Національний авіаційний університет

Навчально-науковий юридичний інститут

Кафедра кримінального права і процесу

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Уявна оборона”

Студентки 3 курсу група 302

Гільової Катерини Олександрівни

Науковий керівник :

Катеринчук Катерина Володимирівна,

к.ю.н., доцент;

Київ - 2016

ЗМІСТ Вступ РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ УЯВНОЇ ОБОРОНИ ТА ЇЇ МІСЦЕ У СИСТЕМІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ 1.1 Історія становлення інституту уявної оборони 1.2 Поняття уявної оборони в науці кримінального права України 1.3 Місце уявної оборони у системі кримінального права України РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ УЯВНОЇ ОБОРОНИ 2.1 Особливості правового регулювання інституту уявної оборони в кримінальному праві України 2.2 Проблеми кримінально-правової кваліфікації уявної оборони Висновки Список використаної літератури Вступ Актуальність курсової роботи: однією із обставин, що виключає злочинність діяння у кримінальному праві України, є уявна оборона. В науці кримінального права існують різні точки зору відносно її правової природи і досить часто її розглядають лише як помилку при необхідній обороні, яка в деяких випадках може виключати кримінальну відповідальність. В той же час існують значні проблеми при розрізненні уявної і необхідної оборони не тільки в законодавстві, а і на практиці, що призводить до помилок слідчих та суддів при розслідуванні та розгляді подібних кримінальних справ. Ступінь дослідженості теми: науково-теоретичною базою даної курсової були праці дореволюційних і сучасних вітчизняних фахівців у сфері кримінального права, зокрема: Андрушка П.П., Аніщук В.В., Білецького А.С., Антипова В.І., Навроцького В.О., Мельника М.І., Хавронюка М.І., Фріса П.Л., Чернишової Н.В.. Мета курсової - встановлення сутності уявної оборони, визначення її місця в системі обставин, що виключають злочинність діяння . Ця мета зумовила вирішення таких завдань: - визначити особливості стану законодавчого регулювання уявної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння, у тому числі в історичному аспекті; - визначити місце уявної оборони в системі обставин, що виключають злочинність діяння; - узагальнити підходи й визначити сутність уявної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння; - визначити ознаки уявної оборони; - установити співвідношення уявної та необхідної оборони. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, порядок яких порушується внаслідок заподіяння шкоди в стані уявної оборони. Предмет дослідження - уявна оборона. Методи курсової роботи. У процесі проведення наукового дослідження використано низку загальнонаукових та спеціальних наукових методів пізнання, за допомогою яких здійснено всебічний і об'єктивний аналіз його предмета. Серед них - історико-правовий, що застосовується під час проведення дослідження сучасного стану та історичного аспекту розвитку законодавства, що встановлювало відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони; догматичний метод використовувався для встановлення змісту кримінально-правових понять, які застосовуються при регламентації уявної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння, а також для з'ясування закономірностей дії права за допомогою правил юридичної логіки; метод системно-структурного аналізу дав змогу провести аналіз статей, що регламентують уявну оборону та інші суміжні обставини, що виключають злочинність діяння (ст. 34, 36, 37), й інших статей Кримінального кодексу України. Структура роботи: відповідає вимогам, вступна частина містить такі структурні елементи: титульний лист, зміст. Основна частина містить такі структурні одиниці: вступ, текст курсової роботи, висновки. Третій елемент структури курсової роботи - список використаної літератури РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ УЯВНОЇ ОБОРОНИ ТА ЇЇ МІСЦЕ У СИСТЕМІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1 Історія становлення інституту уявної оборони

У Кримінальному Кодексі України 2001 року (далі - КК України) знайшли своє відображення випадки, коли діяння, які за своїми об'єктивними ознаками дуже схожі на злочини, через певні обставини, за яких вони вчиняються, визнаються правомірними. Зовнішня схожість вказаних діянь із передбаченими кримінальним законом злочинами найчастіше зумовлюється тим, що в їх результаті завдається шкода об'єктам, які взяті під кримінально-правову охорону. Проте, не зважаючи на шкоду, заподіяну власності, правам та інтересам осіб, законодавець визнає ці діяння правомірними, а обставини, за яких вони вчиняються такими, що виключають злочинність діяння.

Оскільки наявність уявної оборони у системі обставин, що виключають злочинність діяння, є новелою для кримінального закону нашої держави, то доцільно проаналізувати історію походження кримінально-правового поняття «уявна оборона» та етапи його розвитку.

Обставини, що виключають злочинність діяння, вперше закріплені як окремий розділ Загальної частини у КК України 2001 року. Порівняно із попереднім КК 1960 року їх перелік значно зріс - із трьох до вісьми. Традиційно на першому місці в переліку обставин, що виключають злочинність діяння, є норма про необхідну оборону. Необхідна оборона - це найбільш поширена у реальному житті обставина, що виключає злочинність діяння, оскільки стан протидії злочинності в Україні є вкрай незадовільним. Адже, в багатьох випадках громадянам доводиться самим застосовувати дії, спрямовані на захист життя, здоров'я, власності, тощо від злочинних посягань. Слід наголосити, що таке право громадян закріплено і в Конституції України. Так, у ст. 27 передбачено, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Тим самим наша держава визнала природне право кожної людини на самозахист.

КК України у ст. 36 дає наступне визначення поняття «необхідна оборона»: дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Однак трапляються випадки, коли реального посягання не існує і особа не правильно розцінивши дії іншої особи, помилково сприймає їх як посягання на своє життя, здоров'я або інші права та інтереси. Такі ситуації в науці кримінального права дістали назву уявної оборони. На теренах нашої держави виокремлення уявної оборони як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння, вперше відбулося з прийняттям Кримінального кодексу України у 2001 році. У ст. 37 КК України передбачено, що уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Історично так склалося, що право оборони від небезпеки, яка загрожує людині, було віднесено до природних, природжених прав, які надано людині самою природою, суть яких полягає в тому, що разом з писаним правом, яке склалося з сукупності законів, над ним або поза ним існує таке неписане право, яке виходить з самої сутності людини, з її розуму. Саме природженість цих прав служить підставою законності оборони. По суті, це одна з форм виявлення боротьби за існування, саме в цьому сенсі можна стверджувати, що оборона є природженим правом.

Право на необхідну оборону визнавалося протягом усієї історії розвитку людства. Так, у Законах Ману (1200-200 р.р. до н.е.) одному з найдавніших правових джерел, передбачалося, що вбивство, яке скоєне у стані необхідної оборони, не є злочином: «будь-хто може без зволікань вбити особу, яка нападає на нього зі злочинним наміром (вбивцю)... Вбивство людини, яка вирішила вбити, прилюдно чи таємно ніколи не робить винним у вбивстві. Це лютість у боротьбі з лютістю».

Хоча норма про уявну оборону є новою для кримінального закону нашої держави, дане поняття здавна було предметом дослідження кримінально-правової науки. Уявну оборону розуміли як один із видів фактичної помилки особи, яка виникає у свідомості під час здійснення суспільно небезпечного діяння, тобто аналізували її в межах суб'єктивної сторони складу злочину. Перші згадки про уявну оборону можна знайти у працях юристів стародавдавніх Греції та Риму.

Саме вони звертали увагу на роль фактичної та юридичної помилки у поведінці людини та визнавали безкарність такої поведінки. Проте, слід зазначити, що до середини ХІХ ст. динамічніше розвивалося вчення про юридичну помилку.

І лише в 1845 році в Уложенні про покарання кримінальні та виправні з'явилася ст. 99, в якій говорилося: «Кто учинит что-либо противоправное закону единственно по совершенному, от случайной ошибки или вследствие обмана происшедшему, не-ведению тех обстоятельств, от коих именно деяние его обратилось в противоза¬конное, тому содеяное им не вменяется в вину». Відповідно до цієї статті були внесені зміни у ст. 92 Уложення і до обставин, що виключали злочинність діяння, було внесено пунктом 4 ще одну - випадкова помилка або обман.

Положення про помилку передбачалося і в змінах, що були внесені до Кримінального Уложення 1903 року, зокрема в ст. 43 йшлося про те, що неусвідомлення обставини, якою обумовлюється злочинність діяння..., виключає ставлення у вину самого діяння...; при необережності діяння правило це не застосовується, якщо саме діяння було наслідком недбалості винного.

В подальших редакціях кримінальних кодексів, які діяли на території України, згадувалося лише про юридичну помилку, а уявна оборона продовжувала розвиватися в рамках такої обставини, що виключає злочинність діяння, як необхідна оборона. Так, у КК УРСР 1927 року у ст. 13 містилося положення про необхідну оборону такого змісту: міри соціального захисту не застосовуються до осіб, які вчинили діяння, передбачені КК, якщо ці діяння вчинені у стані необхідної оборони проти посягань на радянську владу чи на особистість, чи на права того, хто обороняється, чи іншої особи, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.