Хмельницький університет управління та права

Вина, як умова виникнення деліктних зобов'язань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій

Мул А.М., аспірант кафедри цивільного права та процесу

Анотації

У статті досліджено доктринальні та законодавчі положення щодо значення вини як суб'єктивної умови у разі відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій. Особливу увагу приділено аспектам вини за експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки та виникнення у зв'язку із цим надзвичайних ситуацій.

Ключові слова: деліктні зобов'язання, вина, відшкодування шкоди, надзвичайна ситуація, принцип ризику, цивільний захист.

В статье исследованы доктринальные и законодательные положения о значении вины как субъективного условия при возмещении вреда, причиненного вследствие чрезвычайных ситуаций. особое внимание уделено аспектам вины при эксплуатации объектов повышенной опасности и возникновении в связи с этим чрезвычайных ситуаций.

Ключевые слова: деликтные обязательства, вина, возмещение вреда, чрезвычайная ситуация, принцип риска, гражданская защита.

The article examines the doctrinal and legislative provisions on the significance of guilt as a subjective condition for compensation for harm caused by emergencies. Particular attention is paid to aspects of guilt in the operation of high-risk facilities and the origin of emergencies in this regard.

Key words: tort obligations, guilt, compensation for harm, emergency, risk principle, civil protection.

Поряд з об'єктивними умовами виникнення деліктних зобов'язань (протиправною поведінкою, шкодою та причинно-наслідковим зв'язком між ними) окремим значенням наділена і єдина суб'єктивна ознака - вина завдавача шкоди. У контексті надзвичайних ситуацій та їх руйнівних наслідків питання вини набуває особливої важливості та актуальності, потребуючи самостійного ґрунтовного дослідження. Так, необхідне вирішення проблеми неминучості вини для виникнення у відповідної особи обов'язку з відшкодування завданої надзвичайною ситуацією шкоди.

Проблематиці вини як суб'єктивної умови виникнення деліктних зобов'язань та настанню цивільно-правової відповідальності приділено значну увагу у працях вчених минулого і сьогодення. Цій тематиці присвячували свої роботи Б.С. Антимонов, В.М. Болдинов, Г. Братель, М.І. Бублик, В.П. Грибанов, С.Д. Гринько, О.В. Дмитрієва, О.С. Іоффе, С. Канзафарова, Т.С. Ківалова, О.Л. Невзгодіна, О.О. Отраднова, Є.А. Павлодський, Е.Е. Пірвіц, В.Д. Примак, Н.В. Терещенко, О.В. Церковна та ін. При цьому питання місця категорії вини саме у світлі виникнення деліктних зобов'язань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій, досі потребує додаткової уваги науковців.

Метою статті є визначення базових ознак та особливостей вини як суб'єктивної умови настання цивільної відповідальності за спричинення надзвичайної ситуації, її обов'язковості в загальній структурі складу відповідного цивільного правопорушення як комплексної підстави виникнення деліктних зобов'язань.

Досліджуючи вину як суб'єктивну умову настання цивільної відповідальності за спричинення надзвичайної ситуації та виникнення відповідних деліктних зобов'язань, необхідно найперше виходити з визнаної у доктрині та законодавчо закріпленої презумпції вини особи заподіювача шкоди та характеристики самої вини як психічного ставлення такої особи до своєї протиправної поведінки та її негативних (шкідливих) наслідків у формі умислу або необережності, що у разі деліктної відповідальності закріплюються лише на основі закону [1, с. 177] (сприймаючи загальноприйняту в українській цивілістиці «психологічну» концепцію вини, в основу якої покладено здатність особи усвідомлювати свої дії та їх можливий наслідок (бажати чи не бажати його настання) і керувати такими діями [2, с. 595, 603]). Під умислом, зокрема, розумітимемо усвідомлення протиправності своєї поведінки та бажання або свідоме допущення настання шкоди, а під необережністю - просту (особа не передбачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча могла та повинна була їх передбачити) та грубу (особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення) [3, с. 984] необережності, виокремлення яких, на відміну від ступенів умислу, має практичне значення у деліктному праві загалом та у контексті нашого дослідження зокрема. законодавчий вина цивільний

У науці підкреслюється і той факт, що презумпція вини повною мірою поширюється на ті випадки, коли йдеться про юридичних осіб, які не можуть діяти інакше, ніж шляхом діянь (поведінки) її працівників, а отже, вина юридичної особи - це вина її працівників під час виконання ними трудових (службових, посадових) обов'язків [4, с. 214]. У зв'язку із цим вина юридичних осіб у настанні надзвичайних ситуацій матиме місце крізь призму вини їх конкретних працівників, зокрема осіб, відповідальних за пожежний захист, за техніку безпеки, за функціонування тих чи інших систем на підприємствах, в установах і організаціях, а також працівників, які є завдавачами шкоди, навіть попри те, що не виконують жодних адміністративних, контрольних або інших подібних функцій.

Важливим у цьому зв'язку є положення п. 3.5 та п. 3.7 Правил техногенної безпеки у сфері цивільного захисту на підприємствах, в організаціях, установах та на небезпечних територіях (далі - Правила), затверджених Наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 15 серпня 2007 р. № 557 [5], згідно з якими: 1) посадові особи, на яких поширюється дія цих Правил, несуть персональну відповідальність за особисті порушення вимог Правил, а також за невжиття заходів із припинення порушень підлеглими посадовими особами або робітниками; 2) працівник або інша особа, яка порушила вимоги Правил, несе, залежно від спричинених порушенням наслідків, особисту відповідальність відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, що порушення сталося через особисте невиконання працівником (робітником) вимог Правил або через невірне виконання розпорядження відповідного керівника.

Ці положення розширюють як перелік осіб, вина яких у результаті опосередковано буде призводити до виникнення обов'язку з відшкодування завданої надзвичайною ситуацією шкоди відповідною юридичною особою, так і характер наявності такої вини - не лише за власні протиправні дії або бездіяльність, але і за невжиття заходів для припинення таких діянь, вчинюваних підлеглими. Останні, зокрема, несуть відповідальність як за неправильність виконання розпоряджень і наказів, так і за не пов'язані з ними правопорушення.

Зрозуміло, що у таких правових положеннях йдеться не про особисту цивільно-правову відповідальність працівників, яка виражається в обов'язку відшкодувати завдану шкоду, що лягає на відповідну юридичну особу, а про дисциплінарну чи матеріальну відповідальність працівників. Утім саме такі правові норми є проявом особливого відношення з боку держави як правотворця до важливості дотримання відповідних правил і законних розпоряджень у сфері гарантування техногенної безпеки, оскільки інакше реальною є загроза виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру.

У світлі підходу до особливостей умов виникнення відповідальності за шкоду, завдану внаслідок надзвичайної ситуації, спричиненої експлуатацією об'єктів (джерел) підвищеної небезпеки (який детально висвітлюється нами в інших наукових статтях), іншим проявом такого особливого відношення є законодавче закріплення можливості виникнення цивільно-правової відповідальності без вини. Зокрема, виходячи з аналізу змісту ст. 1187 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [6] щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, вина не є абсолютною умовою цивільної відповідальності [7, с. 190]. Розглядатимемо також виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди внаслідок надзвичайних ситуацій, які стали комплексним наслідком діяння певної особи за відсутності її вини. За таких умов склад цивільно-правового правопорушення заподіювача шкоди вчені нерідко називають «усіченим» [8, с. 342-346].

З огляду на особливості досліджуваних зобов'язань та правову природу надзвичайних ситуацій, необхідно розглянути питання теоретичного обґрунтування встановлення безвинної відповідальності та правову концепцію ризику як можливої умови виникнення такої відповідальності, що також перебуває у безпосередньому зв'язку з необхідністю здійснення заходів посиленого контролю за людською діяльністю у вказаній сфері та встановлення спеціальних умов виникнення деліктного зобов'язання у зв'язку з порушенням відповідних норм і правил. Тому доречно вказати і на той факт, що вченими, зокрема С.Д. Гринько, поряд із принципом вини виокремлюється принцип ризику, на основі яких вина і ризик є умовами виникнення цивільної відповідальності та деліктних зобов'язань [2, с. 592]. А отже, за відсутності вини завдавача шкоди можна говорити про притягнення його до цивільної відповідальності та виникнення обов'язку з відшкодування завданої внаслідок надзвичайної ситуації шкоди виключно на принципі ризику, але лише у випадках, передбачених чинним законодавством.

Одним із розробників концепції відповідальності незалежно від вини особи (також і без вини як такої) у контексті відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, був ще Б.С. Антимонов [9, с. 32]. Надалі ці положення були розвинуті та додаткового обґрунтовані у працях інших вітчизняних та зарубіжних вчених [10; 11; 12; 13; 14].

Дослідженню вини як суб'єктивної умови у зобов'язаннях із відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, у сучасній науці цивільного права присвячені праці і Н.В. Терещенко, яка серед правових теорій, що пояснюють сутність безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки, виділяє та досліджує теорію професійного ризику, теорію вигоди (які мають спільні риси) та теорію стимулювання. Так, учена зазначає, що прихильники теорії професійного ризику вважали, що підприємство, яке здійснює діяльність, небезпечну для оточення, заздалегідь може врахувати можливі несприятливі наслідки цієї діяльності у разі калькуляції цін на продукцію, тобто таким чином перекласти всі витрати з відшкодування можливих збитків на споживачів як у випадку винної, так і безвинної поведінки (головні недоліки теорії: останнє положення суперечить загальним принципам винної відповідальності та насправді не пояснює відповідальності власника джерела підвищеної небезпеки); відповідно ж до теорії вигоди відшкодувати збитки незалежно від вини повинен той, хто отримує зиск від діяльності підприємства (недоліки ті самі: відсутність обґрунтування підвищеної відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки та пояснення випадків відповідальності підприємств, що є вигідними для держави, але не отримують прибутків (дослідницькі установи)). Натомість найбільшого поширення, як резюмує Н.В. Терещенко, визначаючи також указані відносини як такі, що є різновидом цивільно-правової відповідальності, у науці здобула теорія стимулювання, яка полягає в тому, що, встановлюючи підвищену відповідальність володільців джерел підвищеної небезпеки, закон стимулює останніх до такої організації діяльності, яка б максимально знизила шкідливість зазначених джерел або зовсім їх усунула, що можливо за умови максимального використання досягнень науки та техніки, а також стимулює до нових винаходів у галузі техніки, зокрема техніки безпеки [15, с. 77-79].