1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п´яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

3.  Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред´явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п´ятнадцять, а на рухоме майно — через п´ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває надувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред´явлення протягом цього строку позову про його витребування.

4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Інститут набувальної давності вперше введений в національне законодавство даним ЦК. Цей інститут має своєю метою надати існуючим фактичним відносинам юридичного значення, слугує усталеності права та цивільного обігу. Треба вважати, що якщо власник майна тривалий час не виявляв наміру визнати річ своєю, то він погодився з її втратою, і при відсутності презумпції права державної власності, слід визнати цю річ власністю фактичного добросовісного володільця. Тобто інститут набувальної давності захищає права справжнього володільця проти попереднього.

Цей спосіб набуття права власності відноситься до перпіопочаткових, бо права набувача не базуються на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базуються на сукупності обставин, зазначених в частині першій статті, що коментується. А саме, тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном, як своїм власним. Тривалість володіння припускає, що повинен закінчитися передбачений в законі строк, що розрізняється в залежності від виду речі (рухомої чи нерухомої), яка знаходиться у володінні. Строк цей передбачається для нерухомого майна у десять років, для рухомого — п´ять. При цьому давнісний володілець може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Добросовісне володіння припускає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна. Необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю є також відкритість та безперервність володіння. Володілець повинен володіти річчю відкрито, без таємниць. В іншому випадку виникають сумніви як щодо його добросовісності, так і до інших вимог, що потребує закон. Безперервність означає, що на протязі означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов´язку повернути річ власнику, а також йому не пред´являвся правомочною особою позов про повернення майна.

Частина третя статті, що коментується, передбачає виникнення права власності за набувальною давністю у випадках, коли особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред´явив вимоги про його повернення. В такому разі строк набувальної давності збільшується: на нерухоме майно — п´ятнадцять років, а на рухоме — п´ять. При цьому строк набувальної давності починає текти не з моменту заволодіння майном, а з моменту закінчення строку позовної давності. Частина четверта встановлює обов´язковий судовий порядок набуття права власності за набувальною давністю на такі коштовні речі, як нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери.