Конституційно-правові норми мають також політичний характер, оскільки основним предметом конституційного права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються у сфері функціонування держави. Однак характеризувати такі норми як суто політичні немає підстав.

Серед конституційно-правових норм важливе значення мають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і обов'язки суб'єктів. їх завдання полягає в іншому: вони є сполучною ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це -- нормативні приписи, які визначають загальні принципи конституційного права, норми, що гарантують певні права, установчі норми, юридичні конструкції,, норми-дефініції та ін.

Багато конституційно-правових норм не мають ні гіпотези, ні санкції, наприклад, статті 1-3, 5, 7, 15, 20 Конституції України. Гіпотези містяться у статтях 27, 82, 87, 111 Конституції України. Вказівки на санкцію є, зокрема, у статтях 56, 60, 62, 81 Конституції України [1].

Елементи конституційно-правової норми часто переплітаються між собою, тому на практиці часом доволі важко виокремити їх “у чистому вигляді”.

Засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше, норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права (це стосується статей 34, 47, 50, 52-6, 80, 81, 105, 111 Конституції України, охорона й реалізація яких забезпечується “спорідненими” нормами кримінального та адміністративного права) [1].

Конституційно-правові норми класифікують за різними ознаками. Найпоширенішою є класифікація конституційно-правових норм за змістом, що розкривається насамперед через предмет правового регулювання, уявлення про який дає система (зміст) Конституції України. Відповідно до цього всі норми поділяють на кілька груп, які закріплюють:

- основні засади конституційного ладу України;

- конституційні права і свободи людини й громадянина;

- народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії;

- організацію державної влади (законодавчої, виконавчої, судової, Президента України, самоврядування тощо);

- територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя [2, с. 13].

За змістом конституційно-правові норми поділяють на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні норми права відтворюють зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації матеріальних норм права. Матеріальні норми відповідають на запитання “що робити?”, а процесуальні -- “як робити?”, а їх взаємозв'язок -- це зв'язок змісту і форми.

Процесуальні норми є складовою практично всіх інститутів конституційного права України. їх функціональне призначення -- обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо це характерно для таких інститутів, як виборче право, парламентське право (законодавча влада), зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування.

Особливу роль процесуальні норми відіграють у конституційному праві. Без них неможлива реалізація конституційних інститутів і норм. Вони визначають порядок діяльності державних органів, прийняття рішень з питань, що входять у їх компетенцію, а також порядок реалізації цих рішень. Процесуальні норми мають виняткове значення для юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, що вирізняється чітко окресленим процедурно-процесуальним характером, дотримання якого є неодмінною умовою ефективного функціонування Суду [16,с.8].

Конституційне право специфічно поєднує елементи матеріальних та процесуальних норм, тобто є, так би мовити, матеріально-процесуальним. Поки що немає достатніх підстав для виокремлення з конституційного права конституційно-процесуальної галузі. До того ж часто практично неможливо поділити конституційно-правові норми на матеріальні та процесуальні й зосередити останні в одному процесуальному акті, тобто існують проблеми кодифікації таких норм.

Розрізняють також регулятивні та охоронні конституційно-правові норми. Регулятивні норми можуть бути зобов'язальними (встановлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії), заборонними (зобов'язують утримуватися від вчинення певних дій) та уповноважувальними (дають право на здійснення певних позитивних дій).

За мірою визначеності конституційно-правові норми поділяють так:

- абсолютно визначені, імперативні, що передбачають такий і тільки такий варіант поведінки (наприклад, обрання Президента України народом України на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років);

- відносно визначені, що передбачають певну свободу вибору.

У свою чергу, відносно визначені норми поділяють на ситуаційні, факультативні й диспозитивні. Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, що складаються у процесі здійснення влади народом України. Факультативні норми поряд з основним варіантом передбачають факультативний. Диспозитивні норми надають право вибору варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі немає конкретної заборони.

За сферою дії розрізняють норми загальні й локальні, за тривалістю дії -- постійні та тимчасові, за органами, що видають нормативні акти -- видані Верховною Радою України, Президентом України, органами місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми поділяють також за юридичною силою.

2.3 Джерела конституційного права України

Джерела права розрізняються:

а) за матеріальним змістом (матеріальні умови життя суспільства, система економічних зв'язків, форми власності тощо); б) за ідеальним змістом (правова свідомість); в) за юридичним змістом (різні форми -- засоби вираження, об'єктивація правових норм). Тому під джерелами права в юридичному значенні розуміють форму вираження, об'єктивацію державної волі.

Основними видами джерел конституційного права у світі є нормативно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи міжнародні і внутрішньодержавні договори. У свою чергу, нормативно- правові акти конституційного права поділяються на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самоврядування.

Система правових актів, що становлять джерела конституційного права України, є досить широкою. Це Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Акт проголошення незалежності України, постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, регламенти тощо. Правові акти конституційного характеру має право приймати Центральна виборча комісія як орган державної влади.

Особливе місце серед джерел конституційного права України належить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові державно-правові норми загального характеру. Вони мають найвищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту Розділ 1. Конституційне право України як галузь права своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від інших джерел конституційного права. Важливо й те, що в ній визначається багато інших видів джерел цієї галузі національної правової системи.

Норми Конституції України стосуються кожного громадянина, усіх суб'єктів суспільних відносин. Значна кількість конституційних норм мають установчий характер.

Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Серед ратифікованих міжнародних договорів, що є джерелами конституційного права України, слід назвати такі, як Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Європейська хартія регіональних мов 1992 року, Європейська конвенція про громадянства 1997 року.

Види джерел галузі конституційного права України чітко визначені в Конституції України та інших нормативно-правових актах. Але на даному етапі конкретні акти, які містять конституційно-правові норми, мобільні, дуже часто змінюються, скасовуються, новелізуються, що зумовлюється як об'єктивними, так і суто суб'єктивними чинниками, труднощами перехідного процесу формування української державності.

Останньою тенденцією в питанні джерельної бази конституційного права України є поступове визнання судового прецедента як форми зовнішнього вираження норм цієї галузі публічного права. Для цього є відповідні нормативні підстави. Згідно з ч. 2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, «суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини». З огляду на те, що адміністративна юрисдикція поширюється на публічно-правові спори, які виникають, у тому числі, і в конституційно-правовій сфері, такий нормативний припис є достатньо показовим свідченням вищеназваної тенденції.

Таким чином, для системи науки конституційного права, яка співвідноситься з предметом однойменної галузевої науки, характерною є тенденція постійного розвитку та структуризації. Якщо на початку становлення незалежності України головним завданням правознавців було дослідження принаймні основних інститутів конституційного права молодої держави та перспектив їх розвитку у найближчі роки, то нині вітчизняна конституційно-правова наука є одним із флагманів юридичної науки серед багатьох пострадянських і постсоціалістичних країн. Ця теза підтверджується й уявленнями про систему науки конституційного права та її основні складові, які були й існують у середовищі вітчизняних правознавців.

Свого часу основними підрозділами науки конституційного права визначались: загальні питання науки; вчення про Конституцію України; загальні засади конституційного ладу України, а також її розділи - особа і держава; громадянське суспільство і держава; територіальний устрій; механізм реалізації повновладдя народу України [9, с. 182-183].

Пізніше В. Шаповал визначав основними напрямами наукових досліджень у конституційному праві розроблення досконалої теорії конституції; теорії установчої влади; проблеми застосування норм конституції; проблеми конституційно-правового регулювання; проблеми норм і інститутів конституційного права як загального явища; вчення про джерела конституційного права України; проблеми систематизації норм конституційного права України; проблеми відповідальності у конституційному праві України; проблеми інституційного і функціонального характеру, що присвячені таким суб'єктам відповідної галузі, як органи державної влади; проблеми парламентаризму; проблеми статусу Президента України і Кабінету Міністрів України; проблеми судоустрою і судочинства [25]. Ці напрями не втратили актуальності й нині, але суттєво розширились і деталізувались у XXI ст.

3. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ І ЇХ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Одним з найважливіших у теорії конституційного права є питання конституційних відносин. Виявлення характеру таких відносин, їх змісту і особливостей дає можливість відмежувати конституційне право від інших галузей права, розкрити його функціональне призначення.