У вітчизняних словникових та енциклопедичних виданнях з державного управління під державним регулюванням пропонується розуміти:

- сукупність інструментів, за допомогою яких держава встановлює вимоги до підприємств і громадян;

- сукупність цілеспрямованих форм, методів і напрямів впливу, що застосовуються органами державного управління для впорядкування системи суспільно-економічних відносин з метою стабілізації та пристосування існуючої суспільно-політичної системи до умов, що змінюються;

- здійснення державою комплексних заходів (організаційних, правових, економічних тощо) у сфері соціальних, економічних, політичних, духовних та інших суспільних процесів з метою їх упорядкування, встановлення загальних правил і норм суспільної поведінки, а також запобігання негативним явищам у суспільстві.

У першому визначенні об'єктом державного регулювання є підприємства та громадяни. Тобто зазначене визначення не враховує значну кількість некомерційних (неприбуткових, неурядових) інституцій, діяльність яких регулює держава, встановлюючи до них певні вимоги (створення, легалізація, нагляд та контроль за дотримання вимог чинного законодавства, прав і свобод громадян, прав і законних інтересів юридичних осіб тощо). Зокрема, це стосується громадських об'єднань, політичних партій, релігійних, благодійних організацій, творчих та професійних спілок, недержавних засобів масової інформації тощо, тобто так званих елементів громадянського суспільства або “третього сектору”. А також значну частину комерційних (установи, організації, заклади, фонди, банки, товариства, керівниками, власниками, засновниками яких не є держава в особі її органів та посадових осіб, фізичних осіб - підприємців). Крім того, поняття не враховує іноземців та осіб без громадянства.

У другому тлумаченні поняття суб'єктом державного регулювання визначаються органи державного управління. Тобто не враховуються органи законодавчої та судової влади: перші приймають закони, що встановлюють певні вимоги до діяльності об'єктів державного регулювання, другі - забезпечують відновлення порушених законних прав і накладають санкції на порушників. А отже також залучаються до здійснення державного регулювання. Крім того, воно не враховує державні колегіальні органи, які здійснюють державне регулювання у визначених законодавством сферах.

Зарубіжні енциклопедичні та словникові джерела визначають державне регулювання як:

- цілеспрямований вплив держави на організацію певної сфери життєдіяльності суспільства шляхом видання законів і інших нормативних правових актів, що визначають запропоновані державою правила діяльності у відповідній сфері, яке з одного боку передбачає формування механізмів і стимулів певної організації діяльності, а з іншого - застосування заходів державного примусу до осіб, які порушують вимоги, виражені в правових актах. Зазначені акти є юридичною формою, в яку втілюються різні методи і засоби державного впливу, що є складною системою економічних, правових, організаційно-адміністративних, соціальних та інших заходів;

- використання державної влади для обмеження в громадських інтересах діяльності комерційних підприємств, громадських організацій і членів профспілок.

Зважаючи на вищевикладене у нашому дослідженні поняття “державне регулювання діяльності недержавних інституцій” можна визначити як сукупність методів, заходів та засобів, які використовує держава для впорядкування відносин та запобігання негативним явищам, що виникають (можуть виникнути) в процесі взаємодії недержавних інституцій між собою, з державними та міжнародними інституціями, людьми та навколишнім природним середовищем для досягнення поставленої мети.

Серед зарубіжних та вітчизняних науковців і законодавців на сьогодні також не існує єдиного тлумачення сутності поняття “національна безпека”.

Так, у Г. Брауна національна безпека - це здатність зберігати фізичну цілісність і територію, підтримувати економічні відносини з іншими країнами світу, на різних рівнях захищати від зовнішнього негативного впливу свої інститути і систему управління, контролювати кордони.

Г. Моргентау визначає національну безпеку як недоторканість території та інститутів держави.

Закон України “Про основи національної безпеки України” визначає національну безпеку як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, ... та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.

У вітчизняних енциклопедичних виданнях національна безпека визначається як:

- широке, багатокомпонентне поняття, яке відображає існуючі військово-політичні, економічні, екологічні, соціокультурні, інформаційні та інші загрози для суспільства, держави або нації, що складаються в системі глобальних і регіональних взаємовідносин з іншими країнами, етносами, соціальними групами, верствами, політичними силами;

- система державних заходів, спрямованих на захист національних інтересів і гарантування безпеки особи, суспільства, держави від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності.

Академік С. Пирожков вважає національну безпеку України способом самозбереження народу України, який ... уможливлює його державно-організоване існування і вільний саморозвиток, надійний захист від зовнішніх і внутрішніх загроз; системою державно-правових та суспільних гарантій, що забезпечують стабільність життєдіяльності та розвитку державно-організованого народу України загалом, а також кожного окремого громадянина держави.

У О. Дзьобаня національна безпека - показник здатності суспільства й держави, що захищають національні інтереси самостійно чи разом з іншими дружніми країнами (народами, націями), стримувати або усувати внутрішні й зовнішні загрози національному суверенітету, територіальній цілісності, соціальному ладу, економічному розвитку, іншим важливим елементам духовної й матеріальної життєдіяльності; ступінь захищеності інтересів особистості, суспільства й держави від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Група науковців вважає національну безпеку категорією, яка характеризує ступінь (міру, рівень) захищеності життєво важливих інтересів, прав та свобод особи, суспільства і держави від зовнішніх та внутрішніх загроз або ступінь відсутності загроз правам і свободам людини, базовим інтересам та цінностям суспільства і держави.

В. Ліпкан визначає національну безпеку як систему (процес) управління загрозами і небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується розвиток національних інтересів народу України, джерел його духовного і внутрішнього добробуту, а також забезпечується ефективне функціонування самої системи національної безпеки.

Національна безпека - складна багаторівнева система, діяльність якої спрямована на забезпечення цілісності та незалежності держави за рахунок створення сприятливих умов формування, розвитку й реалізації потенціалу державного утворення в інтересах народу даної країни.

Слід відзначити, що Федеральний Закон РФ “О безопастности” не містить тлумачення поняття “национальная безопастность”. Водночас, російські науковці визначають національну безпеку як:

- стан країни, коли відсутні чи усунуті (парирувані) реальні зовнішні та внутрішні загрози її національним цінностям, інтересам і національному способу життя, тобто забезпечується реалізація життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави;

- сукупність зв'язків і відносин, що характеризують такий стан особистості, соціальної групи, суспільства, держави, народу, при якому забезпечується їх стійке стабільне існування, задоволення і реалізація життєвих потреб, здатність до ефективного відбиття внутрішніх і зовнішніх загроз, саморозвитку і прогресу;

- стан, що забезпечує достатню економічну та військову міць нації для спротиву, загрозам для її існування, що виходять як від інших країн, так і з середини власної країни; державний громадянин незалежність безпека

- реальну здатність бути вільними від зовнішньої небезпеки.

Проаналізувавши погляди вітчизняних та зарубіжних науковців і законодавців на зміст поняття “національна безпека”, можна дійти висновку, що незважаючи на їх певну відмінність, у більшості визначень мова йде про протидію (стримування, усунення, управління, нейтралізацію) будь-яким загрозам і небезпекам та захист від них національних цінностей та/або інтересів.

Зважаючи на викладене, у нашому дослідженні ми зупинимось на визначенні, запропонованому Г. Ситником, згідно з яким національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави (національних інтересів), за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація загроз національним інтересам у різних сферах життєдіяльності суспільства та держави.

Поняття “сфера” також має декілька значень: область дії, межі поширення; суспільне оточення, обстановка, середовище; район дії, межа поширення чого-небудь (область фізичного або духовного життя, діяльності людини чи суспільства; галузь знання, виробництва, мистецтва і т. н.; сукупність галузей народного господарства та видів діяльності, які створюють матеріальні блага - сукупність галузей економіки); сукупність умов, середовище, в якому що-небудь відбувається. Загальноприйняте розмежування основних напрямів (сфери) та видів (галузі) суспільної діяльності, яке базується на інтеграції об'єктивних групових потреб та інтересів людської спільноти: сфери - політична, економічна, соціальна, гуманітарна; галузі суспільної життєдіяльності людей - виробництво, екологія, торгівля, транспорт, право, фінанси, наука, освіта та ін.

При цьому В. Ліпкан визначає сферу національної безпеки як єдність енергетичних та інформаційних процесів, утягнутих у сферу життя та подальшого функціонування антропо-соціокультурного організму; область дії, межі розповсюдження, саме середовище існування національної безпеки.

Узагальнюючи результати проведеного дослідження тлумачення основних понять, під недержавними інституціями у сфері національної безпеки ми пропонуємо розуміти формальні об'єднання (органи, підприємства, установи, організації, керівниками, власниками, засновниками яких не є держава в особі її органів та посадових осіб), які дозволяють певним особам, обраним їх членами або призначеним уповноваженими особами (керівниками, власниками, засновниками), і отримавшим повноваження та ресурси для виконання господарських та/або громадських чи муніципальних функцій заради задоволення господарських та/або громадських чи муніципальних потреб і регулювання поведінки їх членів, діяльність яких безпосередньо або опосередковано впливає на національну безпеку, тобто на захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави (національних інтересів), за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація загроз національним інтересам у різних сферах життєдіяльності суспільства та держави.

Ми вважаємо, що діяльність недержавних інституцій у сфері національної безпеки - це процес взаємодії недержавних інституцій між собою, з державними та міжнародними інституціями, людьми та навколишнім природним середовищем для досягнення поставленої мети, що безпосередньо або опосередковано впливає (може вплинути) на національну безпеку.

На нашу думку, в першу чергу це стосується оборони, охорони громадського порядку, політичної, економічної, енергетичної, соціальної, інформаційної, екологічної безпеки, у тому числі цивільного захисту, забезпечення функціонування критичної інфраструктури, забезпечення кібербезпеки та захисту інформаційних ресурсів.