Зокрема тим, що судове рішення, винесене на його користь, не виконувалось протягом більш ніж двох років.33. Суд зазначає, що відповідно до рішення від 11 вересня 2000 p., яке було залишено без змін рішенням від 19 жовтня 2000 p., заявнику було присуджено компенсацію за матеріальну та моральну шкоду, яка мала бути стягнута з держави. Згідно з документами, наданими Урядом, заявник повністю отримав присуджену йому суму 6 грудня 2002 p., а не 22 липня 2002 p., як стверджував Уряд. Відповідно рішення було повністю виконано після двох років та двох місяців.34. Суд також зауважує, що затримка у виконанні рішення суду на користь заявника була спричинена наглядовим провадженням, яке було ініційовано прокурором. Суд уже визнавав у ряді справ, що наглядове провадження щодо судових рішень, які набрали законної сили і підлягали виконанню, становить порушення принципу правової визначеності, що становить порушення п. 1 ст. 6 Конвенції (див., серед інших, рішення у справі «Світлана Науменко проти України», № 41984/98, від 9 листопада 2004 p.).35. У цій справі межі наглядового провадження були обмежені тільки визначенням порядку виконання рішення від 11 вересня 2000 p., а право заявника на присуджену суму залишалось безспірним. За таких обставин Суд доходить висновку, що питання наглядового провадження у цій справі має розглядатись у контексті тривалого виконання рішення на користь заявника, а не як окреме питання.36. Суд повторює, що ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без неналежних затримок (див. рішення у справі «Імобільяре Саффі проти Італії», № 22774/93, п. 66, ЄСПЛ 1999-V). Однак зупинення виконання судового рішення до того часу, поки це є необхідним для вирішення неузгодженостей державного характеру, може бути виправданим за виняткових обставин (див. рішення у вищезазначеній справі «Імобільяре Саффі проти Італії», п. 69). Таким чином, питання, які мають бути розглянуті, полягають в тому, чи може бути затримка визнана розумною за обставин цієї справи.37. У цьому контексті Суд зауважує, що виконавче провадження у справі заявника було зупинено постановою Генеральної прокуратури від 20 лютого 2001 р. 15 травня 2001 р. прокуратура звернулася з клопотанням про перегляд рішення в порядку нагляду з метою уточнення джерела виплати суми, присудженої заявнику. Однак аргументи для такого уточнення не можуть бути визнані розумними. Суд вважає, що оскільки держава була боржником у справі заявника, то неспроможністю визначитись та виконати рішення на користь заявника протягом більш ніж двох років держава поклала на заявника надмірний тягар і таким чином порушила свої зобов'язання відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу.38. Відповідно у цій справі було порушення вищевказаних положень.II. ІНШІ СКАРГИ

Прийнятність39. Заявник подав ряд скарг щодо кримінальної справи, порушеної проти нього, а також щодо ряду цивільних справ та інших подій. Зокрема, заявник скаржився, що протягом розслідування його було піддано катуванню, а також, що умови його тримання під вартою прирівнювалися до нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Він також скаржився, що його скарги на ці порушення не були розглянуті з достатньою ретельністю. Заявник скаржився, що його досудове тримання під вартою було незаконним, а також, що членам його сім'ї не дозволялися зустрічі з ним. Заявник скаржився, що протягом тримання під вартою його було піддано дискримінації з боку слідчих за ознакою йоговіросповідання та національного походження. У цьому контексті заявник посилався на статті 3, 5, 8, 13 та 14 Конвенції.40. Далі заявник скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції на те, що кримінальна справа, порушена проти нього, була незаконною. Він також скаржився за п. 2 Протоколу № 4 на те, що підписка про невиїзд порушувала його право на свободу пересування.41. Заявник скаржився на порушення його права на життя, права на свободу думки та свободу вираження поглядів, оскільки після публікації декількох статей про заявника та після подачі скарги до Європейського суду з прав людини, за словами заявника, його залякували та переслідували співробітники Служби безпеки України та органів міліції. У цьому контексті заявник посилався на положення статей 2, 9 та 10 Конвенції.42. Заявник також скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції щодо несправедливості та результату судових розглядів його цивільних справ.43. Заявник скаржився, що слідчий не задовольнив його клопотання про надання дозволу представляти пана К., що становило порушення ст. 6 Конвенції.44. Однак, з огляду на матеріали справи, якими володіє Суд, та в тій мірі, в якій оскаржувані питання підпадають під його компетенцію, Суд не вбачає у скаргах жодного порушення прав та свобод, що гарантуються Конвенцією та протоколами до неї.45. Таким чином, ця частина скарги має бути визнана неприйнятною як очевидно необгрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 35 Конвенції.III. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ46. Стаття 41 Конвенції передбачає: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».А. Шкода47. Заявник просив 1 103 150 євро як відшкодування моральної та матеріальної шкоди, спричиненої стверджуваними порушеннями статей 3, 5 та 13 Конвенції та порушенням статті 1 Першого протоколу48. Уряд зауважив, що питання, яке розглядалось Судом, полягало у тривалому виконанні судового рішення на користь заявника, в той час як заявник просить відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями Служби безпеки та прокуратури. Уряд далі наполягав, що вимоги заявника безпідставні та мають бути відхилені.49. Суд погоджується, що між встановленим порушенням та відшкодуванням матеріальної шкоди, що вимагається заявником, відсутній причинний зв'язок. Таким чином, він відхиляє ці скарги заявника. Суд вважає, що констатація порушення становить достатню сатисфакцію нематеріальної шкоди.Б. Витрати50. Заявник також вимагав відшкодування судових витрат, понесених у національних судах та під час провадження у Суді, у розмірі 36 885,70 євро.51. Уряд не надав своїх коментарів з цього приводу.52. Відповідно до прецедентно!" практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат тільки в тій частині, в якій вони були фактично понесені та необхідні, а також в розумних межах. У цій справі Суд зауважує, що всі квитанції за оплату правової допомоги, перекладу та друкарських послуг, надані заявником, датуються 1997 р. Крім того, заявник не довів, у якій мірі ці витрати стосуються цього провадження. Відповідно Суд вважає за доцільне відхилити вимоги заявника щодо судових витрат.ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО1. Оголошує скаргу щодо надмірної затримки у виконанні рішення суду на користь заявника прийнятною, а іншу частину заяви неприйнятною;2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції;3. Вирішує, що у цій справі було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції;4. Вирішує, що констатація порушення становить достатню сатисфакцію нематеріальної шкоди, зазнаної заявником;5. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

< Попередня   Наступна >