Національна безпека належить до так званих суспільних благ, якими користуються усі або ніхто. Її забезпечення є прерогативою держави, оскільки ринок, який характеризується стихійністю розвитку, та громадянське суспільство, яке характеризується низьким рівнем розвитку через низький рівень громадської активності та довіри громадян України до його елементів, неспроможні захистити особу, суспільство та державу від ймовірного негативного впливу на них діяльності деяких недержавних інституцій. Водночас, держава в особі її органів та посадових осіб (державний сектор) в демократичному суспільстві не має права втручатись у діяльність недержавних інституцій, незалежно від того є вони представниками бізнесу (комерційний сектор) чи громадянського суспільства (громадський сектор). При цьому на державні органи покладається формування правового поля, в межах якого зобов'язані діяти недержавні інституції, а також здійснення контролю та нагляду за дотриманням ними чинного законодавства, виявлення порушників, притягнення їх до відповідальності та повернення їх діяльності у правове поле з метою недопущення негативних явищ у суспільстві, запобігання негативного впливу на навколишнє природне середовище, захисту національних цінностей та інтересів, а також прав і свобод людини.

Неефективне державне регулювання громадської та господарської діяльності, послаблення режиму законності, вибірковий та несистемний нагляд і контроль з боку відповідних державних органів призводять до виникнення та функціонування в країні недержавних інституцій, діяльність яких безпосередньо або опосередковано впливає на безпеку людини й громадянина (їхні конституційні права і свободи), суспільства (його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси), держави (її конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність), а отже є джерелом загроз (наявних та потенційно можливих явищ і чинників, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України) та небезпек (потенційно згубних фізичних явищ, подій або діяльності людини, які можуть призвести до загибелі людей або нанесення їм тілесних ушкоджень, завдання збитків, порушення функціонування соціальних та економічних систем або погіршення стану навколишнього середовища) для національної безпеки країни. Наслідком цього є поява та функціонування:

- незаконних збройних (воєнізованих) формувань, діяльність яких спрямована на порушення суверенітету та територіальної цілісності держави, підрив її безпеки та незаконне захоплення державної влади, а також сприяє збільшенню нелегального обігу зброї, боєприпасів, вибухових речовин та загостренню криміногенної обстановки в країні, зростанню загрози вчинення терористичних та диверсійних актів;

- псевдо-волонтерських та псевдо-благодійних громадських організацій, які, отримуючи благодійні внески для допомоги військовим підрозділам, що перебувають в зоні проведення антитерористичної операції, пораненим військовослужбовцям, важкохворим дітям та вимушеним переселенцям, використовують їх для власного збагачення;

- посередницьких організацій, які під виглядом працевлаштування громадян України за кордоном займаються шахрайством та торгівлею людьми;

- релігійних організацій та новітніх релігійний рухів, які пропагують конфесійну, расову чи етнічну нетерпимість, або діяльність яких становить загрозу життю та здоров'ю людей;

- “кишенькових” політичних партій, громадських організацій та недержавних засобів масової інформації, які фінансуються з-за кордону, у тому числі і країною-агресором, представники яких виступають з популістськими заявами, що дестабілізують соціальну та політичну обстановку в Україні, поширюють неправдиву інформацію про події в країні, свідомо їх фальсифікуючи з метою маніпулювання суспільною свідомістю та приниження іміджу країни перед світовою спільнотою;

- суб'єктів господарювання, які провадять господарську діяльність з численними порушеннями, що призводить до негативних наслідків і становить загрозу для життя і здоров'я громадян, довкілля, суспільства й держави (зокрема, виробництво та торгівля фальсифікованими ліками й алкоголем, неякісними продуктами харчування, надання неякісних освітніх, медичних, туристичних, фінансових та інших послуг, шахрайство, порушення правил поводження з небезпечними речовинами та небезпечними відходами, порушення техніки безпеки на потенційно-небезпечних об'єктах та об'єктах підвищеної небезпеки).

Такий стан справ змушує державні органи України до пошуку та запровадження ефективних заходів державного регулювання діяльності недержавних інституцій у сфері національної безпеки. Не останню роль у цьому відіграють наукові дослідження.

Під недержавними інституціями, ми, спираючись на проведений аналіз значної кількості наукових праць, пропонуємо розуміти формальні об'єднання (органи, підприємства, установи, організації, керівниками, власниками, засновниками яких не є держава в особі її органів та посадових осіб), які дозволяють певним особам, обраним їх членами або призначеним уповноваженими особами (керівниками, власниками, засновниками), і отримавшим повноваження та ресурси для виконання господарських та/або громадських чи муніципальних функцій заради задоволення господарських та/або громадських чи муніципальних потреб і регулювання поведінки їх членів.

У словникових джерелах зазвичай під діяльністю розуміється робота, функціонування якоїсь організації, установи, машини або ж процес взаємодії людини з довкіллям, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок появи потреби.

У Д. Зеркалова діяльність - це специфічно людська форма активності, необхідна умова існування людського суспільства, зміст якої полягає у доцільній зміні та перетворенні в інтересах людини навколишнього середовища.

Ю. Сурмін визначає діяльність, як форму активного, усвідомленого ставлення людини до оточуючого світу з метою його збереження або перетворення. Класична модель діяльності включає мету, засіб, процес і результат.

Отже, під діяльністю недержавних інституцій ми пропонуємо розуміти процес взаємодії недержавних інституцій між собою, з державними та міжнародними інституціями, людьми та навколишнім природним середовищем для досягнення поставленої мети.

Незважаючи на те, що поняття “державне регулювання” широко використовується у наукових дослідженнях, законодавчих актах та навчальній літературі, різне його тлумачення призводить до певної неоднозначності у його визначенні.

Так, у законодавчих актах України вищезазначене поняття використовується у поєднанні з посиланням на певну сферу діяльності (наприклад, закони України “Про державне регулювання у сфері комунальних послуг”, “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”, “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”), і у більшості випадків не розкривається взагалі, або ж його тлумачення має дуже розмитий характер (наприклад, у Законі України “Про державне регулювання ринку цінних паперів” зазначається, що державне регулювання ринку цінних паперів - здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері).

Серед науковців також немає одностайності у його тлумаченні.

Є. Кубко, порівнюючи державне управління з державним регулюванням зазначає, що останнє застосовується не тільки в межах виконавчої влади і передбачає не тільки вплив на об'єкти управління, а й вплив на суспільне середовище, тобто соціальні процеси та явища, які безпосередньо впливають на стан певного об'єкта управління. На його думку, державне регулювання створює умови для діяльності суб'єктів та об'єктів управління в бажаному для держави напрямі, за яким відбуватиметься розвиток системи управління загалом, і передбачає декілька варіантів майбутньої діяльності керованих об'єктів, створюючи можливість діяти найбільш ефективно. При цьому обсяг використання державного регулювання порівняно з державним управлінням більш помітний у економічній, соціально-культурній сфері та для регулювання суспільно-політичної діяльності.

Він також зазначає, що регулювання порівняно з управлінням охоплює більш широку сферу організаційної діяльності. На його думку, управління означає цілеспрямований вплив саме на об'єкти управління, використання методів, що передбачають підпорядкування цих об'єктів управлінському впливу з боку суб'єкта управління у той час як регулювання пов'язане не стільки з впливом на об'єкти управління, скільки на оточуюче середовище, і передбачає високий ступінь альтернативності поведінки керованих об'єктів.

У нашому дослідженні мова йде про державне регулювання діяльності недержавних інституцій, а не про державне управління, оскільки йдеться про встановлення так званих “правил гри” та визначення їх меж на рівні законів, в рамках яких недержавні інституції обирають варіанти дій, і за порушення або не дотримання яких застосовуються санкції з метою припинення порушень і зловживань та повернення діяльності недержавних інституцій в межі правового поля.

В. Малиновській визначає державне регулювання як економічний метод державного управління, який є системою типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, що здійснюються відповідними державними органами і громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої суспільно-економічної системи до постійно змінюваних умов.

Тобто науковець визначає держане регулювання лише як економічний метод державного управління і визначає його об'єктом суспільно-економічну систему, а одним із суб'єктів - громадські організації.

Ми не поділяємо таких поглядів на державне регулювання, оскільки воно може здійснюватись не тільки економічними методами. Крім того, більшість громадських організацій не можуть бути суб'єктами державного регулювання, за винятком випадків делегування їм законами України деяких повноважень органів виконавчої влади чи державних колегіальних органів. Тобто мова йде лише про так звані саморегулівні організації, відсоток яких серед інших громадських організацій дуже незначний. Вітчизняне законодавство, зокрема, передбачає створення саморегулівних організацій професійних учасників фондового ринку (неприбуткових об'єднань учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність, крім депозитаріїв, утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку), що здійснюють разом з державою державне регулювання фондового ринку, а також саморегулівних організацій у сфері архітектурної діяльності (неприбуткових добровільних об'єднань фізичних та юридичних осіб за відповідним напрямом підприємницької чи професійної діяльності, які в установленому порядку набули відповідного статусу), яким можуть бути делеговані повноваження щодо проведення професійної атестації виконавців робіт (послуг), пов'язаних із створенням об'єктів архітектури. Причому контроль за діяльністю саморегулівних організацій та за сферами державного регулювання загалом залишається за відповідними органами виконавчої влади чи державними колегіальними органами.

Також слід зазначити, що Національний банк України, будучи центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, здійснює державне регулювання діяльності банків, а отже також належить до суб'єктів державного регулювання діяльності недержавних інституцій.