Насамперед, звернемося до незаконного позбавлення волі особи. У ст. 146 КК України відсутня така дефініція. Тоді як у кримінально-правовій літературі присутні спроби визначити поняття «незаконне позбавлення волі особи». Приміром, за визначенням А.С. Політової, воно являє собою протизаконне обмеження вільного вибору людиною місця проживання, тимчасового перебування або свободи пересування шляхом поміщення потерпілого до місця, де вона не бажає знаходитись, із застосуванням до нього протиправних дій [63, c. 6].

Таким чином, незаконне позбавлення волі особи здійснюється усупереч Конституції України, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; воно може бути здійснено із застосуванням фізичного насильства (наприклад, потерпілого замикають у підвалі, поміщують у заздалегідь підготовлене місце тощо), а також психічним насильством (приміром, під загрозою застосування зброї потепілу особу примушують слідувати за викрадачем).

Способи вчинення цього злочину, як наголошується в літературі, є різними: обман, зловживання довірою, відібрання засобів пересування, ключів або інших необхідних засобів тощо [64, с. 164].

Зазначимо, що незаконне позбавлення волі є триваючим злочином. Закінченим цей злочин є з моменту фактичного обмеження потерпілого в свободі пересування.

Високий ступінь тяжкості викрадення людини незалежно від її віку, значне його поширення поставили питання про необхідність видання таких законів, які б забезпечували ефективний захист прав громадян. В історії кримінального права України викрадення людини як один з видів посягань на свободу особи мало місце протягом століть і переслідувалося за законом. При цьому закон визнавав дане діяння самостійним складом злочину, відповідальність за який була передбачена в окремій статті, диференціюючи відповідальність залежно від різних об'єктивних та суб'єктивних ознак. Але після жовтневої революції 1917 р. кримінально караним залишилося лише викрадення дітей. У КК України 2001 р. відповідальність за викрадення людини встановлена в одній статті з незаконним позбавленням волі, тобто в ній об'єднані два самостійних склади злочинів, що є, на думку О.О. Володіної, є невдалим [65], з чим варто погодитися.

Примітно, що викрадення людини було вперше криміналізовано у чинному КК України (у КК 1960 р. було передбачено відповідальність лише за незаконне позбавлення волі - ст. 123 і, окремо, за викрадення чужої дитини - ст. 124).

На думку О.О. Володіної, викрадення людини - це умисне протиправне заволодіння людиною будь-яким способом, поєднане з переміщенням її з місця перебування [65, c. 12], А.С. Політова окреслює його як відкрите або таємне заволодіння людиною, яку всупереч її волі переміщують із місця постійного чи тимчасового перебування до іншого місця, де вона тримається іншими особами протягом певного часу з метою отримання вигід майнового або немайнового характеру [63, c. 6].

Способи його вчинення також є різними: таємний, відкритий, насильницький, обманний та ін. Закінчений цей злочин є з моменту заволодіння людиною та фактичного початку обмеження волі [12, c. 165].

Так, Оболонський районний суд міста Києва засудив до реального терміну покарання осіб, які позбавили волі підприємця та вимагали за його звільнення 1 мільйон доларів США. Як встановлено у ході досудового слідства, у листопаді 2015 р. п'ятеро зловмисників, пред'явивши підроблене посвідчення працівника міліції та погрожуючи зброєю, викрали потерпілого з його будинку. Посадивши чоловіка до автівки, зловмисники вивезли його до Кривого Рогу, після чого ще два дні возили по різним містам України. За визволення з полону злочинці вимагали у родини підприємця 1 млн. доларів США, однак потім зменшили суму викупу до 500 тис. доларів США. У подальшому вони погодилися звільнити чоловіка за 250 тисяч у.о., що й зробили після отримання вказаної суми грошових коштів. У ході проведення оперативно-розшукових заходів правоохоронцям вдалося встановити особи нападників та затримати їх. Під час затримання у них вилучили грошові кошти, вогнепальну зброю та боєприпаси. Суд визнав зловмисників винними за ч. 2 ст. 146, ч. 4 ст. 189, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 353, ч. 5 ст. 27 ч. 1 ст. 358, ч. 1 ст. 345 КК України та призначив двом з них покарання у виді 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна, ще двом - покарання у виді 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна, та одній особі покарання у виді 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна [66].

Згідно із теорією кримінального права до таких ознак відносяться суб'єкт та суб'єктивна сторона злочину, ознаки яких є чітко визначені і закріплені у вітчизняному кримінальному законодавстві. Суб'єкт та суб'єктивна сторона злочину є обов'язковими елементами складу злочину, і якщо хоча б один із них відсутній, відсутній і сам злочин.

Розпочнемо з визначення поняття та ознак суб'єкта злочину. На думку І. С. Власова, це елемент кожного злочину і тут важливість його міститься в тому, що без нього неможлива кримінальна відповідальність, оскільки злочин є результат певної поведінки суб'єкта, а покарання застосовується лише до цього суб'єкта залежно від його вини. З другого боку, суб'єкт злочину - це завжди особа, винна у вчиненні злочину, що виступила проти волі суспільства, і в цьому розрізі питання про суб'єкт нерозривно пов'язане з питанням про конкретні причини злочину, з проблемою причин злочинності в цілому» [67, с. 11]. Я.М. Брайнін, в свою чергу, підкреслював, що характеристика суб'єкта злочину допомагає правильній оцінці суспільної небезпечності діяння і особи того, хто вчинив злочин [35, с. 112]. Відсутність суб'єкта виключає наявність складу злочину і зумовлює відсутність підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Суб'єкт злочину - це «не абстрактне юридичне поняття, що є поза часом і простором, а людина, що живе в суспільстві і вчиняє злочинні дії» [68, с. 122]. За своєю сутністю питання про суб'єкт злочину є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності [37, с. 101].

Суб'єкт злочину є одним із обов'язкових елементів будь-якого складу злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може настати кримінальна відповідальність. Крім загального, існує і спеціальний суб'єкт злочину. Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Зазначимо, що встановлення кримінальної відповідальності за одні і ті ж діяння у різних статтях Особливої частини КК України, або ж у різних частинах однієї статті за ознаками загального та спеціального суб'єкта є одним із найбільш поширених видів диференціації кримінальної відповідальності, дозволяє врахувати підвищену суспільну небезпеку вчинення того чи іншого злочину різними групами суб'єктів, а також має важливе значення для проведення кваліфікації. Як зазначає Г.В. Чеботарьова, з'ясування змісту категорії «суб'єкт злочину» важливе для як для обґрунтування меж криміналізації суспільно шкідливих діянь, так і для правильної кваліфікації злочинів, індивідуалізації і диференціації засобів кримінально-правового впливу [69, с. 73].

Відсутність суб'єкта злочину автоматично обґрунтовує відсутність самого складу злочину взагалі. Також, ведучи мову про значення даного елементу складу злочину, не буде зайвим посилатися на норми Конституції України [1]. Тут не можемо оминути увагою точку зору В.О. Гацелюка, який акцентує увагу на приписах ч. 2 ст. 61 Основного Закону, в яких міститься правило про індивідуальний характер юридичної відповідальності особи, що означає: 1) кожне правопорушення має безліч індивідуальних ознак, а тому, розв'язуючи питання про вид і конкретні розміри заходів юридичної відповідальності, відповідна особа має враховувати ці особливості; 2) правопорушення (навіть, якщо в його вчиненні брала участь група людей) у своїй основі має конкретний індивідуальний акт поведінки певної особи.

Учений вважає, що визнання підставою кримінальної відповідальності «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину» (ч. 1 ст. 2 КК України), а також установлення в законі низки ознак, притаманних особі як суб'єктові злочину (розділ IV Загальної частини КК України), є реалізацією вказаного конституційного припису [70, с. 320].

Незважаючи на нібито загальну простоту та формалізованість завдяки законодавчій дефініції, поняття суб'єкта злочину не таке вже й однозначне. Із цього приводу цікаво, на наш погляд, висловився В. І. Терентьєв, озвучивши доволі популярне нині неокласичне положення про дві основні групи ознак і якостей суб'єкта злочину: кримінологічні якості особи, котра вчинила злочин, та ознаки кримінально-правового характеру [71, с. 37]. Ми вважаємо, що, беручи до уваги таку позицію вченого та визнаючи її наукову цінність, усе ж таки слід розуміти, що кримінологічні якості суб'єкта доволі віддалені від самої можливості нормативного врегулювання, а це, в свою чергу, мінімізує можливості їхнього встановлення під час досудового розслідування. Також увесь можливий перелік таких ознак може бути доволі значним, а в особистості конкретного правопорушника проявлятимуться лише окремі з них. Така ситуація аж ніяк не сприятиме збільшенню якості кримінального провадження.

Cуб'єкт злочину (ч. 1 ст. 146 КК України) - загальний, тобто фізична осудна особа, що досягла шістнадцятирічного віку. У разі вчинення службовою особою з використанням своїх службових повноважень її дії підлягають кваліфікації за відповідними частинами ст. ст. 146 та 365 КК України.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний обов'язково має усвідомлювати незаконність позбавлення волі чи протиправність переміщення потерпілого.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 146 КК України) є вчинення його:

1) щодо малолітнього;

2) із корисливих мотивів;

3) щодо двох або більшої кількості осіб;

4) за попередньою змовою групою осіб;

5) способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого;

6) пов'язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань;

7) із застосуванням зброї;

8) протягом тривалого часу.

Названі кваліфікуючі ознаки потребують нашої уваги. Під двома і більше особами розуміємо осіб, які виступають як потерпілі, незалежно від того, одночасно чи в різний час щодо них були вчинені відповідні діяння. Незаконне позбавлення волі або викрадення однієї і тієї самої особи у різний час за відсутності інших обтяжуючих обставин кваліфікується за ч. 1 ст. 146 КК України.

Під способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, слід розуміти, на думку фахівців, такий спосіб незаконного позбавлення волі або викрадення, при якому створюється реальна загроза загибелі потерпілого або заподіяння йому тілесного ушкодження [72, c. 352].