Це пов'язано з тим, що вони спрямовані, насамперед, на відновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинення дій, котрими порушується право власності. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, заподіяні інтересам власника.
Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:
1. його гарантованість державою;
2. його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності (на це вказує і ст. 13 Конституції);
3. його рівність для усіх суб'єктів;
4. повнота захисту (власник, права якого порушені, має право не лише вимагати відновлення стану, який існував до порушення та припинення порушення, але також й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах, встановлених ст. 22, 23 ЦК).
Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (публічні) і самоврядні (приватні). Легітимовані (публічні) -- це ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів, а самоврядні (приватні) -- це ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів -- самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо.
Найбільше практичне значення мають легітимовані засоби захисту права власності. Вони поділяються на судові та адміністративні.
Цивільно-правові легітимовані (судові) засоби захисту права власності у вітчизняній цивілістиці у свою чергу поділяють на 2 групи: речово-правові та зобов'язально-правові.
Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації здійснення правомочностей власника (володіння, користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йому належить.
До них належать:
- позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);
- позов власника про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови -- про визнання незаконним правового акту, який порушує право власності, тощо);
- позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять позови про визнання до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю.К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в ЦК, де цьому позову присвячена ст. 392.
Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена й існує потреба у відновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги з відшкодування заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить; вимоги про повернення безпідставно одержаного за рахунок власника майна тощо.
Оскільки цивільне законодавство передбачає можливість захисту від дій, що порушують право власності, не лише з боку суб'єктів цивільного, але й публічного права (наприклад, при визнанні недійсним правового акту органу державної влади), очевидно, логічним буде вести мову не лише про "зобов'язально-правові засоби захисту", а взагалі про "інші засоби захисту права власності". Останні застосовуються як при порушеннях зобов'язань, так і в усіх інших випадках порушення права власності.
Недоліком терміна "інші засоби захисту права власності" є те, що він не несе в собі змістовного навантаження, характеризуючи лише засоби захисту, котрі належать до цієї групи, як "такі, що не є речовими", У зв'язку з цим доцільним здається використання ідеї римського права про поділ позовів на "actio in rem" (позов щодо речі або "речовий позов") та "actio in personam" (позов щодо персони або "персональний позов").
Поділ засобів захисту права власності на "речові" та "персональні" є виправданим з тих міркувань, що, по-перше, віддзеркалює провідне значення наявності речі, яка є предметом позову, або особи, до якої можна подати позов, а, по-друге, дозволяє об'єднати в цих категоріях усі можливі варіанти цивільно-правового захисту права власності.
Крім того, постає питання про доцільність виокремлення цивільно-правових засобів захисту права власності, які самі по собі не належать ні до речово-правових, ні до персональних (зобов'язально-правових тощо) позовів і випливають з різних інститутів цивільного права. Такими, наприклад, є правила про захист майнових прав власника, визнаного в установленому порядку безвісно відсутнім або померлим, у разі його явки, про захист інтересів сторін у разі визнання правочину недійсним тощо.
Зазначені відносини, на перший погляд, дійсно не пов'язані безпосередньо з жодним із вказаних вище випадків. Проте у виокремленні цих ситуацій необхідності немає, оскільки залежно від виду і джерела порушення права власності можуть бути застосовані речові або персональні засоби його захисту. Наприклад, якщо порушене право розпорядження майном особи, визнаної померлою, застосовується речово-правовий засіб захисту (подається негагорний позов). Якщо неналежним чином здійснюється опіка над таким майном, і воно внаслідок цього пошкоджене, то до порушника подається персональний позов про відшкодування завданої шкоди [3, с.337-341].
РОЗДІЛ ІІІ. Засоби захисту права власності
3.1 Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (віндикаційний позов)
У цивільному законодавстві України (ст. 16 Цивільного Кодексу України) закріплено способи захисту цивільних прав і інтересів судом, зокрема, визнання правочину недійсним. Варто зазначити про такий речово-правовий засіб захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).
Віндикаційний позов - це позов власника, який не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом до інших осіб [4]. Метою віндикаційного позову є відновлення порушеного права власності. На позови щодо повернення майна з чужого незаконного володіння поширюється трирічний строк позовної давності.
Для подання віндикаційного позову необхідні такі умови: щоб майно вибуло з фактичного володіння власника; щоб майно збереглося в натурі й перебувало у володінні іншої особи; щоб предметом позову була саме та індивідуально-визначена річ, яку власник втратив; щоб були відсутні договірні зв'язки між власником та особою, що володіє річчю.
Якщо майно знаходиться в недобросовісного набувача, віндикаційний позов задовольняється в будь-якому випадку, а майно повертається власнику.
Що до витребування майна власником від добросовісного набувача за віндикаційним позовом, то діють такі правила. Якщо майно за плату придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не мав знати (добросовісний набувач), то власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено в того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
Якщо майно набуто безоплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, власник може витребувати майно в усіх випадках [5].
Ряд авторів вказують на можливість застосування у цьому випадку іншого варіанту вирішення проблеми повернення речі - а саме визнання договору відчуження речі недійсним та застосування двосторонньої реституції [6].
На практиці часто виникають ситуації, коли майно вибуло з володіння власника проти його волі й було передано недобросовісним набувачем за відплатним договором добросовісному набувачу. Останнім міг бути укладений ще один договір купівлі-продажу, предметом якого є спірне майно.
Розглянувши цей приклад детальніше, можна зробити певні висновки. Між власником майна й недобросовісним набувачем було укладено договір із так званими вадами волі (правочин, укладений під впливом обману, насильства, тяжкої обставини чи інші). Такі правочини можуть бути визнані судом недійсними, оскільки правочин відображає не волю сторони, а волю іншої особи, яка певним чином впливала на учасника правочину. Наявність волі й волевиявлення учасника під час укладення правочину є обов'язковою умовою дійсності правочину. Важливо встановити факт вибуття майна з володіння власника проти його волі. Адже відчуження власником майна третій особі за відсутності волі дає підстави для подання позову про витребування майна в добросовісного набувача (ст. 388 ЦК) [4].
Таким чином, позивачем виступає власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загубив, передав іншій особі в тимчасове користування, а та відмовляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє чужою річчю.
3.2 Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (негаторний позов)
При негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Права та інтереси власника можуть бути порушені і в тих випадках, коли майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном. У таких випадках власник може захистити своє право власності від порушень (не пов'язаних з позбавленням права володіння) позовом, який у науці цивільного права називають негаторним.
Відповідно до Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" формула негаторного позову має такий вигляд: "Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків" (ч. 2 ст. 48).
Негаторний позов характеризується такими ознаками:
1) На відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає найчастіше в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.
З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний володілець, причому останній -- як проти третіх осіб, так і проти власника. Наприклад, після укладення договору суборенди нежитлового приміщення власник не дозволяє суборендареві ним користуватися (вимкнув опалення, світло та ін.).
Так, у судовій практиці відомі численні випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду колишні землекористувачі не дозволяли новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, створювали штучні перешкоди в землекористуванні;
2) Суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно, відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом.
Так, Н., позивач у справі, придбав у С. 