Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття і значення інституту примусового виконання

1.1 Законодавство про виконавче провадження

1.2 Завдання виконавчої служби

Розділ 2. Учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій

Розділ 3. Стадії виконавчого провадження

3.1 Відкриття,порядок та умови виконавчого провадження

3.2 Заходи примусового виконання рішення

3.3 Виконання рішення та закриття виконавчого провадження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Технологічна практика є складовою частиною навчального процесу та передбачена навчальним планом. Під час її проходження відбувається ознайомлення з нормативно-правовими актами, які визначають статус Державної виконавчої служби . Крім цього також відбувається ознайомлення з порядком створення, структурою, функціональним призначенням та діяльністю відповідної Державної виконавчої служби і найголовніше, - це опанування практичних навички роботи в установи,у якій відбувалася технологічна практика

Моя навчальна практика проходила у відділі державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції. Для проходження технологічної практики у Дніпровській виконавчій службі переді мною стояли такі цілі : поглиблення та закріплення теоретичних знань, отриманих мною в процесі навчання в Київському технікумі готельного господарства ,ознайомлення з різними функціональними обов'язками, необхідними для моєї майбутньої професійної і організаційно-управлінської діяльності; формування професійного уміння і навичок прийняття самостійних рішень під час конкретної роботи; виховання потреби систематично поновлювати свої знання та творчо їх застосовувати в практичній діяльності.

Метою начальної практики - оволодіння сучасними методами та формами працівника органу ДВС,формування, на базі одержаних у вищому навчальному закладі знань, практичних прийомів та навичок професійно діяльності працівника ДВС .

Завданням навчальної практики:з'ясувати основні цілі і завдання органів ДВС , в яких проходитиме практика, їх правове становище;поглиблено вивчити їх структуру, організацію діяльності, форми і методи здійснення поставлених перед ними завдань;засвоїти практику застосування правових норм, що регулюють організацію і діяльність цих органів, а також норм, які вони застосовують у своїй діяльності; уміти самостійно аналізувати діюче законодавство України у сфері організації, функціонування та повноважень органів ДВС ;уміти самостійно вирішувати питання, пов'язані з діяльністю органів ДВС , аналізувати правові акти,що стосуються державних виконавців та ДВС.

судовий документ боржник

Розділ 1. Поняття і значення інституту примусового виконання

Інститут примусового виконання судових та інших рішень існує стільки, скільки існує інститут держави та державності. Однак лише в новітні історичні часи юридична практика іде шляхом формування в Україні спеціалізованої структури, яка здійснює виключно виконавче провадження. За класичним визначенням, держава - це особлива організація публічної, політичної влади пануючого класу (соціальної групи, блоку класових сил, народу), що володіє спеціальним апаратом управління і примус. Саме наявність можливості примусу в інтересах суспільства робить державу виправданим досягненням справжньої демократії. Справедливим є твердження про те, що виконавче провадження є однією з правозахисних функцій держави .

При порушенні будь-яких конституційних прав чи власних інтересів людина чи юридична особа звертаються до суду, інших державних правозахисних органів, розраховуючи на те, що держава захистить їх від неправомірних дій і допоможе поновити порушені права і законні інтереси. Саме до таких дій закликає законослухняних громадян Конституція України. Так, стаття 8 Конституції України проголошує, що "…звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. Стаття 13 Основного Закону послідовно закріплює наведену гарантію стверджуючи що "…Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом”.

Крім суду, існує значна кількість інших, у тому числі і правоохоронних, державних органів, покликаних і повноважних приймати рішення щодо захисту прав людини і громадянина, а також юридичних осіб. Але захист прав, свобод і інтересів не завершується прийняттям рішення. Після даного юридичного акту наступає процедура виконання прийнятого рішення і саме тут, нерідко, виникають проблеми, які зводять нанівець високі конституційні гарантії та владні рішення, підривають авторитет влади і авторитет вищого Закону, а також в цілому імідж держави.

У практиці цивільних правовідносин виникає безліч ситуацій, коли компетентне рішення приймається не судовим органом (наприклад, визнання претензійних вимог, вчинення виконавчого напису нотаріусом, рішення третейський судів тощо), коли конче потрібна уповноважена державна служба, яка б здійснювала примусове виконання даних рішень. Тому кожна влада, яка опікується авторитетом держави і цінує довіру власних громадян і народу країни, мусить дбати про чітке і своєчасне виконання законів, владних і інших рішень, які визначені законодавством.

1.1 Законодавство про виконавче провадження

Виконання як елемент діяльності супроводжує попередню діяльність юрисдикційного органу щодо розгляду та вирішення спору. Виконувати необхідно щось, тобто акт уповноваженого органу чи особи. Тому виконання рішення і є кінцевим етапом юрисдикційної (правозахисної) діяльності. Без реалізації цієї стадії (етапу) втрачається сенс попередньої діяльності суду та інших органів (осіб), які уповноважені на здійснення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, територіальних громад чи держави. Виконанням рішення суду та інших юрисдикційних органів завершується процес захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у спосіб та порядок, визначений Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. 11 Закону України "Про судоустрій України” рішення суду підлягає виконанню як за колом осіб, так і у просторі (є обов'язковим до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України). Враховуючи, що захист прав здійснює низка органів та осіб, лише при виконанні такого юрисдикційного рішення, захист прав набуває реального змісту, доконаного вигляду.

В Україні законодавство про виконання рішень суду та інших органів становило інститут цивільного процесуального законодавства. Основними актами був Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. та Інструкція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22 .Виконання рішення було покладено на судових виконавців, які працювали при народних судах. 1998 року було прийнято Закон України "Про державну виконавчу службу”, який скасував інститут судових виконавців, поклавши завдання виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів на спеціально сформовану службу в структурі Міністерства юстиції України (далі - Мін'юст) - Державну виконавчу службу України.

Для успішного виконання завдань нової структури у 1999 році Верховна Рада України (далі - ВРУ) прийняла Закон України "Про виконавче провадження”, а Мін'юст - Інструкцію про проведення виконавчих дій (Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Мін'юсту від 15 грудня 1999 р. № 74/5, зареєстровано в Мін'юсті 15 грудня 1999 р. за № 865/4158 // ОВУ. - 1999. -№ 51. - Ст. 2563). Ці акти стали базовими у діяльності ДВС. Зміни у законодавстві про організацію та здійснення виконання вимагали, своєю чергою, змін до чинного законодавства України, яке тією чи іншою мірою стосувалося виконавчого провадження.

Це було зроблено вже у 2000 році (Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям законів України "Про державну виконавчу службу” та "Про виконавче провадження”: Закон України від 19 жовтня 2000 р. // ВВР. - 2000. - № 50. - Ст. 436.). Однак і це не створило достатніх умов для успішної та ефективної роботи державної виконавчої служби України та зацікавленості державних виконавців у реалізації покладених на них завдань. Причинами цього були: недостатня матеріально-технічна база ДВС та грошове забезпечення державних виконавців, перевантаженість їх роботи, часом недостатня кваліфікація працівників ДВС, наявність великої кількості прогалин у законодавстві, що дозволяло маніпулювати законом як з боку учасників виконавчого провадження, так і з боку працівників ДВС, брак координації діяльності ДВС з іншими правоохоронними органами тощо.

Певний вихід із цієї ситуації було знайдено у 2002 році шляхом прийняття низки актів Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) та інших правоохоронних органів щодо координації їх діяльності (Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності органів державної виконавчої служби: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 липня 2002 р. // ОВУ. - 2002. - № 31. - Ст. 1479; Інструкція про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб), затверджена наказом МВС, Мін'юсту від 25 червня 2002р. № 607/56/5, зареєстровано в Мін'юсті 27 червня 2002 р. за № 541/6829 // ОВУ. - 2002. - № 27. - Ст. 1298; Про затвердження Порядку передачі митними органами майна, конфіскованого за рішенням судів, органам державної виконавчої служби: Наказ Мін'юсту, Державної митної служби України від 17 серпня 2001 р. № 46/5/571, зареєстровано в Мін'юсті 17 серпня 2001 р. за № 720/5911 // ОВУ. - 2001. - № 34. - Ст. 1619 та ін.).

Пошук оптимальних способів організації та забезпечення ефективності у діяльності органів ДВС, практика застосування законодавства про виконавче провадження зумовили внесення змін та доповнень до чинного законодавства, що й було зроблено ВРУ законами від 28 листопада 2002 р. та 30 липня 2003 р. (Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження”: Закон України від 28 листопада 2002 р. // ВВР. - 2003. - № 5. - Ст. 46; Про внесення змін до законів України "Про державну виконавчу службу” та "Про виконавче провадження”: Закон України від 10 липня 2003 р. // ОВУ. - 2003. - № 33. - Ст. 1775.). Цей процес триває і нині, зокрема у ході реформування процесуального законодавства, наприклад у зв'язку з прийняттям 18 березня 2004 р. нового Цивільного процесуального кодексу України (Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 р. // ОВУ. - 2004. - № 16. - Ст. 1088.).

Хоча й надалі законодавство про виконавче провадження визнають складовою цивільного процесуального, питання про місце виконавчого провадження у системі права завжди перебували у центрі уваги юридичної науки. З часу виокремлення державних виконавців у самостійну структуру ці питання набули нового звучання.

1.2 Завдання виконавчої служби