Першою декадентською течією був французький символізм кінця XIX ст. (гр. symbolon — знання). Символісти відмовилися від реалістичного зображення життя, оспівували містичні таємниці, потойбічний світ. Змальовувати це, на думку представників цього напряму, можна лише за допомогою символів. На місце художнього образу митці поставили художній символ, що містить у собі цілий ряд значень. Символісти намагалися надати своїм творам співучості, мелодійності, оскільки лише музику вважали справжнім мистецтвом. Тому для поезії поетів-символістів характерна вишукана форма і точне римування, чіткий ритм, алітерації і асонанси. Для символізму характерна поезія малих форм.
   Одним з основоположників символізму був французький поет Поль Верлен (1844—1896). Його поезії із збірок «Сатурнічні поезії», «Добра пісня», «Романси без слів» пройняті мотивами смутку, самотності. Поет майстерно зображував сумні осінні пейзажі, дощ, намагаючись передати настрої ліричного героя, а не події. Верлен вважає невід?ємною рисою символізму музикальність, про що заявляє у своєму програмному вірші «Поетичне мистецтво».
   Символістом був також Артюр Рембо (1854—1891). У ранніх віршах поет вітав Паризьку комуну («Паризька військова пісня», «Париж заселяється знову»). У збірках «Останні вірші», «Сезон у пеклі» він звертається до теми романтичного бунту, протестуючи проти сучасних йому реакцій французької дійсності. А. Рембо багато працює над формою вірша.
   У добу так званого «срібного віку» російської поезії (рубіж XIX—XX ст.) риси символізму властиві творчості Д. Мережковського, 3. Гіппіус, В. Брюсова, А. Белого, О. Блока та ін. Для поезії російських символістів властиві мотиви смутку, меланхолії, похмурих осінніх пейзажів, вишукані поетичні форми з великою кількістю звуконаслідувань. На початку XX ст. із середовища російських символістів виділився окремий напрям — акмеїзм (гр. acme — вершина, розквіт, вищий ступінь чого-небудь). До цього напряму належали М. Гумільов, С. Городецький, А. Ахматова, О. Мандельштам та інші. Лідери акмеїстів проголосили відхід від символізму з його багатозначними словами-символами і повернення до реального життя. Твори поетів-акмеїстів оспівували сильну особистість, утверджували культ біологічного начала в людині, проводили ідею про переважання біологічного над соціальним.
   Літературний футуризм виник в Італії на початку XX ст., лідером цього напряму був поет Ф. Марінетті. У своєму маніфесті футуристи проголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динаміці XX ст. з його машинною технікою. Футуристи заперечували традиції класичної літератури, у пошуках нових форм створювали нові, незвичні слова і словосполучення, зберігаючи римування, змінювали традиційну ритміку. Часто твори поетів-футуристів були вкрай формалістичними. Футуризм характерний для російської літератури початку XX ст. (А. Кручених, В. Маяковський, В. Хлебников та ін.).
   Експресіонізм з?явився в німецькій літературі на початку XX ст. Термін вперше вжито німецьким поетом Г. Вальденом (1911). Німецькі поети-експресіоністи групувалися навколо журналу «Der Sturm» («Буря») (А. Еренштейн, О. Кокошка та ін.). Письменники-експресіоністи намагалися виразити бачення світу через призму авторського «я». Експресіонізм мав виразне соціальне спрямування, на відміну від інших модерністських течій. Риси експресіонізму властиві творчості російських письменників Л. Андреева, О. Серафимовича, В. Вишневського.
   Література XX ст. намагалася відобразити нове світовідчуття. У творах австрійського письменника Ф. Кафки (1883—1924) (романи «Процес», «Замок», «Америка», збірки новел «Спостереження», «Сільський лікар», «Художник голоду») показано безнадійність людського існування, відчуження особистості, її самотність в умовах сучасної цивілізації. Конфлікти, відображені Ф. Кафкою, мають соціальний та особистісний характер, його твори поєднують відображення повсякденного життя зі світом нереального.
   У час Другої світової війни та післявоєнний час у світовій літературі виникає екзистенціалізм. Філософським підґрунтям цього модерністського напряму було вчення С. К?єркегора, М. Хайдеггера, К. Ясперса. Характерними рисами творчості письменників-екзистенціалістів були песимізм, індивідуалізм, суб?єктивізм, заперечення будь-якого насильства. Представники цього напряму вважають, що крім реального існування, людина має ще й «екзистенцію» — духовне існування. Життя, за екзистенціалістами, безглузде і абсурдне, це хаотичний потік, позбавлений будь-яких закономірностей. Єдиний вихід для людини, що перебуває в таких умовах, — самогубство або бунт.
   Одним з лідерів цього напряму був французький письменник і філософ Альбер Камю (1913—1960), ідеї якого мали величезний вплив на письменників. Філософія А. Камю ґрунтується на пошуку сенсу людського існування в царині моралі. Згідно з А. Камю, життя — абсурдне, а сенс людського життя полягає у творчості. Більшість творів А. Камю мають філософський підтекст, звертаються до проблем сенсу людського буття. У філософському романі-притчі «Чума» (1947), написаному відразу після закінчення Другої світової війни, втілюється ідея боротьби з безглуздою дійсністю. У творі йдеться про чумний табір, де складається особливий спосіб життя. Перебування в таких умовах стає випробуванням для моральних засад мешканців табору. Письменник, якому довелося пережити навалу коричневої чуми фашизму, учасник французького руху Опору, втілює ідею трагічної мужності. Філософське есе «Міф про Сізіфа» А. Камю написав у час, коли Франція була окупована фашистами, тому ідея непокори, мужньої боротьби зі складними обставинами була дуже злободенною. А. Камю цікавила проблема ролі митця в суспільстві. Він вважав, що людина мистецтва повинна бути поза класами чи партіями, хоча і є відповідальною перед людством.
   Істотно вплинув на розвиток західної літератури роман ірландського письменника Джеймса Джойса (1882—1941) «Улісе». Автор подає картину беззмістовного буття в умовах сучасної цивілізації, використовує прийом «потоку свідомості», інтелектуалізацію мови, введення в реалістичний сюжет мотивів античної міфології. «Потік свідомості» став часто застосовуватися як художній прийом у літературі, допомагаючи відтворити процеси духовного життя, роздуми і переживання у взаємозв?язках, випадкових асоціаціях, часто алогічних.
   У післявоєнній літературі продовжують звучати ідеї боротьби за мир, ідеї гуманізму, інтерес до психоаналізу (Дж. Селінджер, Дж. Стейнбек, У. Фолкнер, Г. Грін, Е. Колдуелл, X. Кортасар, Г. Маркес та інші.). Зарубіжна література і далі продовжує цікавитися проблемами сенсу людського буття, роллю митця в суспільстві, можливостями самореалізації людини у технократичному і мілітаризованому світі.
   Драматургія і театр XX ст. також зазнали значних змін, хоча продовжували істотно розвивати традиції реалістичного театру, коли форми життя майже збігалися з формами сценічної дії. Визначний англійський драматург Бернард Шоу (1856—1950) виступав за створення антибуржуазного театру, висміював мораль буржуазного суспільства («Професія місіс Уорен», «Будинки вдівця»). Демократичними ідеями пройнята комедія Б. Шоу «Пігмаліон». Б. Шоу започаткував у світовій драматургії жанр драми-дискусії, для якої характерним є зіткнення певних ідеологій.
   У 20-х pp. німецький письменник Бертольд Брехт (1898—1956) розробляв теорію «епічного театру» (п?єси «Матінка Кураж та її діти», «Кавказьке крейдяне коло» та ін.). Дійство, розігруване на сцені, набуває характеру притчі. Публіка, спостерігаючи гру акторів, не тільки співпереживає, а й аналізує, робить висновки, бо п?єси німецького драматурга звернені, в основному, до інтелекту глядача. В епічних п?єсах Б. Брехта робляться великі узагальнення. Наприклад, п?єса «Кавказьке крейдяне коло» не сприймається як розповідь про події у екзотичній місцевості, віддаленій від Західної Європи, а як «... дослідження проблеми боротьби народу за своє майбутнє, осмислення механізму добра і зла».
   У XX ст. у театральному мистецтві, як і в інших видах мистецтва, спостерігається прагнення відійти від традицій класичного реалістичного відображення дійсності на сцені. Під впливом французького екзистенціалізму в прозі виникає так званий «театр абсурду». Естетичні принципи «театру абсурду» знайшли відбиток у п?єсах С. Беккета («Чекаючи на Годо»), А. Камю («Калігула», «Непорозуміння»), Е. Іонеско («Стільці», «Урок», «Носороги» та інші.). Більшість творів цих авторів пройняті песимізмом, зневірою, відображають кризові явища в культурі XX ст., прагнуть показати абсурд, безглуздя сучасного життя і безпомічність людини в такому світі.
   Драматичні спектаклі втрачають логіку дії, бо, згідно з естетичними приписами «театру абсурду», людина існує лише в певних ситуаціях, вчинки її невмотивовані, алогічні.
   Складним і суперечливим був розвиток музичної культури XX ст. Як і інші види мистецтва, музика цього часу створила справжні художні цінності, використовуючи традиції попередньої доби та сміливо вдаючись до новаторських експериментів. Саме на прикладі музики яскраво помітне формування масової культури, орієнтованої на індустрію розваг.
   На початку XX ст. перед композиторами, як і перед іншими митцями, постала проблема відображення динамізму епохи, гострих соціальних проблем, пошуку нових виражальних засобів і рішень, нових форм втілення життєвого матеріалу. Незважаючи на новаторство, музичне мистецтво XX ст. пов?язане з класичною музикою XX ст., в тому числі з романтизмом та імпресіонізмом.
   Традиції реалізму та романтизму продовжував австрійський композитор Густав Малер (1860—1911), який у своїй творчості зумів яскраво виразити соціальну обумовленість людських страждань, конфлікт митця і суспільства (симфонії, хорові та інструментальні твори).
   Романтичні риси властиві були творчості С. Прокоф?єва, Д. Шостаковича, Б. Бар-тока (1881—1845), П. Хіндеміта (1895—1963). їх музична спадщина, гуманістична за своєю сутністю, утверджує духовну силу і красу людської особистості. Музичне мистецтво XX ст. прагнуло до використання традицій національного фольклору, до синтезу народних інтонацій і творчих знахідок сучасності (Б. Барток, Я. Сибеліус, К. Шимановський, В. Лютославський).
   Виникнувши в кінці XIX ст., у першій половині XX ст. розвивається імпресіонізм. Композитори-імпресіоністи, як і художники, прагнуть до передачі безпосередніх вражень, художніх асоціацій, суб?єктивних відчуттів, психологічних станів. К. Дебюссі (1862—1918), основоположник цього напряму, один з найбільших майстрів французької і світової музики на рубежі XIX—XX ст., вважав, що саме краса природи здатна збудити творчу фантазію композитора. Він виявляв у музиці нові можливості для передачі витончених відтінків різноманітної палітри настроїв людини і навколишньої природи, створив особливу мелодику, розширив сферу музичного ритму, гармонії, оркестровки (симфонічна музика: «Ноктюрни», «Море», «Іберія», «Хмари»; вокальні твори: «Мандоліна», «Місячне світло», «В саду» тощо). Творчість К. Дебюссі (композитора, диригента) справила великий вплив на сучасників.
   Імпресіоністи зверталися до тем античної міфології, національного музичного фольклору, середньовічних легенд, екзотики Сходу («Іспанська рапсодія», балет «Дафніс і Хлоя» М. Равеля (1875— 1937); «Міфи», «Маски» К. Шимановського (1882—1937).