В.М. Болдинов із цього приводу зазначає, що правових норм, що закріплюють, які саме негативні (шкідливі) наслідки повинен передбачити відповідний суб'єкт, не існує, що пов'язано з відсутністю первинної необхідності встановлення зобов'язання особи передбачити конкретну шкоду. Натомість закон може зобов'язати власника джерела підвищеної небезпеки діяти певним чином та заборонити поведінку, яка може мати наслідком завдання шкоди. За таких умов, за висловом ученого, правова норма вчить, попереджає та зобов'язує бути гранично уважним і обережним, тобто проявляти необхідні вольові зусилля, а по суті, передбачити завдання шкоди. Це встановлює своєрідну презумпцію передбачення вини, коли порушення правил експлуатації об'єкта підвищеної небезпеки («зовнішня» протиправність діяння) слугує «індикатором» вини для правозастосовного органу - порушив означає винен[13, с. 109].

Погоджуємось із загальними положеннями висловлених вище тверджень науковців щодо презумпції передбачення вини, яка тісно пов'язана з концепцією стимулювання власника або відповідальної особи, що здійснюють експлуатацію об'єкта (джерела) підвищеної небезпеки, до здійснення такої діяльності максимально безпечним способом з урахуванням можливих негативних наслідків та їх недопущенням. Але до об'єктивної або зовнішньої протиправності, яка охарактеризована вище, потрібно додати можливість виникнення відповідного деліктного зобов'язання і за відсутності порушення конкретних норм і правил, що тісно пов'язано з безвинною відповідальністю, яка матиме місце у досліджуваних правовідносинах. Адже цивільна відповідальність тут виникатиме незалежно від порушення об'єктивних норм права та наявності вини особи, що їх порушила - достатньо факту завдання шкоди (суб'єктивної протиправності) та законодавчо покладеного на таку особу обов'язку відшкодування завданої шкоди навіть за безвинності її діянь, де ключовою умовою буде причинно-наслід-ковий зв'язок між такою шкодою та, через суб'єктивну протиправність і принцип ризику, із самою експлуатацією об'єкта підвищеної небезпеки.

З наявністю загалом особливої небезпеки діяльності, яка потенційно може призвести до виникнення надзвичайних ситуацій, пов'язано і встановлення механізмів адміністративного контролю за господарською та іншими видами діяльності відповідних суб'єктів, а також закріплення інших видів відповідальності за протиправні діяння, що спричинили настання надзвичайних ситуацій - кримінальної, дисциплінарної, адміністративної. Ці положення важливі, зокрема та особливо, стосовно надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, спричинених протиправними діяннями під час експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки, коли об'єктивність такої небезпеки відображається і в суб'єктивній формі - психічному сприйнятті відповідною особою факту неординарної небезпечності здійснюваної ним діяльності крізь призму категорії та принципу ризику.

Вважаємо, що принцип ризику за своєю сутністю та метою законодавчого закріплення не є унікальним правовим поняттям, адже подібні категорії можуть застосовуватись і в інших зобов'язаннях із відшкодування шкоди за відсутності вини її завдавача та об'єктивної протиправності, що свідчитиме про наявність цивільно-правової відповідальності. У зв'язку із цим необхідно розглянути думку Т.С. Ківалової, яка вважає, що неправильно ототожнювати відносини відповідальності за завдання шкоди і зобов'язання відшкодування шкоди за відсутності вини особи, яка завдала шкоду (чому передує факт відсутності неправомірності дій такої особи), або у разі покладення обов'язку відшкодування шкоди на суб'єкта, який не завдав шкоди безпосередньо. Оскільки, на думку автора, відмінність між цими категоріями, зокрема, виявляється в тому, що, як правило, відповідальність за завдання шкоди базується на засадах вини, тоді як у випадках, передбачених законом, покладання обов'язку відшкодування шкоди на певну особу може мати місце незалежно від вини останньої, що має місце у випадках, окреслених у ч. ч. 3-4 ст. 1166, ст. 1169-1176 ЦК України [16, с. 21].

Можемо погодитись із такою позицією лише вибірково стосовно окремих із наведених автором різновидів зобов'язань: 1) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили (ч. 3 ст. 1166 ЦК України), що не врегульовується нормами ЦК України та загалом не є цивілістичним інститутом зобов'язань із відшкодування шкоди, що ми детально розкрили та обґрунтували вище; 2) відшкодування шкоди, завданої правомірними діями (ч. 4 ст. 1166, ст. 1170 ЦК України), що регулюється цивільним законодавством та, дійсно, не свідчить про притягнення особи, що завдала такої шкоди, до цивільно-правової відповідальності. Але не погоджуємось із висновком, який стосується відсутності такої відповідальності: у разі відшкодування шкоди, завданої особою під час здійснення нею права на самозахист або особою, яка вчинила протиправну дію, якщо така шкода завдана третій особі, а також завданої шкоди у стані крайньої необхідності (ч. 2 ст. 1169, ст. 1171 ЦК України); у разі відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою (ст. 1172 ЦК України) із причин, обґрунтованих нами вище; у разі відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, зокрема у сфері нормотворчої та правоохоронної діяльності (ст. ст. 1173--1176 ЦК України). В останньому випадку, окрім суб'єктивного аспекту протиправності та законодавчо зумовленого обов'язку відшкодування завданої шкоди навіть за відсутності вини особи, має місце також особлива форма прояву принципу забезпечення рівності сторін, оскільки, на думку В.Д. Примака, яку приводить також С.Д. Гринько, підставою безвинності відповідальності у такому разі слугуватиме заздалегідь вразливе становище потерпілої особи у зазначених публічно-правових відносинах, а також підвищені вимоги до держави та муніципальних утворень як суб'єктів надання відповідних управлінських послуг і нормотворення і до держави як первинного суб'єкта публічної правоохоронної функції та функції здійснення правосуддя [17, с. 122]. Але цим схожі виняткові функції, покладені суспільством на державу, звичайно, не вичерпуються.

У контексті нашого наукового дослідження та проблематики держава також виступає первинним публічно-правовим суб'єктом забезпечення цивільного захисту, що випливає із численних правових положень Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) [18] та інших правових актів і проявляється як у засадничих нормах, які закріплюють загальні завдання та повноваження відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб, так і в розгалужених положеннях щодо наділення останніх конкретними обов'язками зі здійснення контролю, ліцензування, моніторингу, попередження надзвичайних ситуацій на відповідних суб'єктах господарювання незалежно від їх форм власності та ліквідації наслідків таких ситуацій.

Так, частина 1 ст. 6 КЦЗ України передбачає, що цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про основи національної безпеки України» [19], суб'єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу в мирний час, а також в особливий період, у межах реалізації заходів держави щодо оборони України. Частини 2-3 згаданої статті УЦЗ України визначають, що координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері цивільного захисту в межах своїх повноважень здійснюють Рада національної безпеки й оборони України та Кабінет Міністрів України.

Для координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, пов'язаної з техногенно-екологічною безпекою, захистом населення і територій, запобіганням і реагуванням на надзвичайні ситуації, здійснюються такі кроки: 1) Кабінетом Міністрів України утворюється Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 2) Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями утворюються регіональні комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 3) районними державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад, районними у містах та селищними радами утворюються місцеві комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 4) керівними органами підприємств, установ та організацій утворюються комісії з питань надзвичайних ситуацій.

Частиною 4 ст. 6 КЦЗ України для координації робіт із ліквідації конкретної надзвичайної ситуації та її наслідків на державному, регіональному, місцевому та об'єктовому рівнях передбачається утворення спеціальних комісій із ліквідації надзвичайної ситуації. Вважаємо, що наявна система цивільного захисту, ключову роль у функціонуванні якої відіграє саме держава та територіальні громади (через їх представницькі органи) як носії публічної влади у державі, передбачає, подібно до зазначених вище правотворчої та правоохоронної систем, системи правосуддя, і покладення на таких суб'єктів додаткових умов відшкодування заподіяної шкоди. Також передбачає виникнення обов'язку з відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайної ситуації за відсутності вини конкретного органу або посадової чи службової особи, що були відповідальними за забезпечення цивільного захисту в певній сфері або на окремій території. Тут, аналогічно до відповідальності, що покладається на власників об'єктів (джерел) підвищеної небезпеки, значущими умовами є факт завдання шкоди правам осіб та причинно-наслідковий зв'язок між суб'єктивною протиправністю та такою шкодою.

З окреслених вище причин не можемо повністю погодитись і з висновком І.С. Канзафарової, що відповідальність без вини суперечить принципу справедливості, і якщо закон передбачає відшкодувати випадково заподіяні збитки іншій особі, то це обов'язок на принципі ризику і він є не відповідальністю, а її моделлю - квазівідповідальністю [20, с. 92], оскільки, попри слушне зауваження про побудову таких зобов'язань на принципі ризику, а не вини, це не виключає застосування механізмів цивільно-правової відповідальності, адже присутні ключові умови останньої - наявність шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між нею та, хоч і лише в суб'єктивному розумінні (порушуючи лише права та законні інтереси осіб, а не норми права), протиправними діянннями осіб. А отже, необхідно стверджувати і про те, що у чинних положеннях цивільного законодавства та у доктрині цивільного права (зокрема, безвинну відповідальність у цивільному праві детально обґрунтовує у своїх працях О.В. Дмитрієва [12]) визнаються можливими та необхідними деліктні зобов'язання, що ґрунтуються на обов'язку відшкодувати шкоду, завдану випадком (підкреслював у своїх працях ще Е.Е. Пірвіц [2І]), але лише простим випадком, коли має місце необхідний причинно-наслідковий зв'язок. Також це, цілком виправдано, стосується і зобов'язань із відшкодування шкоди, завданої надзвичайною ситуацією внаслідок експлуатації об'єктів (джерел) підвищеної небезпеки та надзвичайною ситуацією, спричиненою діяннями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та/або службових осіб.