Отже, для того, щоб індивідуальна скарга на порушення прав, які містяться у відповідному міжнародно-правовому договорі, могла бути визнана прийнятною і мала юридичну перспективу, вона повинна подаватися письмово і мати такі відо­мості, як-от: ім'я та прізвище, громадянство, дату народження позивача, а також зазначення держави-учасниці, проти якої подано повідомлення. Якщо повідо­млення подається від імені іншої особи, то необхідно надати докази її згоди на це або обгрунтувати, чому воно подається без згоди цієї особи. У повідомленні мають викладатися факти, що обґрунтовують його, зокрема докази того, що по­зивач або особа, від імені якої подано повідомлення, особисто постраждав від за­стосування конкретного закону, програми, реалізації державної або місцевої політики, практики, що склалася, дій або бездіяльності відповідної держави-учасниці. У повідомленні у загальних рисах повинно бути викладено вжиті заходи, що вичерпали внутрішньодержавні засоби правового захисту, зазначені позови або скарги, подані до національних судових інстанцій або інших органів влади, а також дати і результат судових розглядів, або пояснено причини, через які це правило не може бути застосовано. В індивідуальній скарзі також має пода­ватися інформація про те, чи розглядалося те саме питання в межах іншої проце­дури міжнародного розгляду або врегулювання.

За загальним правилом, після отримання і реєстрації повідомлення Секре­таріатом відповідного міжнародного органу воно виноситься на його обговорен­ня. Повідомлення передається державі-учасниці, щоб вона вивчила його з погля­ду прийнятності і по суті. Держава-учасниця може ухвалити рішення оскаржити тільки прийнятність повідомлення, і в цьому випадку вона повинна подати відповідь протягом двох місяців. Відповіді щодо прийнятності і суті повідомлен­ня мають бути подані протягом шести місяців. Після того, як держава-учасниця дала відповідь, для позивача встановлюється певний термін, протягом якого він може подати свої зауваження, після чого повідомлення буде подано до Комітету для прийняття рішення про його прийнятність.

Якщо Комітет ухвалює рішення про неприйнятність повідомлення, він інфор­мує особу, яка подала повідомлення, і державу-учасницю. Справу може бути відкрито повторно, якщо буде надана додаткова інформація, яка свідчитиме про те, що причини, з яких повідомлення було визнано неприйнятним, більше не діють. Після ухвалення рішення про те, що повідомлення є прийнятним, Комітет переходить до розгляду його по суті і вирішує питання про те, чи справді мало місце порушення відповідного міжнародно-правового договору.

За результатами розгляду повідомлення Комітет ухвалює рішення, які відо­бражають як вирішення питання про прийнятність звернення, так і вирішення справи по суті. Тобто, рішення містять підсумкову позицію Комітету щодо того, чи мало місце порушення прав, викладених у відповідному міжнародно-правовому договорі, у даній конкретній справі. У рекомендаціях Комітету може містити­ся прохання до відповідної держави-учасниці вжити конкретних заходів з метою усунення порушень відповідних положень.

У деяких випадках Комітети можуть у своєму рішенні поставити питання про компенсацію жертві порушеного права. Але, на відміну від Європейського суду з прав людини, Комітети ООН не називають конкретного розміру компенсації, а констатують, що жертві має бути виплачена компенсація без зазначення її суми. Тільки у справі Лаптовича проти Білорусі Комітет з прав людини вказав, якою повинна бути сума компенсації. У рішеннях Комітету з прав людини за криміна­льними справами, як правило, прямо зазначається, що або особа повинна бути звільнена, або що її справа має бути переглянута, а не тільки констатується, що мало місце порушення.

Держава-учасниця повинна належним чином розглянути «думки» Комітету разом із його рекомендаціями і надати Комітету протягом шести місяців письмо­ву відповідь, зокрема інформацію про будь-які заходи, вжиті з урахуванням ду­мок і рекомендацій Комітету. Комітет може запропонувати державі-учасниці на­дати додаткову інформацію про будь-які заходи, вжиті державою-учасницею у відповідь на його думки або рекомендації.

Викладене вище можна зобразити схематично (див. наступну стор.):

Окрему проблему становить виконання рішень міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Ук­раїною, у справах щодо порушення прав осіб з боку держави. Право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, визнано абзацом 3 ст. 55 Конституції України.

Такими міжнародними судовими установами та органами міжнародних ор­ганізацій, юрисдикція яких визнана Україною, є:

Європейський суд з прав людини, який створений згідно зі ст. 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 p., ратифікованої Зако­ном України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Кон­венції» від 17 липня 1997 p.;

Комітет ООН з прав людини, уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Міжнарод­ним пактом про громадянські та політичні права, згідно зі ст. 1 Першого факуль­тативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, обов'язковість якого для України визнана Постановою Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права» від 25 грудня 1990 р. та Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет проти катувань, який уповноважений одержувати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Кон­венцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, відповідно до ст. 22 цієї Конвенції, яку ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 p., з поправками, прийнятими Постановою Верховної Ради Ук­раїни від 4 лютого 1994 p., що є чинною на території України відповідно до Зако­ну України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет ООН по ліквідації расової дискримінації, який уповноважений прий­мати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, перед­бачених Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, відповідно до ст. 14 цієї Конвенції, ратифікованої Президією Верхов­ної Ради Української РСР 21 січня 1969 р., з поправками, прийнятими Постано­вою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р., що є чинною на території України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.;

Комітет ООН по ліквідації дискримінації щодо жінок, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до статей 2 Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікованого Законом України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» від 5 червня 2003 р.

Рішення міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, в індивідуальних справах осіб щодо пору­шення їх прав з боку держави, мають обов'язкову юридичну силу. Згідно з Зако­ном України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини тягне за собою відповідальність, передбачену ч. З ст. 382 КК України.

Необхідно виходити з того, що рішення в індивідуальних справах, ухвалені іншими міжнародними судовими установами чи відповідними органами міжна­родних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, виступають не волею цих органів чи установ, а волею самих міжнародних договорів, ратифікованих Україною, а отже, вони є обов'язковим для держав-учасниць через обов'язковість самих міжнародних договорів. Невиконання державою рішень відповідних міжнародних органів чи установ означає невиконання нею своїх міжнародно-правових зобов'язань та може потягти за собою застосовування щодо неї відповідних міжнародних санкцій.

Процесуальне законодавство України визначає процесуальні наслідки ви­знання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Відповідно до п. 2 ст. 354 ЦПК України, судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України у зв'язку з винятковими об­ставинами після їх перегляду у касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мо­тивів визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Статтею 355 ЦПК України передбачено, що скарга може бути подана протя­гом одного місяця з дня відкриття виняткових обставин. Днем відкриття винят­кових обставин, передбачених п. 2 ст. 354 ЦПК України, слід вважати день ухвалення рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Якщо рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визна­на Україною, отримане особою, у справі якої воно ухвалене, пізніше, ніж у місяч­ний термін з дня його ухвалення, ця обставина вважається поважною причиною для подовження строку подання скарги відповідно до ст. 73 ЦПК України.

Скарга у зв'язку з винятковими обставинами подається за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні з урахуванням особливостей, перед­бачених Главою З ЦПК України.

Згідно зі ст. 358 ЦПК України, розглядаючи справу в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право:

постановити ухвалу про відхилення скарги і залишення рішення, ухвали без змін;

постановити ухвалу про повне або часткове скасування судового рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або ка­саційної інстанції;

постановити ухвалу про скасування судового рішення і залишити в силі су­дове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції;

постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду;

скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті справи або зміни­ти рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Статтею 360 ЦПК України передбачається, що ухвалені Верховним Судом Ук­раїни рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають.

При цьому судам необхідно мати на увазі, що згідно зі ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав лю­дини» з метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача (заявника до Європейського суду з прав людини у справі проти України, на користь якого поста­новлено рішенням Європейського суду з прав людини або з яким досягнуто друж­нього врегулювання, чи його представника, чи його правонаступника або особи (групи осіб), на користь якої рішенням Європейського суду з прав людини визна­чено обов'язок України в міждержавній справі), крім виплати відшкодування, вжи­ваються додаткові заходи індивідуального характеру, до яких належать:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції (гезШиіїо іп іпіе^гит);