"Відповідно до ст. 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідного спору. Така вимога може бути заявлена окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в судовому рішенні суд вказує про нікчемність правочину або відмову у цьому.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так й у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину та у разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Якщо позивач не заявляв окремо вимогу про встановлення нікчемності правочину, а посилається на його нікчемність в обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а має дати оцінку таким доводам позивача.

Відповідно до ст. 215-216 ЦК вимога про визнання оспороюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однієї із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину".

Таким чином у Проекті закріплюється ідея можливості встановлення судом нікчемності право- чину у зазначених випадках та визначення відповідних правових наслідків, а її реалізація сприятиме більш ефективному захисту порушених прав та інтересів учасників нікчемного правочину.

Наступними проблемними питаннями інституту правочину є деякі правові засади визначення правових наслідків недійсного правочину. ЦК України зберіг випробувану конструкцію односторонньої та двосторонньої реституції сторін у разі вчинення дій по виконанню недійсного правочину, що не може викликати вагомих заперечень.

Натомість викликають перестороги деякі нововведення, які полягають у наступному.

Відповідно до ст. 216 ЦК України встановлено як загальне правило про те, що якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою. При цьому цілком очевидно, що за наведеною нормою мають відшкодовуватися як реальні збитки, так і упущена вигода. Таке положення є новелою, порівняно з ЦК УРСР, за яким взагалі не передбачалося відшкодування моральної шкоди за недійсними угодами, а відшкодування майнових збитків встановлювалося як виняток. Нетиповими для цивільного права є також положення ЦК про допустимість стягнення з винної у недійсності правочину сторони подвійної суми збитків (ст. 230, 231).

Введення до ЦК положення як загального правила про застосування у разі недійсності правочину правових наслідків у формі відшкодування збитків (як реальних, так і упущеної вигоди та моральної шкоди) винною стороною не можна оцінити однозначно як позитивне явище, адже відшкодування збитків за недійсними угодами (правочина- ми) в цивільному законодавстві колишнього Союзу РСР, а також в правових системах європейських країн застосовувалося і застосовується як виключна санкція для певних видів недійсних правочинів, зокрема, вчинених малолітніми особами за межами їх дієздатності. При цьому на відміну від ЦК України, який передбачає відшкодування усіх видів збитків, законодавство окремих країн передбачає стягнення лише реальних збитків (ст. 171, 172 ЦК РФ). До речі, ЦК РФ, як і цивільне законодавство багатьох європейських країн, взагалі не передбачає відшкодування моральної шкоди за недійсними правочинами. У цій частині очевидно українським законодавцем проявлена надмірність розміру санкцій. Відтак вважаємо, що норми ст. 216 ЦК мають бути переглянуті таким чином, щоб стягувалися лише реальні збитки, відшкодування їх здійснювалося в одинарному розмірі, а моральна шкода відшкодовувалася лише за деякими недійсними правочинами (насамперед, вчиненими внаслідок насильства, обману).

Наступною проблемною ситуацією, яка не піддається елементарній юридичній логіці є суперечність між ст.228 ЦК і 228 ГК. Вона полягає у тому, що розробники ЦК відмовилися від введення до нього ст.49 ЦК УРСР, яка передбачала можливість "цивільно-правової конфіскації" одержаного сторонами (стороною)за недійсною угодою, вчиненою з умислом з метою суперечною інтересам держави та суспільства. Ст. 228 ЦК України, яка є певним аналогом ст. 49 ЦК УРСР і передбачає нікчемність правочинів, що порушують публічний порядок, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним ("антипублічні правочини"), не передбачає такої цивільно-правової конфіскації. Тобто у разі вчинення антипублічного правочину мають застосовуватися загальні правові наслідки відповідно до ст.216 ЦК (зокрема, одностороння чи двостороння реституція.)

Натомість в ГК України (ст. 208) закладено зміст ст. 49 УК України (з певними редакційними особливостями), за яким передбачається стягнення всього одержаного в доход держави у разі визнання судом господарського зобов'язання недійсним як вчиненого з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

З огляду на те, що господарські зобов'язання за своєю правовою природою є цивільними правочинами, такі розбіжності у врегулюванні однакових відносин є неприпустимими для правової системи правової держави. Тому зусилля науковців мають бути спрямовані на спонукання законодавців до усунення цих розбіжностей.

З моменту введення в дію нового ЦК України з вже пройшло чимало часу для формування судової практики щодо застосування його норм. І заради справедливості необхідно відзначити наявнічть у цьому певних негативних і навіть загрозливих тенденцій, які вимагають негайної критичної наукової оцінки. Зокрема це стосується практики застосування норми ст. 218 ЦК України, згідно з якою рішення суду не може гру- нтуватитя на свідченнях свідків. Така норма є надзвичайно важливою.

Подібна норма містилася в ст.46 ЦК УРСР і ВСУ цілком справедливо сформулював правову позицію щодо її застосування у постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р.. Однак і нині існує нагальна потреба у таких роз'ясненнях, адже стали поширеними випадки ігнорування судами імперативного вищезазначеного припису ч. 1 ст. 218 ЦК України. Причому, як не дивно, таку хибну практику підтримав Верховний Суд України.

Показовою у цьому відношенні є наступна справа.

Так, відповідно до проведеного аукціону громадянка В., яка стала його переможцем, придбала у ВАТ "Турбоатом" будівлю з жилими і нежилими приміщеннями (колишній гуртожиток) за договором купівлі-продажу від 26.12.03, посвідченим нотаріально та зареєстрованим в органі БТІ.У грудні 2005 р. громадянка Р. звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині особи покупця (громадянки В.) на підставі ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР (ст.235 ЦК України).

На підтвердження своїх вимог позивач (громадянка Р.) послалася на те, що між нею і Відповідачем В. була досягнута усна домовленість про придбання для Позивача на ім'я В. будівлі, для чого вона передала Відповідачу В. 80000 грн (позичені нею у знайомих осіб) без письмового оформлення передачі цих грошей. На її думку, факт передачі грошей, факт домовленості про придбання для неї будівлі можуть підтвердити свідки, яким було відомо про ці факти внаслідок взаємного спілкування.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13.02.07 на підставі статей 58, 60 ЦК УРСР договір купівлі продажу будівлі було визнано удаваним та недійсним у частині особи покупця В., права і обов'язки якого були переведені на Позивача Р.

Таке рішення, на наш погляд, є більше ніж сумнівним з огляду на наступне.

Суд за відсутності довіреності позивача на участь в аукціоні і на укладання договору та будь- яких інших письмових доказів щодо існування домовленості про придбання для Позивача Р. будівлі та передачі грошей на її придбання всупереч положенням, зокрема ст. 46 ЦК УРСР (ст. 218 ЦК України), для підтвердження цих фактів узяв до уваги лише свідчення свідків, що заборонено зазначеною статтею;

суд визнав удаваний договір недійсним та застосував правові наслідки у формі переведення прав та обов'язків з покупця на іншу особу, тобто застосував наслідки (іншими словами, спосіб захисту), не передбачені ні в ст. 6 ЦК УРСР, ні в статтях, які визначають правові наслідки недійсності угод;

суд не врахував, що ст.60 ЦК УРСР передбачала наявність угоди в частині лише тоді, коли із угоди випливає, що вона могла б бути укладена і без включення недійсної її частини. Між тим, цілком очевидним є факт, що при виключенні з угоди її частини щодо особи покупця відсутні підстави стверджувати, що договір купівлі-продажу міг би бути укладений з Позивачем Р., яка не брала участі в аукціоні. Більше того, з матеріалів справи випливає, що в цей період Позивач перебувала за кордоном на відпочинку;

суд помилково визнав третю особу (Позивачку) суб'єктом начебто удаваного договору купівлі- продажу, що суперечить ч.2 ст. 58 ЦК УрСр, з якої чітко випливає, що до удаваної угоди застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Таким чином, наведене рішення прийняте з істотними порушеннями норм матеріального і процесуального права. Незважаючи на це, ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області від 04.07. 07 та ухвалами колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20.12.07 і від 22.05.08 (справа № 2 - 278/07) зазначене рішення безпідставно було залишене в силі.

Крім вже наведених аргументів щодо неправомірності рішення Московського районного суду м. Харкова, необхідно відзначити, що ухвали Судової палати у цивільних справах ВСУ суперечать положенням постанови Пленуму ВСУ від 28.04. 78 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", у п.16 якої прямо записано, що при вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно, зокрема, враховувати, що "ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь".

Залишивши в силі юридично нікчемні рішення Московського районного суду та апеляційного суду Харківської області Судова палата у судових справах ВСУ фактично легалізувала новий спосіб протиправного заволодіння чужою власністю. Така ситуація вимагає негайного виправлення. Відповідно було бажано повернутися до перегляду цієї справи, щоб унеможливити формування хибної практики.

Як вже зазначалося у судовій практиці стала формуватися хибна позиція щодо застосування правових наслідків удаваних правочинів, яку звичайно необхідно змінити. Думається тут необхідно було б прийняти за основу позицію Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, яка у своїй постанові від 29.04.02 у справі за позовом ТОВ "Газресурс" до ДК "Укртрансгаз", ЗАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Енергоальянс" прямо зазначила, що за удаваними угодами законом "не передбачено можливості зміни у цьому випадку суб'єктного складу учасників шляхом переведення прав чи покладання обов'язків на осіб, які не були сторонами угоди".

Така правова позиція Верховного Суду України у цій справі відповідала вимогам ЦК УРСР і відповідає нині вимогам ЦК України. Перевід прав і обов'язків з однієї сторони на третіх осіб є спеціальним способом захисту цивільних прав, який може застосовуватися лише у випадках, прямо передбачених законом, як це було, наприклад, передбачено у ст. 114 ЦК УРСР, а нині - у ст.362 ЦК України.