14

Інститут міжнародних відносин

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автономія волі як основоположний принцип регулювання забезпечення зобов'язаньНа думку автора термін "забезпечення зобов'язань" найбільш повно відображає сутність досліджуваного інституту, на відміну від загальноприйнятого терміну "забезпечення виконання зобов'язань". Оскільки застосування того чи іншого способу забезпечення зобов'язань не може гарантувати саме виконання зобов'язання. Забезпечуючи зобов'язання у той чи інший спосіб, кредитор, перш за все, прагне впевненості в гарантуванні свого майнового інтересу.

Покачалова А.Г.,

Кандидат юридичних наук,

асистент кафедри міжнародного приватного права.

Анотація. У зв'язку із зростанням кількості укладених забезпечувальних договорів, ускладнених іноземним елементом, особливо актуальною постає проблема колізійного регулювання останніх. Дана стаття присвячена висвітленню поняття та правової природи автономії волі сторін як основоположного принципу колізійного регулювання забезпечення зобов'язань. Автор дослідив різні точки зору науковців щодо правової природи автономії волі сторін. Особлива увага була присвячена основним питанням, які виникають при дослідженні принципу автономії волі сторін, а саме умовам застосування, часовим межам, формі вираження автономії волі, дійсності договору про вибір права, сфері дії обраного права, вибору сторонами Lex mercatoria в якості застосовного права тощо.

Ключові слова: забезпечення зобов'язань, забезпечувальний договір, автономія волі сторін (Lex voluntatis), принцип міжнародного приватного права, колізійна норма, іноземний елемент, міжнародний договір, Lex mercatoria.

Постановка проблеми. Обрана автором тема є актуальною, зважаючи на те, що в сучасних умовах глобалізації та інтеграції значно підвищилася роль міжнародних договірних зобов'язань, у зв'язку з чим їх забезпечення привертає все більшу увагу. З появою у забезпечувальному договорі іноземного елементу він набуває міжнародного характеру і отримує зв'язок з приватним правом деяких держав одночасно. Тому особливо актуальним є питання щодо визначення права, яке застосовуватиметься для врегулювання забезпечувальних договорів, ускладнених іноземним елементом.

Мета статті - висвітлення автономії волі сторін як принципу міжнародного приватного права, що дозволяє визначити застосовне право в сфері забезпечувальних договорів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. В доктрині міжнародного приватного права існують різні точки зору щодо правової природи автономії волі сторін. На думку А.С. Довгерта, загальновизнаним у доктрині міжнародного приватного права є постулат, за яким при визначенні матеріального права, що підлягає застосуванню до прав та обов'язків сторін у так званих комерційних контрактах, широко застосовується принцип автономії волі сторін [8, с.159]. Як зазначав Л.А. Лунц, автономію волі слід розглядати як одну з колізійних засад національного права [17]. На думку Є.В. Чубикіної, автономія волі має розглядатися не як колізійна норма, а як особливий правовий інститут, тому що в принципі автономії волі не можливо виділити традиційні елементи колізійної норми (об'єм та прив'язку) [25].

Н.В. Тригубович зазначає, що мета автономії волі, яка полягає у вирішенні колізій, а також пріоритет над колізійними прив'язками, дозволяють говорити про автономію волі як основоположний принцип, який діє в МПрП [24].

С.М. Задорожна вважає, що найбільш повно та якісно пояснює проблему автономії волі теорія "подвійного визнання". На основі цієї теорії автор надає визначення автономії волі у широкому сенсі як принципу міжнародного приватного права, а у вузькому сенсі остання характеризується двома формами: особливою колізійною прив'язкою lex voluntatis або відповідною угодою сторін [9, с.34].

Однак, не дивлячись на дискусії з приводу правової природи автономії волі, більшість дослідників визнає її принципом міжнародного приватного права. Такий підхід закріплено в ст.1 Закону України "Про міжнародне приватне право" (далі - Закон "Про МПрП"), де автономія волі сторін визначається як принцип, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин.

Виклад основного матеріалу дослідження. У колізійному регулюванні договірних зобов'язань автономія волі сторін посідає чільне місце. Відповідно до Закону України "Про МПрП" лише у випадку коли сторони не здійснили вибір права, що застосовуватиметься до договору, застосовуванню підлягає право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином (ст. ст.32, 44).

автономія воля колізійне регулювання

Важливість та повсюдне визнання принципу автономії волі підтверджує його закріплення в більшості міжнародних договорів, які компетентні регулювати зобов'язальні правовідносини. Серед них: Гаазькі Конвенції "Про право, яке застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу" 1955 та 1986 років, Міжамериканська Конвенція "Про право, що застосовується до міжнародних договорів" 1994 року тощо. Крім того, принцип автономії волі сторін знайшов відображення в Регламенті (ЄС) № 593/2008 Європейського парламенту та Ради від 17 червня 2008 року "Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов'язань" (далі - "Рим 1").

На думку автора, можна виділити ряд питань, які виникають при дослідженні автономії волі сторін як основного принципу регулювання забезпечувальних договорів:

1. Умови застосування автономії волі сторін. Загальною умовою застосування автономії волі сторін у міжнародному приватному праві є ускладнення правовідносин іноземним елементом. Досить часто в міжнародних договорах закріплюється загальне правило, що визначає міжнародний характер відносин. Наприклад, у Конвенції ООН "Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів" 1980 року та Гаазькій Конвенції "Про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу" 1986 року наявність іноземного елементу визначається через місцезнаходження комерційних підприємств сторін в різних державах. Однак можливість сторін обирати право незалежно від наявності іноземного елемента міститься в деяких кодифікаційних актах держав. Наприклад, відповідно до Цивільного кодексу Квебеку 1991 року "юридичний акт, незалежно від того, чи містить він якийсь іноземний елемент, регулюється правом, прямо вказаним в самому акті." (ст.3111) [19, с.354]. В інших кодифікаціях з міжнародного приватного права іноземних держав містяться норми, які підтверджують необхідність наявності іноземного елементу для можливості врегулювання договору правом, обраним сторонами (ст.616 Цивільного кодексу Литви 1964 року, ст.126 Закону Китаю "Про договори" 1999 року тощо) [19; 373, с.401].

В Законі України "Про МПрП" зазначається, що "вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах" (ст.5).

2. Часові межі автономі волі сторін. Сьогодні пануючою є концепція необмеженої часовими рамками автономії волі сторін. Дана концепція підтверджується уніфікацією в сфері договірних зобов'язань. Так, "Рим І" (ст.3) та Гаазька конвенція "Про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів" 1986 року (ст.7) містять подібні положення про те, що сторони можуть в будь-який час домовитися про підпорядкування договору будь-якому іншому праву, окрім права, яким він регулювався раніше, навіть якщо це було більш раннім вибором.

Однак не всі держави однозначно ставляться до такого аспекту автономії волі, як момент часу, коли сторони можуть здійснити вибір права. Низка країн дотримуються концепції необмеженої часовими рамками автономії волі сторін (ФРН, Швейцарія тощо). В інший країнах (наприклад, Угорщині) вимагається, щоб вибір був зроблений під час вчинення правочину [4, 68]. В Україні підтримується пануюча концепція щодо необмеженої часовими рамками автономії волі. В ст.5 Закону України "Про МПрП" зазначено, що вибір права країни або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені сторонами у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо.

3. Форма вираження або спосіб реалізації автономії волі сторін.

В ст.3 "Рим І" зазначається, що "договір регулюється правом, яке обирається сторонами, і угода про такий вибір має бути явно виражена або прямо випливати із умов договору або обставин конкретної справи". В Гаазькій Конвенції 1986 року подібна норма доповнюється можливістю автономії волі випливати не лише з умов договору, а також із поведінки сторін, які розглядаються в сукупності (ст.7).

Відповідно, в доктрині виділяють дві форми вираження волевиявлення сторін договору про застосовне право: прямо виражена та мовчазна. При прямо вираженій автономії волі сторони, шляхом прямої вказівки в самому договорі або в окремому документі можуть передбачити підпорядкування своїх зобов'язань певному правопорядку. При мовчазній волі сторін із умов договору або обставин справи випливає, що сторони мали на увазі підпорядкувати зобов'язання певному правопорядку (Г.К. Дмитрієва Д.М. Кута - фін, А.Б. Покровська та ін.).А.Б. Покровська зазначає, що вибір права, що випливає з поведінки сторін, складають конклюдентні дії, воля сторін у даному випадку вважається мовчазною [9, с.115].

На думку С.М. Задорожньої, існує два можливі способи реалізації автономії волі: на підставі письмової угоди та конклюдентних дій, які можуть бути пояснені через поняття мовчазного волевиявлення та інших їх ознак. Дослідниця зазначає, що конклюдентний спосіб вибору права розпадається на дві частини: конклюдентні дії у вузькому розумінні (ч.2 ст.3 Закону "Про МПрП"". прямо випливати з дій сторін правочину") та мовчазне волевиявлення (". прямо випливати з. умов правочину чи обставин справи").

А.С. Довгерт зазначає, що в Законі України "Про міжнародне приватне право" щодо форми lex voluntatis записаний добре відомий доктрині ліберальний підхід - вибір права країни має бути явно виражений або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються у їх сукупності (ч.2 ст.5) [4, с.68].

Актуальним є питання про правові наслідки відсутності обрання сторонами права у забезпечувальному договорі, якщо таке право вони вже реалізували в основному договорі. На думку автора, в забезпечувальному договорі, не дивлячись на його акцесорний характер, слід окремо зазначати волю сторін щодо обраного права. При укладенні забезпечувального договору перевагу слід надавати прямо вираженій волі сторін. Тобто прямій вказівці на вибір права, яка буде міститися в самому договорі або окремому документі. Інакше, суд може прийти до висновку про мовчазну волю або взагалі відсутність вибору права, що може призвести до визначення права судом, на яке сторони не очікували.