Новообраному гетьману необхідно було завоювати довіру та здобути підтримку серед старшини та козацтва, що були закинуті на чужину, а тому перед тим, як брати до рук гетьманську булаву, вирішив, що спочатку необхідно врегулювати відносини із козацькою старшиною, козацтвом і шведським королем. Про творення Конституції у своїх мемуарах він зазначав: «Я один зложив найбільшу частину договору і зредагував цілий договір. Я зложив це за першим планом… Поміж особами, що обмірковували точки цього документа, були Войнаровський, Гордієнко, Ломиковський, Максимович, Іваненко, Карпенко, і ще деяких прізвищ не пригадую…».

Відомий історик В. Замлинський, характеризуючи договір писав: «Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, що були закладені в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу і самовизначення, модель, що базувалася на незначних досі демократичних засадах суспільного життя. Слід зауважити, що навряд чи такий документ міг бути вироблений одним Орликом зі старшиною. Все свідчить про те, що в ньому були закладені виплекані за довге життя думки самого Мазепи» [10, 19].

Таким чином, процес укладення договору між козацькою старшиною, запорозьким військом та гетьманом Пилипом Орликом, який представлений «Пактами і Конституцією прав і вольностей Війська Запорозького» є певного роду компромісним, оскільки був створений з урахуванням державного життя та юридичних гарантій прав і статусу вищенаведених сторін. Укладення договору відбулося на демократичних засадах та мала головним завданням розбудову української держави на правах вільної від будь-якої іноземної влади країни.

2.2 Зміст і характеристика основних положень

За формою Конституція Пилипа Орлика - це договір між генеральною старшиною і Військом Запорозьким, з одного боку, та новообраним гетьманом - з іншого, що цілком відповідає національній правничій традиції. За змістом - це документ, який в належних поняттях і термінах тодішнього права обґрунтовує державний устрій України [6, 242].

«Правовий уклад та Конституції відносно прав і Вольностей війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою Божою 1710 року п'ятого квітня у Бендерах» [16, 73] складається з преамбули, 16 статей, післямови та присяги Пилипа Орлика; єдиний комплекс з ними складає привілей Карла ХІІ, що її затверджує.

Преамбула є цікавим історико-політичним трактатом, де розкривається ідея споконвічного прагнення українців до державності, концептуально проаналізовано українсько-московські відносини, починаючи від 1654 року й закінчуючи 1708 роком [18, 24]; вона пояснює причини того, чому Україна розриває відносини з Московщиною і приймає швецьку протекцію. Таким чином, Орлик продовжує курс свого попередника І.Мазепи на визнання швецької протекції: «Мазепа, поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни… віддався під незламну оборону найяснішого короля, його милості шведського Карла Дванадцятого… осиротіле після смерті свого найпершого регіментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи сталу надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського… і погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, обрати собі нового гетьмана… Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності…» [17, 247]. Преамбула закінчується словами: «тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постановили з… його милістю Пилипом Орликом…аби непорушно дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою поприся жених, а також, щоб вони були дотримані і збережені… за інших гетьманів…». Отже, бачимо, що укладений договір був розрахований не лише стосовно тогочасного гетьмана і запорожців, але й наступних гетьманів, що свідчило про вагомість укладеного документу.

Стаття І Конституції визначала захист українського православ'я шляхом виходу Української Православної Церкви з Московського патріархату й повернення під крило свого споконвічного опікуна - Константинопольського патріарха [18, 25], тобто, йдеться про повернення київській митрополії її автокефальних прав: «… для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможний гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу…» [15, 34]. Варто також зазначити, що православна віра відповідає традиційній характеристиці українства як народу високодуховного, і якщо говорити про повну незалежність і самобутність українства від Московської держави, то ніякої мови про протекцію віри йти не може [7, 43].

Стаття ІІ трактує проблему державних кордонів України та її цілісності, тобто неподільності на Правобережну та Лівобережну; гарантом цілісності та недоторканості кордонів виступає король шведський. За текстом Конституції виділяються кордони Української держави, що встановлені ще Богданом Хмельницьким: «…Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передувсім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам'яті, Богдана Хмельницького були відступлені від Річі Постолитої польської в гетьманську область, не були насильно змінене і порушені…» [6, 243].

Стаття ІІІ стосувалася питання про союзницькі відносини з кримською державою, в чому автор Конституції вбачав гарантію спокою та миру для України. Акцентується увага, що українська держава мала намір жити з своїми сусідами не лише в злагоді, але й у приязні; вказується, що гетьман, коли осяде у свої резиденції, повинен бути «зобов'язаний посадою свого уряду, або ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою на порушували свавільні легковажні люди з нашого боку, які звикли розривати й руйнувати не тільки сусідську згоду та приязнь, але й мирні союзи» [15, 36].

Стаття ІV містить відомості про стосунки Запорізької Січі та Московської держави, яка, слідкуючи за текстом «створила праволомство і пригнічення». По суті, стаття висувала вимогу після звільнення України від влади Московщини «…щоб Дніпро від городків і фортець московських, так і ґрунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Запорозького війська повернено…».

Стаття V є логічним продовженням попередньої статті, де додається про одвічні права на маєтності та промисли низового Запорізького війська і нікого іншого. Згідно з текстом, земля Запорізької Січі має мати певну автономію, перебуваючи під особливою протекцією гетьмана України, який має подбати про чисто спеціальні запорозькі інтереси [14, 34], а саме: «город Трахтемирів… також Дніпро увесь згори від Переволочної вниз, перевіз Переволочанський і саме місто переволочну з містом Керебердою, і ріка Ворскло із млинами… і козацьку фортецю із належним до неї, має ясновельможний гетьман, а по ньому наслідники… зберегти при Запорозькому війську».

Стаття VІ стала найбільшим досягненням української Конституції. Стаття трактує принципово важливе для державного устрою України питання: самодержавство чи республіканський лад; автор приходить до висновку: «А чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був либонь у Запорозькому війську при гетьманах перед сим неодмінно, згідно давніх прав та вольностей?... Самодержавство невластиве гетьманському урядуванню…» [6, 245]. Таким чином, формуються структура влади та підданства: «…щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за преспектом їхніх первісних урядів, так і в установлений при гетьманській резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані подібним чином публічних радників… з кожного полку мають бути до загальної ради генеральні совітники з кожного полку… вибрані за гетьманською згодою…». Гетьманська влада («гетьманське самодержавство») мала бути обмежена постійною участю в управлінні Генеральної ради, з ними повинні радитися «гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю справою» [16, 73].

Тут також подана законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади - «публічних» Радах, які мали збиратися тричі на рік «перша на Різдво Христове, друга на Воскресіння Христове, третя на Покрову Святої Богородиці» [15, 37]. Отже, за Конституцією, новий механізм мав виглядати таким чином: гетьман підкоряє свою думку спільному рішенню урядовців, радників, представників міст, тобто народу, що набував політичної суб'єктивності за умов, що «навічно зберігається закон, коли першість належить генеральній старшині», а не гетьману. Тобто, гетьман, по суті, поступово обмежується створеною на доволі широкій основі представницькою владою [7, 45].

Стаття VII забороняла гетьману карати самостійно тих, хто ображав його честь, віддаючи цю справу на розгляд спеціального трибуналу старшини - «військовому генеральному суду», за рішенням якого винний зобов'язаний нести ту кару, яку йому присудить суд.

Стаття VIIІ запроваджує апарат державних службовців, вказуючи при цьому на правові та функціональні обов'язки генеральної старшини: «мають донести ясновельможному гетьману всілякі військові справи… відбирати декларації» [15, 39].

Стаття IX стосується питання обрання генерального підскарбія із «людини значної та заслуженої, маєтної і добросовісної». Привертає увагу той факт, що йдеться не про «призначення», як це було в традиціях самодержавної влади, а про «вибори» - необхідний компонент демократії. Далі говориться про те, що майно і скарб державні мають бути відокремлені від особистого майна гетьмана, що не було раніше, включно до І.Мазепи [6, 246]. Згідно статті, гетьман не мав права втручатися в казну, «а задовольнятися своїми оброками та приходами… а саме: індуктою, Гадяцьким полком, сотнею Шептаківською, добрами Почепівськими й Оболонськими та іншими витратами, які здавна ухвалено та постановлено на уряд гетьманський». Отже, дана стаття, врегульовуючи фінансові справи, була кроком вперед порівняно з фінансовою системою Гетьманщини в попередні десятиліття.

Стаття Х Конституції забороняла старшині (полковникам, сотникам, отаманам) віднімати у рядових козаків землю або силою змушувати їх до продажу, старшина позбавлявся можливості використовувати працю козаків у своїх приватних господарствах «щоб пани полковники, сотники і всілякі військові і посполиті урядники не важилися панщини та роботизн своїх приватних господарським козакам і посполитими людьми тими, які до їхнього уряду не належать і не є під їхньою персональною державою, брати до кошення сіна, збирання з піль жнива і гачення гребель примусом, чинити насилля, віднімаючи і гвалтовано купуючи грунти… приневолювати до діл своїх домових безплатно ремісників та козаків…» [16, 72]. Ці рядки, беззаперечно, дають пряму вказівку на використання старшиною основних засобів позаекономічного примусу, які в умовах створення нової держави були для автора неприйнятними, і які він засуджує.