У контексті вищезазначеного, неможливо оминути увагою ту обставину, що дійсно постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування громадських робіт надсилається на виконання органу Державного департаменту України з питань виконання покарань (Державну пенітенціарну службу України, яка утворена у наслідок реорганізації Державного департаменту України з питань виконання покарань у відповідності до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" і саме так називається дана державна інституція після реформування органів виконавчої влади. Отже, фактично відсутній суб'єкт владних повноважень, який виконує дану постанову суду.). Таким чином, виходячи з положень ст. 92 Конституції України [9] установи виконання покарань є конституційними органами виконавчої влади, зважуючи на ту обставину, що п. 14 ч. ст. 92 Конституції України зазначає, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань.

Виходячи з положень п. 15 ст. 106 Конституції України Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. Саме з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління був виданий Указ Президента України 9 грудня 2010 року № 1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" [10], яким утворено Державну пенітенціарну службу України, реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань. Ч. 2 ст. 6 Конституції України зазначає, що органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, а ч. 2 ст. 19 Конституції України вказує на те, що органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З цього слід зробити логічний висновок про те, що Державна пенітенціарна служба України та її посадові особи зобов'язані діяти виключно у межах своєї компетенції, визначеної у нормах Конституції та законів України. Враховуючи те, що КУпАП не містить згадки про Державну пенітенціарну службу України, тому, на нашу дімку, посадові особи даної служби не мають права перебирати на себе повноваження посадових осіб Державного департаменту України з питань виконання покарань. Адже у такому разі цілком можна говорити про присвоєння владних повноважень, що пов'язані із застосуванням до осіб заходів державного примусу, у даному випадку адміністративних стягнень за вчинені адміністративні правопорушення. З одного боку начебто Державна пенітенціарна служба України виконує функції, якими вона повинна бути наділена, фактично функції, які до реорганізації виконував Державний департамент України з питань виконання покарань.

Однак, якщо ми збираємося будувати правову державу, де проголошуватиметься принцип верховенство права, фундаментом якого має стати принцип діяльності державних органів та їх посадових осіб, який визначає їх компетенцію як принцип "дозволено лише те, що прямо передбачено законом", то ж виникає пряма необхідність у приведенні у відповідність всіх законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, у змісті яких визначається компетенція Державної пенітенціарної служби України, у тому числі шляхом заміни слів "Державний департамент України з питань виконання покарань" у всіх відмінках та числах словами "Державна пенітенціарна служба України" у відповідному відмінку та числі. Оскільки на даний час під час виконання службових обов'язків та використання наданих для цього прав посадові особи Державної пенітенціарної служби України користуються правами та обов'язками Державного департаменту України з питань виконання покарань, тому виконання зазначених вище адміністративних стягнень можуть здійснювати посадові особи Державної пенітенціарної служби України, але це повинно мати перехідний характер, зумовлений реформуванням та гармонізацією чинного законодавства.

Особливо гостро, на наш погляд, це питання має поставати під час виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, що супроводжується обмеженням прав, свобод та інтересів людини і громадянина, під час участі посадових осіб Державної пенітенціарної служби України у судових засіданнях, коли останні заявляють клопотання про заміну кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі на кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, чи то ж, як у нашому випадку, під час подання клопотань про заміну адміністративного стягнення у вигляді громадських або виправних робіт на адміністративний арешт.

З огляду на сказане, ще одним дискусійним та не менш важливим є наділення суб'єкта правом виконання постанови про застосування громадських робіт. Ст. 3211 КУпАП зазначає, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування громадських робіт надсилається на виконання органу Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП) не пізніше наступного дня після її винесення.

Кримінально-виконавчий кодекс України (далі - КВК України) від 10 липня 2003 року [6] зазначає, що органами виконання покарань є:

центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань,

його територіальні органи управління,

кримінально-виконавча інспекція.

Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 1 КВК України). Жодним словом законодавець не обмовляється про виконання адміністративних стягнень. Таким чином, на наш погляд, контроль за виконанням таких адміністративних стягнень як громадські та виправні роботи не належить до компетенції ДДУПВП, оскільки норми КУпАП та КВК України жодним чином не узгоджуються та виявляється колізія нормативного забезпечення. Використання аналогій закону, що можемо спостерігати у даному випадку, жодним чином не виправдовується, оскільки по аналогії застосовуються до правопорушників (осіб, які вчинили менш суспільно небезпечні діяння, ніж злочинці) норм кримінально-виконавчого законодавства, вважаємо погіршує статус осіб, щодо яких застосовано адміністративне стягнення. По-іншому ще можна було б більш лояльно віднестися до використання аналогії законодавства про адміністративні правопорушення стосовно осіб, які вчинили злочини, тобто більш лояльного законодавства за більш суспільно небезпечні вчинки, але не навпаки. адміністративний арешт виправний робота

Навіть порівнюючи норми власне КУпАП, бачимо значні прогалини у належному опрацюванні законопроектів їх розробниками, а саме можна відмітити, що ст. 3211 та ст. 322 КУпАП по-різному називають фактично один і той же орган виконання покарань, саме у ст. 3211 КУпАП мовиться про Державний департамент України з питань виконання покарань, тоді як норма ст. 322 КУпАП (до речі зміни до неї вносилися пізніше, ніж КУпАП було доповнено ст. 3211) вживає словосполучення "центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань", що засвідчує логічність та послідовність у законотворчій діяльності, у тому числі узгоджуються норми КУпАП та КВК України. Однак поряд з цим підкреслює її вузьку направленість, відсутність масштабності та всеосяжності, які мають виявлятися у комплексному підході до внесення змін, аналізуючи все чинне законодавство (хоча б усі норми одного кодифікованого акту, яким є КУпАП).

Ще одним не вирішеним питанням є суб'єкт владних повноважень, який має вирішувати, де правопорушникові відбувати громадські чи випр авні роботи. Цікавою є та обставина, що згідно ст. 321 КУпАП постанова про застосування громадських робіт надсилається ДДУПВП, а виконання стягнення у вигляді громадських робіт здійснюється на основі участі порушників у суспільно корисній праці, види якої визначають органи місцевого самоврядування. Але яким чином від ДДУПВП така постанова має дістатися органів місцевого самоврядування невідомо. Якщо ДДУПВП не наділений повноваженнями виконання адміністративних стягнень, тоді яка його участь у виконанні адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт.

Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затверджена наказом ДДУПВП та МВС України від 19 грудня 2003 року №270/1560 [7], зазначає, що відповідно до статті 322 КУпАП цією Інструкцією визначається порядок виконання адміністративного стягнення у виді виправних робіт. Однак, у відповідності до КВК України кримінально-виконавча інспекція наділена повноваженнями виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт; здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; встановлення періодичності та днів проведення реєстрації засуджених до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст. 13 КВК України). Поряд з цим жодним словом не обмовився законодавець про виконання адміністративних стягнень, у тому числі виправних робіт. Таким чином, можна вважати, що спільний наказ ДДУПВП та МВС України від 19 грудня 2003 року №270/1560 суттєво та безпідставно розширив повноваження кримінально-виконавчої інспекції, наділивши останню повноваженнями з виконання адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт, оскільки КВК України, чиї норми регламентують основні завдання центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, не передбачив покладення обов'язків з виконання адміністративних стягнень, зокрема громадських робіт. У зв'язку з цим органи ДДУПВП без наявності на те законних підстав самостійно суттєво розширили свої повноваження у частині виконання адміністративних стягнень, зокрема громадських робіт.

Про порядок виконання громадських робіт, як адміністративного стягнення, дана Інструкція змовчує. Норми КУпАП містять лише загальні вказівки на порядок застосування та виконання такого виду адміністративного стягнення, передбаченого п. 51 ч. 1 ст. 24, ст. 301, КУпАП. Знову стикаємося з тим, що застосування заходів державного примусу відбувається за аналогією, що на нашу думку є неприпустимим.

У цьому разі вважаємо за необхідне прийняття нового виконавчого кодексу, або внесення змін до нині чинного Кримінально-виконавчого кодексу, шляхом доповнення нормами, які надають КВІ право виконання адміністративних стягнень, у зв'язку з цим, постає нагальна потреба у перейменуванні власне КВК України, оскільки норми цього кодексу регламентуватимуть не лише виконання кримінальних покарань, але й адміністративних стягнень.

Визначеність компетенції державних органів щодо виконання адміністративних стягнень не є однією проблемою чинного адміністративного законодавства України. Предметом дослідження нашої статті виступають актуальні проблеми виконання адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту. Виконання даного стягнення зумовлює декілька проблем:

1) можливість розгляду справи про адміністративне правопорушення без участі порушника (наприклад, ст. 130 КУпАП);