеєм могутності скіфської держави зі столицею, яка перебувала на території нинішньої Запорізької області, стало IV ст. до н. є. Скіфи вели жваву торгівлю з Ольвією, Херсонесом, Тирою, Пантикапеєм, Македонією, Істрією, а також римськими провінціями. На той час у них уже склалася патріархальна система общини з чіткою соціальною диференціацією. Кожний повнолітній скіф був передусім воїном, що володів різноманітними видами зброї. У боях скіфи були безпощадні, вони осліплювали й кастрували військовополонених, приносячи їх у жертву богині домашнього вогнища Табіті, повелителю неба Папою, богу війни Арею. З черепів убитих ворогів скіфи виготовляли чаші для пиття, із шкіри правих рук — сагайдаки для стріл. Усе життя скіфів було пройняте військовими традиціями й звичаями, а війна — істотним джерелом збагачення.
   На той час скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму (полі... та гр. theos бог), тобто багатобожжя або віри у багатьох богів, і фактично відповідала рівню, що передував створенню релігії з загальнодержавним пантеоном богів, їх релігійні вірування, по суті, являли собою синтез вірувань представників трипільської культури, тваринницьких тотемів та давньогрецької міфології. Віровідступництво, ігнорування законів та заповітів предків жорстоко каралися. Навіть представники вищих станів не були гарантовані від покарання. Так, відомий мудрець Анахарсіс та цар скіфів Скил були вбиті родичами за прихильність до еллінських обрядів. У той же час в Афінах скіфи-раби залучалися до виконання поліцейських функцій, що вважалося недостойним заняттям для вільної людини-громадянина. Важливими пам?ятками скіфської культури на території України є грандіозні царські кургани: Чортомлик, Солоха, Огуз, Кульоба, Гайманова могила, Товста могила та ін., а такі поняття, як «скіфське золото», скіфський «звіриний стиль» стали синонімами високої художньої й технічної майстерності в усьому світові. Однак протягом IV—III ст. до н. є. під впливом місцевих землеробських племен скіфи втратили свою ідентичність та чіткі ознаки державності. Наприкінці III ст. вони перенесли центр своєї держави в Неаполь, що знаходився неподалік від Сімферополя, а на початку III століття до н. є. під ударами готів Скіфія як єдиний протоетнічний та політичний організм, припинила своє існування, розпавшись на Малі Скіфії, що розмістилися у Нижньому Подніпров?ї, Подунав?ї та в Криму. Але скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, звичаях, релігійних віруваннях не втратив свого значення і надалі продовжував справляти значний вплив на мистецтво різних племен.
   В другій половині II ст. до н. є. Північне Причорномор?я заселило іракомовне плем?я сарматів, що прибуло з-за Уралу й Поволжя. Сармати проживали там протягом декількох століть, поділяючись на язигів, аланів та роксоланів. В основній масі вони були кочовиками-скотарями, їх житла та зброя майже не відрізнялися від скіфських. Сармати-скотарі жили у підводах-кібитках, а напівосілі сармати-землероби — у грубошерстих наметах. Головним предметом культу сарматів був меч — уособлення бога війни, недарма деякі вчені виводять назву сарматів від іранського слова «опоясаний мечем». Сарматська кіннота не знала поразок, жінки нарівні з чоловіками їздили верхи, володіли зброєю, брали участь у походах.
   VI столітті до н. є. племена язигів та роксоланів проникли на землі Римської імперії, а грецькі міста-колонії Причорномор?я й Криму сплачували їм велику данину. Наприкінці І ст. об?єднання сарматських племен, прозваних аланами, підкорили інші близькі племена, і змусили навіть Рим сплачувати їм данину. Деякий час алани перебували у союзі з готами, потім окремі аланські племена були розбиті гунами, частина сарматів пішла з ними до Європи, а потім потрапила до Африки. Невелика частина сарматів улилася до слов?янського середовища.
   Враховуючи викладене, слід усвідомити безпідставність точки зору про те, що культура первісних людей — це культура «примітивних дикунів», «грубих язичників» або «троглодитів». Протягом майже усієї історії людства вона була основною формою культури, єдиним цілим на незначній території освоєних земель. У первісних суспільствах зародилися такі досягнення культури, як виготовлення знарядь праці, привласнююча та відтворююча форми економіки, релігійні уявлення, мова та сигнально-знакові системи. У цей загадковий час людина перша з усіх живих істот стала ховати своїх померлих. Бажання зрозуміти, що таке смерть і небажання миритися з тим, що життя коротке, призвели до різноманітних уявлень про потойбічний світ і формування поховальних ритуалів. Поділ світу на три сфери — небесну, земну й підземну, — притаманний міфологіям та релігіям усього світу, було зроблено саме тоді. Практична необхідність створення сховища для збереження свого життєвого простору призвела до виникнення архітектури. З?являється кераміка — улюблений предмет дослідження археологів, тому що керамічний посуд, навіть його уламки, містять у собі величезний обсяг інформації. Людина навчилася розводити худобу, обробляти землю, жити у злагоді з сусідами й навіть торгувати.