Слід не погодитись з вказаною позицією, оскільки інститут «сепарації» - це саме та можливість, яка дозволяє уникнути, можливо, найтяжчого стресу для сім'ї - розлучення. Крім того, вважаємо, що сам інститут «сепарації» передбачає її встановлення за згодою подружжя. Режим «сепарації» встановлюється або за спільною заявою подружжя, або за позовом одного із подружжя, в разі незгоди з яким інший з подружжя може здійснити своє право на розірвання шлюбу, якщо ж він цього не робить, то виражає згоду проживати роздільно. Тому слід підтримати позицію З. В. Ромовської, яка стверджує, що встановлення режиму окремого проживання не порушує права подружжя, а є юридичним закріпленням одного з проявів права кожного з подружжя на особисту свободу [5, с. 259]. Зазначену позицію поділяють також такі відомі науковці як С. М. Лепех [5, с. 82], І. В. Жилінкова та інші.

Отже, встановлення режиму окремого проживання подружжя є способом захисту права подружжя на вибір місця свого проживання, а також одночасно можливим шляхом здійснення права подружжя на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних відносин. Разом з тим, говорячи про позитивну роль режиму окремого проживання подружжя в питаннях захисту особистого немайнового права подружжя на особисту недоторканність, необхідно відмітити і певну недосконалість вказаного інституту. Так, згідно зі ст. 119 СК України подружжю можна встановити режим окремого проживання за рішенням суду. Припинення ж такого режиму можливе як за рішенням суду, так і в разі фактичного поновлення сімейних відносин. Встановлення режиму окремого проживання подружжя породжує низку наслідків. У разі встановлення режиму окремого проживання майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі, а дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.

Однією з проблем, яка може виникати в процесі застосування норм СК України про встановлення режиму окремого проживання, є реєстрація дитини, народженої подружжям, яке фактично знаходиться у режимі «сепарації», але фактично поновило подружні стосунки. Цілком логічно, що органи РАЦС в цьому випадку будуть вимагати від батька дитини заяви про визнання батьківства, і в разі відмови батька дитини таку заяву надати, мати буде змушена визнавати батьківство в судовому порядку. Виникнення такої ситуації є результатом прогалини в сучасному законодавстві і можна погодитись з авторами, які пропонують внести відповідні зміни до Сімейного кодексу України, встановивши, що режим роздільного проживання подружжя припиняється за рішенням того самого органу, який його постановив, тобто суду [4, с. 128-130].

Порушенням права чоловіка та дружини на свободу та особисту недоторканність вважаються примушування до збереження чи припинення шлюбних відносин, примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства. На охорону права подружжя на особисту недоторканність спрямовані положення Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» [2]. Під насильством в сім'ї розуміють будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї відносно іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю. В Україні діє ціла система органів публічної влади, яка має на меті попередження насильства та усунення реальної загрози вчинення насильства в сім'ї, забезпечення здійснення членами сім'ї своїх прав на особисту недоторканність. До вказаних органів належать: спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім'ї - Міністерство соціальної політики України, відповідні підрозділи органів внутрішніх справ, органи опіки і піклування, кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім'ї, центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї.

Необхідно зауважити, що основні засоби захисту подружжя від насильства в сім'ї знаходяться в сфері публічно-правового регулювання суспільних відносин, разом з тим, не згадавши їх, ми не зможемо повністю розкрити тему особливостей захисту права подружжя на особисту недоторканність. З метою захисту немайнового права подружжя на особисту недоторканність законодавцем було введено поняття офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї. Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» члену сім'ї, який вчинив насильство в сім'ї, за умови відсутності в його діях ознак злочину, виноситься попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї. В разі якщо особа, що отримала офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, повторно вчиняє таке насильство, ця особа направляється до кризового центру для проходження корекційної програми, яка спрямована на формування гуманістичних цінностей та ненасильницької моделі поведінки в сім'ї особи, яка вчинила насильство [2, ст. 10]. Одним із можливих шляхів здійснення чоловіком та дружиною особистого немайнового права на особисту недоторканність є отримання захисного припису відповідно до ст. 13 Закону України «Про попередження насильства в сім'ї». Захисний припис може бути винесено особі, яка є членом сім'ї, вчинила насильство в сім'ї та отримала офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію чи дії відносно жертви насильства в сім'ї протягом строку, визначеного приписом, але не більше ніж 90 календарних днів. Так, може бути заборонено чинити конкретні акти насильства в сім'ї, отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства, розшукувати жертву насильства в сім'ї, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство, відвідувати жертву насильства, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім'ї, вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім'ї тощо.