Традиційно односторонніми угодами за ЦК УРСР вважалися довіреність, гарантія, заповіт, прийняття спадщини та відмова від неї. Фактично ж таких односторонніх угод (нині правочинів) може бути значно більше. Так, крім вже вищезгаданих односторонніми правочинами також можуть вважатися: прийняття чи збереження виготовленої речі, повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності, пропозиція щодо продажу майна (оферта) та прийняття цієї пропозиції (акцепт), публічна обіцянка винагороди за винайдення згубленої речі, публічне оголошення конкурсу на створення скульптури, художнього твору, вчинення зарахування зустрічних вимог за заявою однієї із сторін і т.п. Незважаючи на односторонній характер дій особи, вони можуть породжувати певні правові наслідки як для цієї особи (напр., прийняття спадщини спадкоємцем призводить до виникнення в нього права власності на спадщину), так і в інших осіб (наприклад, видача довіреності надає відповідні повноваження представникові, заповіт може призвести до виникнення у спадкоємців прав на спадщину, у зберігача знайденого майна виникає право вимагати від власника відшкодування витрат на зберігання, в останнього - обов'язок виконати дану вимогу). Таким чином, правочин вважається одностороннім у тому разі, коли до виникнення цивільних прав та обов'язків призводить волевиявлення одного суб'єкта цивільного права.

Законодавчо не визначеною є правова природа дій учасника господарського товариства, спрямованих на вихід з нього. Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України у справі № 6-5979кс01 за позовом Л. до ТОВ "Гастроном № 3 "Слов'янський" про визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів ТОВ про вихід з товариства своєю ухвалою від 27.12.01 скасувала рішення Шевченківського районного суду м. Києва, яким було задоволено позов та ухвалу Апеляційного суду м. Києва, якою було залишено зазначене рішення без змін. При цьому в ухвалі Судової палати було, зокрема зазначено, що відповідно до Закону України "Про господарські товариства" учасник товариства може вийти з нього у встановленому порядку шляхом подання нотаріально посвідченої заяви товариству про вихід, яка є угодою і не може бути відізвана в односторонньому порядку. За новим ЦК така заява має розглядатися як односторонній правочин, а відтак наведені правові позиції Судової палати з цивільних справ Верховного Суду України зберігають свою практичну значимість і після введення в дію нового ЦК.

Значно складнішою є ситуація щодо визначення правової природи гарантії. Власне підставами створення такої ситуації слугує саме ж цивільне законодавство, адже ні в ЦК УРСР (ст. 196), ні ЦК України (ст. 560) гарантія не іменується договором, на відміну, наприклад, від такого способу забезпечення зобов'язань як порука. Тому в юридичній доктрині радянського періоду гарантія розглядалася як різновид поруки, застосовувана у відносинах за участю соціалістичних організацій [1]. При цьому, як правило, питання про гарантію як договір чи як односторонню угоду дослідниками оминалося.

Згідно з усталеною практикою цивільного обороту гарантії видаються у формі гарантійного листа, підтверджуваного гарантом (керівником юридичної особи або керівником та головним бухгалтером). Форма та зміст та інші реквізити гарантійного листа у період дії ЦК УРСР були передбачені, зокрема, у Додатку № 9 до Правил кредитування матеріальних резервів згідно із листом Держбанку СРСР № 174-87 від 30.10.87 Практика видачі гарантійних листів збереглася і після прийняття ЦК України, згідно зі ст. 560 за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Звідси можна дійти висновку, що банківська гарантія уявляє собою одностороннє зобов'язання гаранта перед третіми особами.

Однак надання гарантій у формі гарантійного листа викликало у судовій практиці неоднозначне тлумачення.

Так, ЗАТ АКБ "Промінвестбанк" звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом про визнання недійсним договору гарантії між Миколаївською філією Промінвестбанку та ДП "Суднобудівний завод ім. 61 комунара" на користь компанії Sea Emerald S.A. (Панама) в забезпечення виконання Контракту, укладеного між ДП і Компанією. Позивач посилався на те, що гарантійний лист Миколаївської філії Промінвестбанку, який гарантував Компанії оплату 9 млн 900 тис. доларів США у разі невиконання умов Контракту ДП, було видано з перевищенням керівником філії повноважень. В гарантійному листі містилося застереження про розгляд усіх спорів в судах Англії за законами Англії.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 16.01.07 було задоволено на підставі ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР у зв'язку з порушеннями, зокрема, ст. 41, 191, 196, 568 ЦК УРСР та Статуту Промінвестбанку.

Одеський апеляційний господарський суд своєю постановою від 24 квітня 2007 р. скасував зазначене рішення і припинив провадження по справі, оскільки "спір не підлягає вирішенню в господарських судах України у зв'язку з відсутністю у гарантійного листа ознак цивільно-правової угоди, а також будь-якої іншої, передбаченої законом, підстави виникнення цивільних прав і обов'язків".

Необхідно відзначити, що обидва судові акти є помилковими. По-перше, господарський суд Миколаївської області неправомірно визнав гарантійний лист договором. По-друге, Одеський апеляційний господарський суд неправомірно не визнав за гарантійним листом ознак цивільно-правової угоди (правочину) як підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.

Незважаючи на це, Вищий господарський суд України своєю постановою від 26.07.07 постанову Одеського апеляційного господарського суду з деякими уточненнями залишив в силі, а ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.09.07 було відмовлено у порушенні касаційного провадження.

Наведена справа засвідчує практичну значимість правильного визначення правової природи гарантії. Вирішенню цієї проблеми може сприяти затверджене відповідно до ЦК України та інших законів України постановою Правління Національного банку України від 15.12.04 № 639 Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземній валютах. Положенням передбачені різні правові форми та організаційні процедури надання банківських гарантій, у тому числі на підставі договірних відносин.

Тому з огляду на те, що гарантія є способом забезпечення виконання основного зобов'язання та з врахуванням змісту загальних засад зобов'язального права можна дійти висновку про те, що законодавство України допускає надання гарантії шляхом укладення:

договору гарантії між гарантом і принципалом;

договору гарантії між гарантом, принципалом і бенефіціаром;

договору між гарантом і принципалом, на підставі якого гарант на умовах, визначених цим договором або відповідного письмового звернення принципала до гаранта, яке є своєрідним способом оформлення договірних відносин, надає письмовий документ у вигляді "Гарантійного листа", яким і гарантується бенефіціару виконання боржником (принципалом) свого зобов'язання. Згідно з Положенням Гарантійний лист - це гарантія, що оформлена належним чином на паперовому носії. Відтак гарантійний лист, виданий одноособово банком (іншою фінансовою установою) є одностороннім правочином вчиненим відповідно до договірних домовленостей гаранта та принципалом і бенефіціаром чи одним з них. Така позиція знайшла підтримку в юридичній літературі [2].

В інституті правочину з'явилися і інші новели, які потребують глибокого і всебічного осмислення. Насамперед такими є питання, пов'язані з недійсністю правочинів.

Будь-який правочин має набути чинності, тобто набрати юридичну силу. Для цього він має відповідати загальним вимогам, передбаченим в ст. 203 ЦК України, згідно з якою:

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усино- влювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог частин 1-3, 5-6 вище- наведеної ст. є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК). ЦК України вперше, порівняно з ЦК УРСР, загалом чітко визначив юридичні підстави недійсності правочину. Проте і тут можна віднайти недоречності. По-перше, зміст правочину не повинен суперечити не лише актам цивільного законодавства, а й іншим актам законодавства України, які очевидно випадково не були поіменовані в ч. 1 ст. 203 ЦК. По-друге, абсолютно зайвим є застереження про обов'язковість відповідності змісту правочину моральним засадам суспільства, адже воно є чисто ідеологічним і взагалі важко уявити ситуацію, в якій можна було б визнати недійсним правочин за такою неправовою підставою.

Тривалий час в цивілістичній науці дискутується питання про правомірність вживання терміну "недійсним правочин" (недійсна угода), адже правочином може вважатися лише правомірна дія [3].

Значна частина цивілістів недійсні угоди (правочини) розглядають як правопорушення [4]. Формально це так, але така позиція не може пояснити позицію законодавця, який передбачає в цивільному законодавстві термін недійсна угода (недійсний правочин). На наш погляд, така ситуація є вимушеною і зумовленою необхідністю виділити серед різноманітних правопорушень категорію недійсних угод (правочинів). Тому можна погодитись з думкою І.В. Спасибо-Фатєєвої про те, що поняття "недійсний правочин" є умовним і повинен підкреслити, що дія, яка мала вигляд правомірності, була квазіправочином, тобто немов би правочином, але виявилося, що це не так [5].

ЦК України (ст. 215) закріпила обґрунтований цивілістичною наукою і апробований судовою практикою поділ правочинів (угод) на нікчемні і оспорювані, але з деякими нововведеннями. Так, згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом і у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Така норма викликала певне непорозуміння в юридичній літературі та труднощі у її застосуванні у судовій практиці, адже вона фактично дає підстави вважати, що правочин визнається нікчемним автоматично і потреби у зверненні до суду не існує. Але це ілюзія, адже такий підхід не дає відповіді на питання щодо правових наслідків нікчемності правочину, за яким сторони вже виконали певні обов'язки. Звичайно можна припустити, що сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочину недійсним може й не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

Вирішенню цієї проблеми може сприяти Верховний Суду України, який підготував проект нової постанови Пленуму "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (2009), і яка має замінити поки що чинну постанову Пленуму Верховного Суду України від 28.04.78 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними". Пункт 5 Проекту, присвячений цьому питанню і викладено у наступній редакції: