1. встановлення правовідношення (сюди належать: позови про визнання батьківства [3. ст. 128], визнання материнства [3. ст. 132], заява про усиновлення);

2. примусове виконання добровільного невиконання обов'язку (таким буде стягнення аліментів на підставі виконавчого напису нотаріуса у разі невиконання одним із батьків обов'язків за договором про сплату аліментів);

3. припинення правовідносин, а також їх анулювання (розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, неукладеним, позбавлення батьківських прав, скасування усиновлення);

4. припинення дій, які порушують сімейні права (усунення перешкод у спілкуванні з дитиною одним з батьків, з яким проживає дитина, від виконання рішень органу опіки і піклування, якщо батьки проживають окремо);

5. відновлення правовідносин, які існували до порушення права (відновлення батьківських прав);

6. відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК України або договором (відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, заподіяної ухиленням особи від виконання рішення суду щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї (ч. 2. ст. 158, ч. 5. ст. 159 СКУ); ухилення одного із батьків, з яким проживає дитина від виконання договору щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків (ст. 157 СКУ).

Можливість учасникам сімейних правовідносин застосовується до тих, хто порушив сімейні права, відшкодування матеріальної шкоди є додатковим способом захисту сімейних прав та новелою сімейного законодавства. СКУ надає суду право застосовувати способи захисту, передбачені законом, а також ті, що передбачені договором між сторонами.

Позивачем у справах про розірвання щлюбу може бути лише один із подружжя. Якщо розірвання шлюбу вимагають інтереси того із подружжя, хто визнаний недієздатним, право пред'явити позов про розірвання шлюбу має опікун [3. ст. 110]

Отже, орган опіки і піклування уповноважений сімейним законодавством здійснювати попередній захист сімейних прав. Учасники сімейних правовідносин не позбавлені права звернутися до суду, навіть якщо цей спір віднесений до компетенції органів опіки і піклування. Рішення органів опіки і піклування є обов'язковим для виконання учасниками спору, якщо протягом 10 днів з моменту його винесення заінтересована особа не подала позов до суду.

1.3 Правовий режим майна подружжя

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Право спільної сумісної власності як загально-цивілістична категорія істотно відрізняється від права спільної часткової власності. Право спільної сумісної власності не поділене на частки, тому усі співвласники мають однакове, рівне право володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном. Така частка може бути виділена за домовленістю між співвласниками або у разі спору - судом. [13]

Спільна сумісна власність подружжя є матеріальною передумовою дійсності шлюбу, неповнолітні не можуть самостійно захищати свої права, скажімо, скористатися таким способом захисту, як самозахист, то відповідно їх права та інтереси захищають інші члени сім'ї та родичі. Захист може здійснюватися в судовому, адміністративному порядку.

Крім того, правова конструкція майна, набутого подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю є більш науково виваженою. Тобто підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання, виготовлення, спорудження) майна за час шлюбу, крім випадків, встановлених законом або договором.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі. Відповідно до ст. 60 СК воно вважається таким, що належить подружжю.

Заінтересована особа може довести, що майно було придбане нею до шлюбу. Якщо цього зробити їй не вдасться, майно вважатиметься придбаним у шлюбі.

Заінтересована особа може довести, що майно було придбане у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, наприклад, дружини про те, що річ була куплена на її кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності. Згідно з ч. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Це положення навряд чи можна визнати правильним. Адже у такому разі для виникнення права спільної сумісної власності подружжя щоразу необхідне волевиявлення одного з них. Однак для застосування законного правового режиму регулювання відносин між подружжям з приводу майна дружини і чоловіка цього не потрібно. Законний правовий режим, як вже зазначалося, застосовується у тому разі, коли він не змінений шлюбним договором.

Положення ч. 2 ст. 60 СК суперечить загальному правилу про поняття та підставу виникнення права спільної сумісної власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК, що, як справедливо вважає Т. Ариванюк, не передбачає дію режиму спільності майна подружжя залежно від його передачі до бюджету сім'ї. Зазначене положення суперечить також правилу ч. 3 ст. 61 СК, яка встановлює, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності обох з подружжя. У такому разі для виникнення права спільної сумісної власності на зазначене майно не потрібно, щоб воно було внесене до сімейного бюджету. Подружжя може укладати як цвільно-правові договори, в яких їх правовий статус не має значення, так і ті, що належать до окремої групи сімейно-правових договорів.

Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Між цими двома видами спільної власності є певні відмінності. Зокрема, у спільній частковій власності кожен із її співвласників має завідомо визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший спільний об'єкт. У спільній сумісній власності її співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими зобов'язаннями та в деяких інших випадках. Більш того, правовий режим сумісної власності у разі визначення часток у спільному майні, зокрема за згодою співвласників, може трансформуватися у спільну часткову власність.[14]

Правова природа спільної часткової власності є досить складною і неоднозначне визначається в юридичній літературі. Так, ще в радянський період щодо цього питання сформувалося дві точки зору. Відповідно до першої кожен із співвласників часткової власності має певну частку в праві спільної власності на майно. Відповідно ж до другої точки зору співвласникам спільної часткової власності належить право власності на конкретну частку спільного майна.

У новітній українській юридичній літературі перша точка зору знайшла підтримку в зв'язку з тим, що визнання за учасником спільної часткової власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Такі аргументи є обґрунтованими. Водночас варто зауважити, що у разі визнання за співвласником права власності на конкретну частку в спільному майні втрачався б взагалі сенс щодо необхідності інституту права спільної часткової власності, особливо щодо відповідної сукупності ділимого майна.

Вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім'ї, в якій виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна. [14]

Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає й початковий момент виникнення спільного майна дружини і чоловіка. З огляду на те, що до складу спільного майна подружжя входить не тільки право співвласності, а й зобов'язальні права, можливі три варіанти вирішення цього питання:

1) майно стає спільним, якщо воно було зароблене, тобто якщо на нього виникло право в одного з подружжя за час шлюбу;

2) коли майно одержане;

3) коли майно внесене одним із подружжя у дім, сім'ю.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Отже, ч. 1 ст. 65 СК передбачає, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Уявляється, що дружина і чоловік повинні за взаємною згодою не тільки розпоряджатися об'єктом їх права спільної сумісної власності, а й здійснювати право володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Розділ ІІ. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТИХ ПРАВ ТА ОБОВЯ'ЗКІВ ПОДРУЖЖЯ. ЇХ ВИДИ.

2.1 Право на материнство і батьківство

Новий СК дещо розширив коло особистих немайнових прав подружжя. Насамперед це сталось завдяки введенню в СК права на материнство та батьківство. Аналізуючи ст. 49 та деякі інші статті СК, можна дати наступне визначення материнства в праві. Материнство - це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію (народжувати здорових дітей), належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Материнство як правове явище потрібно розглядати в широкому та вузькому розумінні. Материнство в широкому правовому розумінні - це врегульовані законодавчими нормами суспільні відносини, спрямовані на захист інтересів матері і дитини, їх майнову і моральну підтримку. Материнство в широкому розумінні включає не тільки заходи державного впливу, а й деякі особисті права жінки як дружини. Про таке поєднання свідчить п. 3 ст. 49 СК, в якому зазначається, що позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди.