З посиленням розвитку сільського господарства подальшого вдосконалення набули знаряддя виробництва, технології будівництва іригаційних мереж, збагачувався трудовий досвід людей. Створилися передумови для розвитку вавилонської астрономії. Також іригаційні роботи вимагали поглиблення деяких математичних знань, наприклад, в галузі обчислення обсягу землекопних робіт і кількості робочої сили. Техніка використання іригаційної мережі досягла в той час уже великих успіхів: для зрошення високих полів, до яких не доходила вода в період підйому ріки, були створені водопідйомні спорудження. Для обробітку використовувалися мотики, пристосування для боронування, серпи, плуги з лійкою, у яку засипалося зерно для посіву. Уже на початку II тис. до н. е. у Дворіччі закріпилося бронзове століття, почало з'являтися навіть залізо. Усе більш широке застосування металу посилювало дієвість знарядь праці в сільському господарстві, що продовжувало відігравати головну роль в економіці країни.

Поряд із сільськогосподарською технікою розвивалися й різні ремесла. У законах Хаммурапі перелічуються представники десяти різних галузей ремесла, серед яких були названі цеглярі, ткачі, ковалі, теслярі, суднобудівники, будівельники тощо. Створювалися передумови для розвитку знань у галузі хімії. До наших днів дійшли невеликі фрагменти вавилонської праці з хімії, у яких подані вказівки щодо виготовлення підробок дорогоцінних каменів, міді, срібла тощо.

Особливого розвитку в той період набули торгівля й обмін. Тамкари продовжували юридично залишатися торговими агентами, але їхнє значення до початку II тис. до н. е. зросло, вони вже мали помічників, що вели роздрібну торгівлю та супроводжували каравани.

Законник уніс певне впорядкування у грошовогосподарські відносини. Перші статті встановлювали ціни в сріблі й зерні на різні види товарів, тарифи по найму тощо. На підставі збережених документів, що дійшли до наших днів, можна встановити співвідношення цін на ринках Вавилонії на поч. II тис. до н. е. Наприклад, із законів стає відомо, що за місяць найманий робітник повинен був заробляти 1 сикль срібла. На цю суму можна було купити 25 літрів ячменю, 550 г солі, півтора кілограма міді. Хоча на практиці цих розцінок не дотримувалися, а деякі категорії сільськогосподарських працівників, як і раніше, одержували платню натурою [2, с. 92 95, 99].

У будь-якому випадку закони свідчать про розвиток грошових відносин і лихварства в державі. Про велику кількість срібла в торговому обігу свідчить порівняно невисокий відсоток за позичку 20%. Але ця постанова закону не завжди виконувалася. Якщо за позичку сріблом стягувалися законні 20%, то за позичку зерном стягувалося на практиці 33%. Настільки високий відсоток для зернової позички зумовлювався різким коливанням цін на зерно в різні періоди сільськогосподарського року.

Значення позичок і відсотків у господарському житті Вавилонії відображено не тільки в ділових документах початку II тис. до н. е., а й у шкільній літературі, що виходила на той час. У серії табличок із характерним заголовком Хар-ра-хубуллу, тобто «процентна позика», для навчальною метою були зібрані шумерські правові терміни, що стосувалися зокрема позички й позики, з їхнім аккадським перекладом, як, наприклад, «боргове зобов'язання», «процентна позика», «безпроцентна позика», «дарунок» тощо. Про обчислення боргових відсотків трактували спеціальні задачі, що дійшли до нас в математичній літературі.

Закон стимулював фінансову активність великих оптових торговців, гарантуючи їм високий прибуток. Так, згідно зі статтею 101 («Якщо він не наживе прибутку там, куди направиться, то шамаллум повинен віддати тамкару узяте срібло подвійно»), позику, взяту у великого торговця, вимагалося повернути в подвійному розмірі, навіть якщо користувач засобами залишався в програші. Єдиною поважною причиною для неповернення були військові дії (стаття 103 «Якщо на шляху ворог відніме в нього усе, що він віз, то шамаллум повинен заприсягтися богом і бути вільним від відповідальності»). Тож виконання обов'язків договору займу було обов'язковим для обох сторін. Тільки за їхньої взаємної згоди дозволялося «змочити договір», тобто розмочити глину, на якій він був написаний, стерти непотрібне, вписати нове [2, с. 111 112; 14, с. 29; 16, с. 22 23].

Велику увагу в законнику було також приділено врегулюванню відносин, пов'язаних із різними видами оренди, що відігравали велику роль у земельних відносинах того часу.

Орендні відносини зазвичай оформлювалися у вигляді орендного договору, який укладався за встановленими правилами. У цьому документі вказувалися об'єкт оренди, сума, місце й час унесення плати за користування наділу, а також називалися свідки та фіксувалася дата укладання угоди.

Плата за орендоване поле, як правило, дорівнювала одній третині врожаю, що при родючості долини Дворіччя було не надто високою платнею. При оренді за умови віддачі половини врожаю здавач зобов'язувався брати участь у витратах чи роботі з обробітку. Сад, що давав більше доходу, здавався за дві третини врожаю. Орендною платою обмежувалися всі зобов'язання орендаря стосовно власника. Оренда була короткостроковою, не більше ніж один чи два роки. На довший термін здавалася в оренду ще не освоєна земля. У цьому випадку земля здавалася на 3 роки з умовою внесення орендної плати лише на третій рік, а поле, надане для насадження саду, здавалося на 5 років, і лише на п'ятий рік орендар віддавав власникові землі половину врожаю.

Про широке поширення орендних відносин у Старовавилонському царстві говорять відомі випадки суборенди, коли великі орендатори здавали свої наділи для роботи на них меншим землеробам [2, с. 113 114].

У приватноправових документах того часу міститься чимало свідчень лихварських угод. Збереглися документи, що стосуються жриць-самітниць місцевого храму бога Сонця Шамаша в місті Сиппаре. Ці дохристиянські «черниці» через своїх родичів скуповували і здавали в оренду землі, давали гроші під проценти, купували рабів тощо. У древньому місті Киті були лихварі, що давали в борг сріблом і зерном під заставу полів та жнив. Найвідоміші представники лихварського капіталу відомі в містах Уруке й Ларсе, на півдні Шумеру. В Уруке було знайдено частину архіву двох братів-лихварів, що за 20 років скупили понад 40 будинків і ділянок. Ці самі брати шляхом лихварських операцій перетворювали навіть своїх співгромадян у рабів-боржників і здавали їх на найману роботу.

Ці документи встановлюють факт безроздільного панування рабовласницької знаті в Ларсе під час правління Римсина. Так, вище згадані работорговці, коли здавали в найм своїх рабів-боржників, закріплювали своє право на повне відшкодування вартості раба не тільки у випадку втечі його в невідомому напрямку, а й у випадку втечі його в сусіднє господарство чи до храму знатної людини. Очевидно, у той час великі рабовласники мали у своєму розпорядженні таку силу, що могли безкарно приймати у своє господарство «швидких» рабів.

Отже, законник Хаммурапі, посприявши розвитку обміну, грошового господарства й лихварства, посилив процес розшарування сільських громад. Наприклад, громади вже не мали жодних прав контролю над майном своїх певних членів, оскільки землі могли здаватися в оренду, передаватися в спадщину і продаватися без будь-яких обмежень з боку громади. Звичайно, не можна говорити про повне руйнування сільської громади в той час, але вищенаведене вказує, що процес розпаду общинного ладу зайшов далеко.

Окремі статті законів Хаммурапі мали на меті захищати особисту свободу й майно тих громадян, котрі потрапляли в боргову кабалу і знаходилися на межі рабства. Так, відповідно до статті 113 («Якщо людина має за людиною борг хлібом чи сріблом і без відання хазяїна хліба візьме хліб з житниці чи з току, то цю людину потрібно викрити у взятті ним хліба з житниці чи з току без відання хазяїна хліба, і він повинен повернути весь узятий ним хліб, а також утрачає все дане ним у борг»). Боржник був правомочним власником усього свого майна, без його дозволу й дозволу суду позикодавець не мав права відчужувати це майно. Закон вимагав юридичного оформлення угоди, судового втручання по кожному випадку окремо й навіть дотримання процедури. Усе це перешкоджало проведенню самосуду.

Інший, не менш важливий закон містить стаття 117 («Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло чи дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи свою дочку, то вони повинні служити в будинку їхнього покупця чи позикодавця 3 роки; на четвертий рік повинен відпустити їх на волю»), що обмежувала термін роботи заручника в будинку лихваря трьома роками. А член родини боржника, який відпрацьовував борг у господарстві лихваря, вважався таким, що погасив борг і вільним після трьох років роботи, незалежно від суми боргу. Закони не називали члена родини боржника, котрий відпрацьовував борг у господарстві позикодавця, «рабом», а лише «заручником». Таким заручникам присвячена важлива стаття 116 («Якщо заручник помре в будинку того, хто взяв його в заставу, від побоїв чи від поганого звертання, то хазяїн заручника повинен викрити свого тамкара, якщо узятий у заставу син людини, то повинно убити його сина, якщо він раб людини, він повинний відважити 1/3 міни срібла, а також утрачає все, дане ним у борг»). Стаття оберігала життя домочадців боржника, захищала їх від побоїв і катувань. Отже, закони Хаммурапі намагалися обмежити свавілля кредиторів над тими, хто потрапив у боргову кабалу [1, с. 95; 2, с. 112; 14, с. 30 31; 16, с. 23].

Закони Хаммурапі захищали також землевласника-боржника від улюбленої лихварями операції погашення боргу шляхом передачі за борг усього очікуваного врожаю. Навіть у тому випадку, якщо на цю операцію була «згода» боржника, закон розривав подібну угоду, і купець-лихвар одержував із урожаю лише те, що покривало борг і відсоток, а весь інший урожай, зерно чи плоди, одержував землевласник. Якщо повінь чи посуха знищували врожай боржника, то він не був зобов'язаний повертати в цьому році позикодавцю борг і відсотки [2, с. 112, 114; 7, с. 105].

Важливим напрямом реформування суспільного життя у стародавньому Вавилоні стало впорядкування відносин сім'ї. Так, особливого значення набув шлюбний контракт. Шлюб уважався законним лише за дотримання певних юридичних формальностей (ст. 128. «Якщо людина візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка не дружина»): вимагалося укласти при свідках шлюбний контракт, який завжди був усним, але за наявності особливих умов міг бути письмовим.

Метою шлюбу було народження дітей, котрі успадковували сімейне майно й мали підтримувати культ предків, без чого останні приреченні на муки голоду в загробному світі. Тому закони Хаммурапі детально розглядають питання про майнові відносини між подружжями: природний і шлюбний викуп (ст. 159 164); роздільну відповідальність за борги, які виникли до шлюбу (ст. 151 152); майно жінки (ст. 150) [7, с. 106; 14, с. 36 38].

У давньовавилонській сім'ї головним був чоловік. Він вів усе господарство сім'ї, представляв її в ділових відносинах. Йому належало право розпоряджатися жінкою та дітьми. У випадках крайньої потреби батько вправі був продати своїх дітей. Від жінки, яка «соромить» свого чоловіка або «руйнує його майно», дозволялося «відректися», вигнати її з дому. Чоловік мав право залишити її в будинку у становищі рабині й одружитись удруге. Також діяли два принципи: свобода на розлучення для чоловіка й обмеження для жінки. їй було встановлено три підстави до розлучення: зрада чоловіка, залишення ним дому та місця проживання; безпідставне звинувачення в сімейній зраді [16, с. 28].