Актуальні проблеми інституту правочину

О.В. Дзера

Відправним моментом у розумінні правочину є положення ч. 1 ст. 202 ЦК України, згідно з яким правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Власне майже таке ж визначення угоди було закріплено в ст. 41 ЦК УРСР, яка передбачала, що угодами визначаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому і в ЦК України, і в ЦК УРСР однозначно сформульованим є положення про те, що двосторонні та багатосторонні правочини (угоди) є договорами.

Главою 16 "Правочини" у новому ЦК врегульовано ті відносини, які в ЦК 1963 р. регулювалися нормами статей 41-61 глави 3 "Угоди".

Така новела зумовлена насамперед тим, що термін "угода" у філологічному розумінні тотожний термінам "договір", "домовленість" кількох осіб. Між тим, як відомо, в цивільному праві існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є обов'язковою ознакою наявність домовленості між кількома особами (наприклад, довіреність, заповіт, гарантія, відмова від спадщини, прийняття спадщини). Відтак дії особи відносно видачі довіреності, заповіту, гарантії юридично некоректно іменувати угодою. Некоректність визнання вищезазначених одноособових дій суб'єктів цивільного права угодами нівелювалася певною мірою віднесенням їх до категорії односторонніх угод. Однак навіть поділ угод на односторонні та багатосторонні (договори) повністю не усував нелогічності щодо визнання одноособових дій суб'єктів цивільного права угодами. Тому, на наш погляд, саме на усунення подібної правової колізії і спрямоване введення в ЦК нового терміна "правочин", який за своїм юридичним та філологічним значенням не обумовлює наявності обов'язкової домовленості кількох осіб.

Однією з найвизначніших новел Цивільного кодексу України є введення інституту правочину взамін інституту угоди, який зайняв досить міцні позиції у свідомості юристів та населення. Така новела вже спричинила і буде спричиняти істотний вплив на формування динаміки цивільних відносин. Однак поки що представники цивілістичної науки, на наш погляд, ще не до кінця усвідомили юридичне значення введення в ЦК України інституту правочину та інших пов'язаних з цим надзвичайно важливих новел. Значимість такого нововведення не зводиться до введення нової термінології. Механізм інституту правочину забезпечує динаміку власності, реалізацію ініціатив фізичних і юридичних осіб, реалізацію підприємництва тощо. Відповідно ці механізми мають свій вплив на всі інститути цивільного права.

З огляду на сказане цивілістична наука має активізуватися на дослідженні визначальних засад інституту правочину, серед яких:

Визначення правової природи правочину.

Чітке розмежування односторонніх і двосторонніх (багатосторонніх) правочинів.

Виявлення умов правомірності правочинів.

Аналіз підстав недійсності правочинів та правових наслідків їх недійсності.

Співвідношення норм ЦК України про правочини з відповідними нормами ГК України та інших актів законодавства України.

Дослідження цих та інших питань необхідне як для розвитку цивілістичної доктрини, так і для надання рекомендацій щодо підвищення ефективності розгляду даної категорії справ та вдосконалення чинного законодавства.

Відповідно постає питання про доцільність такого нововведення та його правові наслідки. Однозначно позитивну відповідь на це питання дати досить важко, адже не можна недооцінювати можливих проблемних наслідків введення категорії правочину, що може виявитися, зокрема, у неправильному застосуванні правових норм глави про правочини, а врешті, і в ігноруванні його застосування у правозастосовчій діяльності.

Так, не сприйняв категорію правочину новий Господарський кодекс України, в якому перевага надана традиційним термінам "договір" та "угода" (ст. 144, 174, 182, 267 ГК). У ньому взагалі відсутнє посилання на можливість застосування до господарських зобов'язань та господарських договорів безпосередньо норм ЦК про правочини.

Однак і в новому ЦК термін "правочин" вживається досить рідко, не враховуючи главу 16. Так, у главі 26 "Право спільної власності" термін "правочин" вживається лише два рази, натомість перевага надається терміну "домовленість", який застосовується у даній главі 10 разів, хоча в цих випадках більш доречним є вживання термінів "правочин" або "договір". Між тим загальновідомо, що поняття "домовленість" не завжди тотожне поняттям "угода", "правочин", "договір", оскільки домовленість характеризує дії осіб, які у багатьох випадках не набувають цивілістичного значення. Така ж ситуація спостерігається і в інших главах ЦК України, що свідчить про певну непослідовність у застосуванні зазначеної термінології.

Водночас не можна не відзначити, що термін "угода" не зник повністю з нового ЦК. Так, відповідно до ст. 1267 ЦК, спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині за усною угодою щодо рухомого майна або за письмовою угодою щодо нерухомого майна або транспортних засобів.

Не вносять однозначності у вирішення проблеми співвідношення понять правочину, угоди та договору і норми нового Сімейного кодексу України. Так, у главах 8 і 10 СК домінуючими є терміни "договір", "шлюбний договір", і відсутній термін "правочин". Як і у ЦК, так і в СК використовується не досить вдалий термін "домовленість" (ст. 63, 70).

Нарешті в СК в одному випадку знайшлося також місце терміну "угода". Відповідно до ст. 100 СК, "угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується".

Таким чином у ЦК, в ГК та в СК не завжди послідовно й узгоджено застосовуються такі юридичні категорії, як правочин, угода, договір, а відтак постає питання про правила їх застосування в судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності.

На наш погляд, розв'язання цієї проблеми може бути здійснене таким чином. Базовим критерієм тут має слугувати положення ст. 11 ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Тому необхідно сприйняти таку концепцію співвідношення зазначених термінів:

Двосторонні й багатосторонні правочини є договорами і водночас угодами.

Договори й угоди - тотожні поняття.

Термін "домовленість" необхідно розуміти як договір чи угоду, якщо такої домовленості досягнуто із дотриманням вимог, встановлених для укладання договору.

Таким чином, не кожний правочин є договором (угодою), а лише той, який опосередковує обопільну домовленість двох чи більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цвільних прав та обов'язків. Тому не можна повністю погодитись з тими юристами, які стверджують, що в новому ЦК поняття "правочин" застосовано у значенні, тотожному поняттю "угода" (Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - К., 2004. - Ч. 1. - С. 283).

Правочин є таким юридичним фактом, який слугує належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі права й обов'язки реалізуються в межах цивільного правовідношення і вони є відповідно його складовими елементами.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. У системі таких юридичних фактів правочини посідають особливе місце, вирізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (наприклад, юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди) притаманне правомірне вольове вчинення особою, яка має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе або інших осіб.

У правочині зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Так, не можуть розглядатися як правочини в розумінні ст. 202 ЦК фактичні дії особи з керування автомашиною, виготовлення для власних потреб речі, споживання продуктів харчування, сама по собі виробнича діяльність підприємства, оскільки ці дії, як правило, спрямовані на досягнення конкретного економічного, а не юридичного результату. У цих випадках такі фактичні дії (вчинки) також інколи можуть породжувати певні цивільні права й обов'язки (напр., право власності на новостворювану річ).

Відмежування правочинів від інших юридичних актів (подій, фізичних дій і вчинків, правопорушень) має істотне практичне значення, оскільки законом встановлюється різний режим породжуваних ними правовідносин. Так, не належить до категорії правочинів (угод) статут юридичної особи, на що звернула увагу Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у своїй постанові від 25 березня 2002 р. у справі за позовом ВАТ "Електпроприладпостач" до ЗАТ "Еколого-охоронна фірма "Креомафарм", Жовтневої райдержадмініст- рації м. Києва про визнання недійсним статуту та державної реєстрації. Це означає, що статут не може визнаватися недійсним за правилами недійсності правочинів (угод). Очевидно статут можна розглядати як локальний праворегулюючий акт.

Загалом же може спостерігатися тенденція до розширення сфери дії норм про правочини щодо тих чи інших цивільних відносин, зокрема, корпоративних відносин. Ознаки одноособового чи колективного правочину мають дії учасника товариства щодо виходу з його складу, внесення учасником товариства майна як вкладу до статутного капіталу, передачі, продажу, відступлення учасником товариства своєї частки у статутному (складеному) капіталі іншим особам. Врешті ознаки правочину може мати навіть рішення зборів товариства з обмеженою відповідальністю як колективного утворення, якщо воно спрямоване на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків учасників товариства, наприклад, вирішення питання про придбання товариством частки учасника (ст. 145 ЦК).

У ч. 2 ст. 202 ЦК здійснено загальновизнаний у цивільно-правовій науці та практиці поділ усіх правочинів на односторонні та двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Такий поділ право- чинів поставлено в залежність від того, скільки осіб (суб'єктів цивільних правовідносин) вчиняють дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин - одна, дві чи більше. Відповідно усі двосторонні та багатосторонні правочини є договорами.