Судова реформа та трудові суди: аналіз та перспектива

Актуальність теми

Всі спроби реформування національної системи правосуддя часом нагадують гру У фрісбі (літаючий диск), адже яким би динамічним, видовищним, швидкісним не був пас гравця, диск все одно повернеться у початкове місце. Тим паче, що без відновлення довіри до судової влади говорити про суттєві зрушення у розбудові державних інституцій в Україні на новій демократичній платформі із беззаперечними цінностями прав та свобод людини було б явним перебільшенням.

Одним із останніх статистичних досліджень, що здійснювало аналіз відношення громадян до судової влади, здійснив Інститут соціології НАН України, який провів опитування, результати якого показали таке: українці найбільше не довіряють міліції -- 76,7% опитаних, дещо нижчий показник недовіри до політичних партій -- 71,9%, суди ж -- на третьому місці, їм не довіряють 69,1% респондентів, прокуратурі -- 67,8%, Верховній Раді -- 65,3%, уряду -- 53,3% [1]. З огляду на ситуацію, в якій опинилася Україна, важко знайти універсальне рішення, здатне запрограмувати державу на системні зміни, а суддю, що звик отримувати певний додатковий дохід, умовити змінити свідомість.

Різним аспектам, так чи інакше пов'язаним із трудовою юстицією, присвячували свої праці такі сучасні українські та зарубіжні вчені, як М.Й. Бару, Л.В. Беззубко, О.М. Биков, Н.Б. Болотіна, О.В. Боєва,

О.Я.Бурак,В.Ф.Безп'ята,С.В.Васильев,Р.С.Веприць- кий, Ю.М. Гриценко, О.С. Гусарєва, І.В. Дашутін, Д.І. Дєдов, К. Еріксон, С.В. Єрохін, І.В. Зуб, В.О. Кабанець, І.Я. Кисельов, С.М. Коссак, В.Б. Кузьменко, В.В. Ладиченко, В.В. Лазор, І.О. Лосиця, О.А. Любчик, С.В. Лозовий, В.І. Миронов, В.М. Оробец, В.П. Пастухов, П.Д. Пилипенко, В.І. Прокопенко, О.І. Процевський, С.Г Пушкарьова, Г. Рунквіст, В.О. Сафонов, В.М. Сердюк, А.М. Слюсар, М.П. Стад- нік, В.В.Сухонос, В.О.Терещенко, Й.Труген, О.М.Обушенко, Н.А. Плахотіна, О.В. Федькович, Л.І. Фе- сенко, Г.І. Чанишева, В.А. Шевченко, З.І. Шевчук, Г.Т. Штих, І.М. Якушев, О.М. Ярошенко, М.М. Яси- нок та ін. Тим паче, аналіз, проведений у даній публікації, свідчить, що судова реформа не враховує напрацьованої теоретичної бази, пов'язаної із розбудовою трудової юстиції в Україні.

Метою даної публікації є аналіз реформування судової влади в контексті розбудови трудових судів.

Виклад основного матеріалу дослідження. З останнього брифінгу з двома заступниками глави Адміністрації Президента України Олексієм Філато- вим та Ростиславом Павленком, що прокоментував журналіст Валерій Пекар [2], можна зробити висновок, що влада обирає щось середнє між:

1. Поступовим очищенням суддівського корпусу Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Передбачається, що остання розпочне діяльність із оцінювання суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, потім поширить цю практику на інших. До уваги братиметься і кваліфікація судді, і історія винесених ним рішень, і наявність дисциплінарних порушень, і задеклароване та незадеклароване майно, і інші важливі обставини.

2. Розширення переліку підстав для звільнення суддів, після внесення змін до Конституції Україні.

3. Самостійне рішення суддів про залишення посади, продиктоване суспільним тиском та індивідуальними життєвими обставинами.

4. Переформування судової системи, запровадження ланки мирових суддів, створення нових міжрайонних судів із новим складом суддів із ліквідацією попередніх районних судів.

Припустимо, що комплекс перерахованих дій поступово сформує нову генерацію суддів, позбавлених хворобливого синдрому, пов'язаного із життєвою домінантою щодо повсякчасної необхідності покращити свій матеріальний стан. Виникає запитання, а чи сама система державної та, власне, судової влади зміниться настільки, щоб стати ефективною?

Перше важливе питання, пов'язане із трансформацією національної судової системи у трирівневу: суди першої інстанції, апеляційні та касаційні суди. При цьому касаційною ланкою можуть бути відповідні палати Верховного Суду України. З цього питання слід зауважити, що Венеціанська комісія раніше наголошувала на необхідності уніфікувати систему судів загальної юрисдикції й трансформувати вищі спеціалізовані суди в підрозділи Верховного Суду України за (ймовірним) винятком Вищого адміністративного суду України. Це би сприяло забезпеченню єдності судової практики, однаковому застосуванню закону, уникненню конфліктів між судами [3] та зменшенню рівня бюрократії. Також це могло б призвести до скорочення тривалості судового розгляду, яка повинна бути розумною відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На нашу думку, реалізація цих пропозицій позитивно вплине на судову систему України. При цьому важливо, щоб Верховний Суд України, як найвищий судовий орган, відновив повну відповідальність за встановлення єдності судової практики в Україні. На це звертає увагу в своїх рішеннях («Тудор проти Румунії» від 24 березня 2009 року та «Шварцкопф і Тауссік проти Чехії» від 2 грудня 2008 року) Європейський суд з прав людини, зокрема, розбіжності в судовій практиці є невід'ємним наслідком будь-якої судової системи; разом з тим роль найвищої судової інстанції полягає в тому, щоб вирішувати такі суперечності. Отже, аналіз проектних матеріалів щодо конституційної реформи дає стверджувальну відповідь щодо переходу від чотириланкової до триланкової системи судової влади.

Друге і вкрай важливе питання, на якому зупинимося детальніше - спеціалізація судів загальної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення [4]. З приводу розмежування судів за предметною спеціалізацією існують різні точки зору. Фахівці Венеціанської комісії прямо звертають увагу на господарські суди та зазначають: «Схоже, що господарські суди, які мали бути скасовані за проектом закону «Про судоустрій і статус суддів», що раніше направлявся до Венеціанської комісії Міністерством юстиції України, зберігаються як суди спеціалізованої форми. Це питання політичного вибору органів влади, яким видніше, яка система найкраще підходить до обставин країни» [5].

Голова Верховного Суду України Ярослав Романчук в інтерв'ю журналу «Право України» зазначає, що «ми маємо глибокі, системні юрисдикційні конфлікти, які не знаходять вирішення навіть на рівні вищих спеціалізованих судів. Навантаження на суддів різних спеціалізованих судів значно відрізняється, і в існуючому правовому полі цю ситуацію виправити не можливо. У державі немає єдиного органу, який забезпечує єдність судової практики, і, як наслідок, відсутність такої єдності стає дедалі очевиднішою та загрозливішою проблемою. Не має система також дієвих механізмів до консолідації, об'єднання судового корпусу. Відокремлення спеціалізованих судів все більше поглиблює прірву між суддями судів різних спеціалізацій у питаннях як суто професійних, так і в питаннях суддівського самоврядування (діють три різні ради суддів спеціалізованих судів та окремо Рада суддів України). У державі відсутній судовий орган, який представляє всю систему (Верховний Суд України з 2010 р. цього повноваження позбавлений). Ми останнім часом все більше переконуємося в тому, що наша судова система дуже громіздка, малозрозуміла, а відтак і малодоступна для пересічного громадянина» [6]. Необхідність реформи є очевидною, але у який спосіб планується змінити судову владу?

З однієї сторони існує чітка проблема визначення переліку спеціалізованих судів, яку прямо не розв'язує пропозиція Венеціанської комісії, наведена в пункті 21 Висновку CDL-AD (2011) 033, що було б простіше розділити суди загальної юрисдикції на чотири групи: цивільні, господарські, кримінальні й адміністративні. Адже діюча ст. 18 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» вже встановлює таке розмежування.

Відповідно до постанови Верховного Суду України № 1 від 14 квітня 2014 року «Про пропозиції Верховного Суду України Тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради України з питань підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України» (далі Постанова № 1) було запропоновано «змінити назву розділу VIII «Правосуддя» Конституції України на «Судова влада». Це відповідатиме конституційному принципу поділу державної влади (стаття 6 Конституції України). У цьому розділі має бути визначено структуру органів влади, їх статус та конституційні засади діяльності. До складу судової влади мають входити: 1) суди загальної юрисдикції; 2) Конституційний Суд України. Визначити, що органами, які забезпечують діяльність судової влади, є Вища рада юстиції, Державна судова адміністрація України та органи суддівського самоврядування. Відповідно положення про основні засади діяльності Конституційного Суду України мають міститися в зазначеному розділі» [7]. Отже, Постанова № 1 пропонує серед іншого відмовитися від спеціалізованих судів, проте не заперечує діяльність спеціалізованих суддів.

Зазначений підхід повністю збігається із Висновком Консультативної ради європейських суддів (далі КРЄС) № 15 (2012), в якому, зокрема, стосовно спеціалізації суддів зазначено, що спеціалізація в судовій системі може вводитися різними способами, найпоширенішим із яких все ж таки є спеціалізація не судів, а суддів (судових палат або відділів), а держава зобов'язана забезпечити, щоб спори між юрисдикціями не обмежували доступ до правосуддя та не були причиною затримок, що суперечить ст. 6 Конвенції (пункти 41, 42, 56). У цьому ж Висновку КРЄС визнає, що в багатьох європейських системах традиційно є декілька різних судових ієрархій (наприклад, звичайні та адміністративні суди), але Рада вважає, що такі відокремлені ієрархії можуть ускладнити адміністрування та доступ до правосуддя [8].

Важливим моментом змістовної складової Постанови № 1 є також звернення до альтернативного правосуддя, згадуються міжнародні рекомендації щодо безпосереднього застосування альтернативного розв'язання спорів, зокрема рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи від 16 вересня 1986 р. № R (86) 12 щодо заходів із попередження та зменшення надмірного навантаження в судах, рекомендація № R (81) 7 щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, № R (99) 19 щодо медіації в кримінальних справах, № Rес (2001) 9 щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами - приватними особами, № Rес (2002) 10 щодо медіації в цивільних справах тощо. На думку авторів Постанови № 1 застосування альтернативних способів вирішення спорів «дасть змогу ширше застосувати досудові способи врегулювання спорів, звільнить суди від розгляду дрібних справ та справ із безспірним правом. Це також відкриє шлях для впровадження і розвитку в Україні інституту медіації, який успішно функціонує в більшості європейських країн, розширенню категорій справ, які вирішуватимуться третейськими судами, нотаріусами тощо. Водночас зазначене має відбуватися зі збереженням судового контролю за законністю прийнятих цими особами та органами рішень, дій чи бездіяльності» [10].

Цікаво, що в своїх висновках Венеціанська комісія, аналізуючи проект змін до Конституції України щодо правосуддя, зокрема наступне положення - «Законом може бути передбачений обов'язковий до- судовий порядок урегулювання спору». Ця можливість не потребує конституційної основи, але й не викликає жодних проблем, оскільки забезпечує подальший доступ до суду. На практиці такі процедури повинні бути швидкими для уникнення невиправдано довгої тривалості провадження (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод)» [11].