Ще один визнаний фахівець у галузі адміністративного права Стеценко С.Г. визначає адміністративне право як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі публічного управління (курсив наш - О.Н.) економічною, соціально- культурною та адміністративно-політичною сферами життя, а також у процесі забезпечення реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб з боку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування [34, с. 12]. Водночас він вказує, що управлінська складова займає чільне місце серед складових предмета адміністративного права, а "інші складові предмета цієї галузі (публічно- сервісна діяльність органів публічної адміністрації, реалізація делегованих повноважень органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, застосування заходів адміністративної відповідальності, реалізація юрисдикції адміністративних судів), поза сумнівом, утілюються в життя за допомоги тих чи інших управлінських дій (курсив наш - О.Н.) [34, с. 45].

Про обов'язкову наявність у адміністративному праві та процесі сфери державного управління зазначається й у інших роботах зазначених вище та інших авторів [18, с. 24; 20, с. 23; 21, с. 15; 22, с. 18; 31, с. 89, 90; 32, с. 74; 33, с. 94].

Отже, спільною точкою перетину, ключовою категорією для усіх дослідників у галузі адміністративного права і процесу, незалежно від підтримуваної кожним із них концепції, є наявність сфери державного, тобто публічного, управління.

Для визначення питання, чи відноситься діяльність ДВС, пов'язана з виконанням передбачених законом рішень, у тому числі й рішень господарських судів, до сфери публічного управління, проаналізуємо термін "управління".

Так, Стеценко С.Г. управління визначає як цілеспрямований вплив суб'єкта управління на об'єкт управління з метою створення ефективно функціонуючої системи та досягнення необхідних результатів. У свою чергу, система управління складається з таких частин; суб'єкт управління, об'єкт управління, управлінський вплив (курсив наш - О.Н.) та зворотний зв'язок [34, с. 46-47]. Причому управлінський вплив, який, на наш погляд, представляє для нас найбільший інтерес у ракурсі даного наукового дослідження, визначається ним як "процес керування, що здійснюється суб'єктом управління, завдяки якому забезпечується підпорядкування об'єкта суб'єктові та реалізується на практиці мета управління" (курсив наш - О.Н.) [34, с. 46].

На наш погляд, при виконанні визначених законом рішень, у тому числі й рішень господарських судів, вказаний вище управлінський вплив суб'єкта управління на об'єкт управління відсутній. Це пов'язано з тим, що:

1. державний виконавець, який безпосередньо здійснює передбачені рішенням та законом примусові заходи, не керує учасниками виконавчого провадження, а лише виконує вимоги (приписи) як самого документа, який підлягає виконанню, так і законодавства про виконавче провадження;

2. при цьому "керування" не слід плутати та ототожнювати з обов'язковістю вимог державного виконавця, оскільки остання пов'язана та витікає з принципу обов'язковості виконання судових рішень, який закріплений у ст. 124 Конституції України від 28.06.1996 р. №254к/96- ВР [2] (далі - КУ), а не з управлінських повноважень;

3. підпорядкування (адміністративно-правове за своїм характером) об'єкта суб'єктові також відсутнє, оскільки у процесі виконавчого провадження ні сторони, ні інші учасники виконавчого провадження не підпорядковуються державному виконавцю. За загальним правилом, останній виконує визначені законом і конкретним рішенням дії, а учасники виконавчого провадження не мають права йому перешкоджати, а законні його вимоги зобов'язані виконувати. Однак це не означає, що вони йому підпорядковуються з адміністративно-правової точки зору. Обов'язковість вимог державного виконавця можна порівняти з обов'язковістю вимог судді. Але ж цього не випливає, що цивільний чи господарський процес регулюється нормами адміністративного (адміністративно-процесуального) права. Підпорядкованість у виконавчому провадженні має свій специфічний прояв і розглядається виключно крізь призму обов'язковості законних вимог державного виконавця, які спрямовані на виконання відповідного рішення. Отже, у даному випадку також не слід ототожнювати обов'язковість вимог державного виконавця з підпорядкуванням (з адміністративно-правової точки зору);

4. мета виконавчого провадження, як зазначалось вище, полягає у реальному захисті прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів та реалізується через завдання ДВС щодо своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень, передбачених законом (ст. 1 ЗУ "Про ДВС"). Отже, як бачимо, ц мета та завдання за своєю суттю та змістом не є управлінськими, не є організаційними. Причому необхідно уточнити, що у даному випадку не аналізуються організаційні повноваження Міністерства юстиції України у сфері виконавчого провадження як органу державної виконавчої влади, наділеного виконавчо-розпорядчими функціями.

Однак слід відзначити складність досліджуваного питання, яка обумовлена генезисом норм, що регулюють виконавче провадження, зокрема тим, що зміст виконавчих правовідносин відмежувався від цивільно-процесуальних та господарсько-процесуальних, біля витоків яких знаходиться владна діяльність суду як однієї з гілок державної влади, що знайшло свій відбиток у специфічних владних началах діяльності ДВС: вони випливають не з адміністративно-правового статусу ДВС, а з владної діяльності суду та обов'язковості виконання його рішень.

Також важливо зауважити, що у даному випадку аналізу підлягають лише відносини, безпосередньо пов'язані з провадженням виконавчих дій державним виконавцем при виконанні відповідного рішення, і не розглядаються відносини, пов'язані з організаційною структурою ДВС та її місцем у системі державних органів.

Крім того, необхідно ще раз зауважити, що не випадково нами було зроблено уточнення щодо специфіки "керування" та "підпорядкування" у виконавчому провадженні, оскільки зроблені нами висновки стосуються виключно процедури виконання судових рішень і не стосуються організаційних повноважень Міністерства юстиції України у сфері виконавчого провадження як органу державної виконавчої влади, наділеного виконавчо-розпорядчими функціями, та організаційної структури ДВС і її місця у системі державних органів.

Отже, якщо при виконанні судового рішення управлінський вплив суб'єкта управління на об'єкт управління відсутній, то це означає, що відсутні необхідні елементи (частини) системи управління. А якщо немає всіх елементів системи, то немає і самої системи.

Більше того, управлінський вплив - це не єдиний елемент системи управління, який відсутній. Серед суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері юстиції відсутня ДВС, яка безпосередньо виконує визначені законом рішення, а серед об'єктів управління відсутні сторони та інші учасники виконавчого провадження. Натомість до суб'єктів управління віднесено Міністерство юстиції України, а ДВС - до об'єктів управління [дивись, наприклад: 34, с. 572, 577]. Все це підтверджує правильність зроблених вище висновків щодо необхідності розмежування відносин, які виникають при безпосередньому виконанні ДВС визначених законом рішень, та управлінських відносин, які виникають між Міністерством юстиції України та ДВС.

З вказаного можна зробити висновок, що у процесі реалізації державним виконавцем визначеного законом рішення, в тому числі й рішення господарського суду, відсутні і управлінський вплив державного виконавця на сторін та інших учасників виконавчого провадження (так званий управлінський вплив суб'єкта управління на об'єкт), і ДВС не є суб'єктом управління, і сторони та інші учасники виконавчого провадження не є об'єктами управління. А це означає, що відсутня і сама система управління, а отже, і саме державне, тобто публічне управління. А якщо відсутнє публічне управління, то відсутні будь-які підстави відносити виконавче провадження до числа адміністративних процедур (проваджень) у складі адміністративного права (або адміністративного процесу в широкому його розумінні).

Ще одним додатковим аргументом на користь зазначеного вище є те, що сфера державного управління передбачає обов'язкову наявність виконавчо-розпорядчих функцій [11, с. 111; 13, с. 53]. Про відсутність таких функцій у ДВС свідчать, по-перше, завдання ДВС щодо своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень, передбачених законом (ст.1 ЗУ "Про ДВС"), а, по-друге, про це свідчить і саме визначення виконавчого провадження, дане в ст.1 ЗУ "Про виконавче провадження": виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

З урахуванням зазначеного вище вважаємо необґрунтованою точку зору, висловлену авторами одного з науково-практичних коментарів до ЗУ "Про виконавче провадження" стосовно того, що правовідносини, що виникають у виконавчому провадженні, є адміністративно-процесуальними, оскільки відносини між державним виконавцем та сторонами виконавчого провадження мають владний характер, є відносинами влади та підлеглості, адже ДВС - це орган держави [36, с. 117-118], а також інших прихильників адміністративної теорії належності виконавчого провадження, зокрема, Гука Б.М., Щербак С.В. стосовно того, що виконавче провадження є особливим видом управлінської діяльності [10, с. 5, 7; 39, с. 7].

Що ж до інших аргументів прихильників адміністративної теорії належності виконавчого провадження, які нами ще не аналізувались, однак мають бути розглянуті, то до них належать такі:

1) ДВС входить до структури Міністерства юстиції України, тобто примусове виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів здійснюється органами державної виконавчої влади [37, с. 33-34]. Іншими словами кажучи, з позиції цих авторів органи примусового виконання після прийняття ЗУ "Про ДВС" віднесено до виконавчої гілки влади, тобто до системи адміністративних органів;

2) державний виконавець має визначений законом правовий статус державного службовця;

3) відповідальність у виконавчому провадженні є адміністративною і передбачається нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 року №8073-Х [1] з змінами і доповненнями (далі - КпАП) (ст.188-13 "Невиконання законних вимог державного виконавця") [37, с. 33].

Тобто підставою для виникнення і розвитку адміністративної теорії належності виконавчого провадження послугувало виведення ДВС із структури судової влади та віднесення її до системи органів Міністерства юстиції України (ст.1 ЗУ "Про ДВС"), яке, в свою чергу, належить до системи органів державної виконавчої влади, має управлінські повноваження та владно-розпорядчі функції.