Наприклад, у підручнику адміністративного права відзначалося, що в ряді випадків до числа форм управлінської діяльності належать адміністративні договори (угоди); елементи угоди виявляються на стадії, що передує виданню правового акту (наприклад, угода про прийом на державну службу). В іншому підручнику адміністративного права вказувалося на певне поширення укладання адміністративних угод (наприклад, між ректоратом вузу й адміністрацією виробничого об'єднання про творчу співдружність).

У вітчизняній правовій літературі в останні роки, як і в законотворчій практиці, проблемі адміністративного договору й тісно пов'язаної з нею проблемі правового акту управління приділяється значно більше уваги. Разом з тим варто підкреслити, що ступінь законодавчого регулювання обох адміністративно-правових форм керування - правового акту управління й адміністративного договору, на наш погляд, мізерно мала й неадекватна завданням, принципам, функціям і змісту сучасного суспільного (публічного, державного, муніципального) управління. Більш розповсюджене використання адміністративно-договірного права в цей час обумовлено перетвореннями відносин власності, скасуванням планового розподілу, прагненням упорядкувати систему адміністративних розпоряджень. У період централізованого жорсткого керівництва всіма сторонами життя суспільства й держави, існування планової економіки в колишньому СРСР, відсутності ринкових відносин у народному господарстві повноваження органів державного управління в республіках, краях, областях, містах, районах були досить специфічними й обмеженими. Основною правовою формою діяльності органів виконавчої влади було видання підзаконних правових актів, тобто однобічних владних правових розпоряджень, що підлягають безумовному виконанню й регулювали управлінські відносини тільки по вертикалі. У ті роки існувала система директивно-планових вказівок; державно-адміністративні акти найчастіше визначали суб'єктів і зміст цивільно-правових договорів.

Вже помітне посилення значимості державних управлінських відносин по горизонталі, а отже, і більш часте використання такої адміністративно-правової форми, як укладання органами виконавчої влади всіх щаблів, місцевою адміністрацією адміністративних договорів, у цей час обумовлено наступним:

· прийняттям у червні 1996 р. Конституції України;

· розмежуванням компетенції між органами влади України і її суб'єктів;

· установленням широкого спектра спільної компетенції держави і її суб'єктів;

· виділенням у якості самостійної ланки місцевого самоврядування, органи якого повноважні самостійно вирішувати питання місцевого значення, володіти й розпоряджатися власністю;

· наданням права органам державної влади України (у тому числі виконавчої влади), її суб'єктам, місцевому самоврядуванню делегувати один одному по взаємній згоді частини владних повноважень;

· широким розвитком підприємницької діяльності й формуванням ринкових відносин, необхідністю регулятивного впливу на них з боку державних органів.

Посилення уваги до адміністративних договорів пов'язане зі зміною українського адміністративного законодавства, що, у свою чергу, сприяло перетворенню предмета адміністративного права, появі нових поглядів на його зміст, функції, принципи, інститути. Наприклад, елементи реального поділу влади в державі багато в чому змінюють предмет цієї правової галузі: з галузі права, де різні суб'єкти управління «активно» користувалися правом нормотворчості й застосовували раніше в більшій мірі інструменти примусу й владного впливу держави, адміністративне право повинне перетворитися в правові засоби встановлення гнучкої, рухливої структури й механізму виконавчої влади, що діє на основі прийнятих законів і постанов в інтересах особистості й суспільства при використанні засобів координації, узгодження й контролю.

Помітними договори стають правовими засобами для регулювання й узгодження інтересів і позицій державних органів, суспільних об'єднань, громадян. На цю тенденцію вказують учені в літературі на початку 90-х років. Адміністративний договір виходить на арену громадського життя, сполучаючись як із приватноправовими договорами, так і з іншими, звичайними способами регламентації суспільних відносин

На проблему адміністративного договору варто дивитися не тільки з погляду матеріальних адміністративно-правових норм, що встановлюють статутні положення (учасники, права, обов'язки, відповідальність, адміністративно-правовий режим виконання адміністративного договору), але й з позицій адміністративно-процесуального права. Адже традиційно ми говоримо про такий вид адміністративного процесу, що входить в його структуру, як адміністративно-договірний процес, тобто адміністративний договір - це одне з адміністративно-процесуальних виробництв (так званий позитивний адміністративний процес), яке, звичайно, має і свою матеріальну частину.

адміністративний договір

Розділ II. Сучасний розвиток теорії адміністративного договору

2.1 Типологія визначення та ознаки адміністративного договору

По загально-правовій теорії договором вважається угода сторін, у якій виділена воля учасників договору (сторін) по встановленню, зміні й припиненню нових правовідносин, тобто по створенню правового статусу сторін, визначенню їхніх прав і обов'язків, здійсненню або утриманню від здійснення юридично значимих дій.

Договір має наступні ознаки:

· добровільність укладання, або наявність вільного волевиявлення сторін;

· рівність учасників договору;

· згода сторін по всіх істотних аспектах договору;

· взаємовигідний, еквівалентний, платний характер договірних відносин;

· взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання прийнятих сторонами зобов'язань;

· наявність законодавчого встановлення основних принципових і обов'язкових вимог при укладанні договору.

Щодо останньої відмітної ознаки договору відзначимо, що відповідний законодавчий акт установлює поняття, зміст, види договорів, порядок і форми їхнього укладання, механізми захисту прав сторін, забезпечення виконання взятих на себе зобов'язань.

Вищевказані специфічні риси й умови укладання правового договору можуть бути в цілому поширені й на адміністративний договір, але останній має й відмітні ознаки. Аналіз літератури, присвяченої проблемі адміністративного договору, показує, що, як правило, автори обмежуються констатацією факту про появу на Україні ознак договірних відносин по горизонталі, пов'язаних з розмежуванням повноважень або їхнім делегуванням виконавчими органами влади України, її суб'єктів, місцевою адміністрацією, й, відповідно, з координацією діяльності рівнозначних суб'єктів у певних сферах і галузях діяльності, в об'єднанні на взаємоважливі цілі використання ресурсів і т.д. Варто погодитися що адміністративно-правовий договір - це нове й ще недостатньо осмислене явище, тому що сама природа державного управління припускає імперативність однобічних юридично-владних волевиявлень, а договірні зв'язки виходять із рівності їхніх учасників. В Україні відсутні навіть зародкові форми правового регулювання адміністративного договору.

Ряд учених зводять адміністративні договори лише до договорів органів внутрішніх справ (міліції) з організаціями й громадянами про охорону майна, закупівлі управлінськими структурами інвентарю, обладнання, канцелярських товарів для власних потреб. Очевидно, що ніякого відношення до правових форм реалізації виконавчої влади дані угоди не мають, тому що суб'єкт управління тут не виступає як носій юридично-владних повноважень. Тому, на наш погляд, договори міліції про охорону об'єктів і тим більше закупівлі управлінськими установами обладнання, інвентарю, обчислювальної техніки, оргтехніки й т.д., скоріше, є цивільно-правовими угодами, а не адміністративними договорами.

Договори про розмежування або делегування повноважень виконавчими органами влади один одному, про координацію й взаємодію у вирішенні різних питань, як справедливо помічають А.П. Альохін і Ю.М. Козлов, містять лише окремі елементи (окремі ознаки) адміністративних договорів, але не відповідають сповна вкладеному в це поняття значенню й змісту.

Адміністративні договори входять також у практику діяльності органів виконавчої влади й місцевої адміністрації (про що свідчать окремі приклади із практики), хоча адміністративний режим їхньої реалізації, відповідальність органів державного управління за порушення власних зобов'язань, порядок вирішення виникаючих розбіжностей не врегульовані законодавством.

На думку Ю.А. Тихомирова, для адміністративного договору характерні такі специфічні ознаки:

1. Суб'єктом договору завжди є учасник адміністративних відносин, і насамперед володіє владними повноваженнями: держава, її органи, посадові особи, органи місцевого самоврядування, офіційні представники партій і інших громадських організацій, міжнародні організації.

2. Протилежна сторона в адміністративному договорі може мати інший статус, але в адміністративній сфері є носієм деяких владно-регулюючих функцій (державні корпорації й т.п.) або представником суспільних інтересів (територіальне, професійне й інше самоврядування).

3. Адміністративний договір має особливий предмет: питання володарювання, управління або саморегуляції.

4. Сторони адміністративних договорів здобувають своєрідні зобов'язання, які забезпечуються специфічними способами: використовуються заходи організаційного, правового, економічного, платіжно-розрахункового характеру, можуть бути змінені режими виконання, встановлені особливі пріоритети.

Виходячи із зазначених ознак адміністративних договорів, їхніх суб'єктів і змісту й відзначаючи, що договірні відносини в сфері адміністративного права виражають міру узгодження діяльності учасників у рамках адміністративного впливу, Ю.А. Тихомиров дає таку класифікацію зазначених договорів: установчі договори; компетенційно-розмежувальні угоди; угоди про делегування повноважень; програмно-політичні договори про дружбу й співробітництво; функціонально-управлінські угоди; договори між державними й недержавними структурами; договори про цивільну згоду; міжнародні договори.