Поряд із вищезазначеним жінка мала право розпоряджатися особистим майном, нажитим нею, будучи заміжньою: отриманим у спадок, подарованим та іншим; укладати договори купівлі-продажу й займу, накопичувати гроші. Чоловікові заборонялося продавати майно дружини або розпоряджатися ним без її дозволу. Хоча на практиці можливості незалежної господарської діяльності для заміжньої жінки були невеликі. А незаміжня жінка (якщо вона користувалася привілеями жриці або не була під опікою) могла діяти самостійно.

Важливих змін зазнали відносини успадкування. Закони почали розрізняти два види по закону й за заповітом. Першим виникло успадкування по закону. Майно залишалося в роді, а з його розпадом зосереджувалося в сім'ї та було її загальною власністю. Успадкування за заповітом з'явилося на більш високому етапі розвитку приватної власності: право розпоряджатися своїм майном усупереч традиції, по своїй волі, передавати його не родичу було не відомим у сиву давнину. Тож спочатку право заповіту було не стільки вираженням свободи поглядів спадкоємця, скільки її обмеженням. Законодавець першочергово хотів забезпечити дітей. Проте батькові надавалося право відмовити синові у спадку, але тільки у вигляді покарання за погане ставлення й за рішенням суду.

За законодавством Хаммурапі діти успадковували рівні частки: сестри отримували стільки ж, скільки й брати. Це важлива особливість. Нічого подібного не було ні в старому афінському, ні в римському праві. Поряд із рідними дітьми право на спадок мали усиновленні та діти, нажиті від незаконної дружини, проте останні в тому випадку, якщо батько визнав їх своїми (і тільки рухоме майно) [12, с. 66 68; 15, с. 46 47].

З метою зміцнення військових сил Хаммурапі провів відповідні реформи й у цій сфері. Вони знайшли своє вираження у 26 41-й статтях. Держава захищала надані воїнам наділи та худобу від зазіхань лихварів. Закон установлював, що земельний наділ чи худоба воїна за борги не відчужувалися, за винятком тих, що були отримані ним шляхом покупки. Дорослий син воїна був законним спадкоємцем його наділу за умови вступу на військову службу. Якщо після смерті воїна залишався малолітній син, то вдова одержувала третину наділу, щоб мати можливість виростити майбутнього воїна. Закон піклувався про воїнів, котрі потрапили в полон, указуючи способи їхнього викупу й забезпечуючи за ними право на земельний наділ.

Воїни, забезпечені земельним наділом, були зобов'язані за це за відповідним наказом виступати в похід. За відмову чи висунення замість себе найманця воїн страчувався, а той, хто замінив його, одержував його наділ [2, с. 107 108].

Військова реформа закріпила нову організацію армії, підвищилася її дисципліна, жорстокішими стали покарання за дезертирство, значно поліпшилось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. У законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов'язки перед царем позначено терміном «ільк». Земельний наділ становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого працівника. Ці заходи зміцнили армію, піднесли її боєздатність. Військо Хаммурапі майже не знало поразок [12, с. 59].

З метою впорядкування розвитку суспільних відносин і забезпечення дієвості впроваджених законів

Хаммурапі виробив сувору систему відповідальності за різні види правопорушень, а також реорганізував судову систему.

Варто зазначити, що окремі види правопорушень та міра відповідальності за них наводилися вище. Однак потрібно наголосити, що смертна кара в законнику згадується в 30 випадках, і це за винятком державних злочинів. Інші види теж були тяжкими це спалення, втоплення, посадження на кіл тощо [15, с. 50]. Допускалася заміна тілесного покарання сплатою штрафу. У переліку покарань багато таких, що перетворювали засудженого на інваліда. Так, годувальниця, винна в смерті дитини, позбавлялася грудей [12, с. 69].

Розрізнення між виконавцем злочину та його співучасниками закони Хаммурапі не знали. Не розрізняються й стадії розвитку умисного злочину, тобто підготовка, спроба. Проте з'явилося розуміння пом'якшувальних обставин при визначенні міри покарання. Штрафом, а не смертю, каралося, наприклад, убивство під час бійки, якщо було доведено, що вбивця не мав наміру убивати. У цьому зародок важливого для сучасного кримінального права розрізнення умисного та неумисного злочину [15, с. 50].

Реорганізовуючи судову систему Хаммурапі, як згадувалося вище, здійснив відхід від «втручання богів» у правосуддя. Зроблено це було шляхом обмеження ролі жерців у судочинстві (розглядали лише релігійні злочини). Однак він зберіг право общинних органів розглядати дрібні правопорушення, майнові спори між общинниками, не скасував і звичаєве право (навмисні вбивство, крадіжка вирішувалися за звичаєм). У великих містах були колегії царських судових чиновників (6 10 чоловік), які розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, що перебували в царських володіннях. Свідків по справі дозволялося шукати не більше ніж шість місяців [12, с. 60].

Справа порушувалася за ініціативи потерпілого, тому його промовою починалося й саме судове слухання. Головними доказами були показання свідків, але за неправдиві свідчення вимагалася смертна кара (якщо вона загрожувала обвинувачуваному). У складних випадках судді приходили до клятви перед статуями богів (Шамаша та Мардука). Суддя не міг змінити вже винесене рішення. Учинивши це, він платив штраф і позбавлявся суддівського крісла. Після цього йому назавжди заборонялося обіймати посаду судді [15, с. 50].

Необхідно зазначити, що судова система не була поділена на інстанції, будь-яке рішення було остаточним. Окремі дослідники у своїх працях визначають царя як найвищу судову інстанцію, який міг скасувати рішення суддів. Проте він міг помилувати засудженого лише у випадку винесення смертного вироку. Тож цар не був ні касаційною, ні апеляційною інстанцією [6, с. 39].

Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованішою, майже незалежною від жрецтва, а головною підставою судових рішень стало писане право, царські закони прирівнювалися до божественних настанов. Це видно з текстів вступної й заключної частин законника. їх дотримання вважалося найпершим обов'язком усіх наділених владою осіб, від старійшини до нубанди [7, с. 108 109; 12, с. 61].

Підводячи підсумки, слід зазначити, що законник Хаммурапі свідчить про значну господарську активність вавилонського суспільства. Продаж землі й будівель, оренда полів і садів, найм биків для роботи в полі, застава майна при угодах займу (грошового чи натурального) все це послідовно регламентується в кодексі. Проте, судячи з контрактів та інших ділових документів тієї епохи, що дійшли до нас завдяки матеріалу, на якому вони були написані, тобто глині (купчі, боргові розписки тощо), не всі заходи Хаммурапі, спрямовані на полегшення становища економічно слабких вільних, були втіленні в життя. Тому навіть під час його правління спроба зміцнити економічне становище рядових вільних не мала великого успіху. Протиріччя між бідними та багатими продовжувало існувати й розвиватися поряд із протиріччям між рабами та рабовласниками [15, с. 45].

Висновки. Реформаторська й законодавча діяльність Хаммурапі, грандіозна за своїми масштабами та цілеспрямованістю, значно вплинула на сучасників і надовго залишилася в пам'яті нащадків. Однак всі ці заходи, часто новаторські за формою і способом проведення, по своїй суті були направлені не на оновлення суспільства, а на підтримку традиційних суспільних інститутів, таких як натуральне господарство, общинна власність на землю. Хаммурапі намагався протидіяти всьому новому, що (за уявленням тих часів) руйнувало господарство і підривало його соціальні та економічні устрої. Ставлячи перепони приватній власності, що призводило до збагачення одних осіб і розорення інших, реформи Хаммурапі були спрямовані проти розширення товарного виробництва й обігу. Однак у тих умовах подібне розширення, хоч воно приводило до розквіту лихварства, зловживання політичною владою, підриву общинної власності на землю, було єдиною можливою формою розвитку економіки, і всі спроби зупинити цей розвиток не могли мати довготривалого успіху.

За часів Хаммурапі Давньовавилонське царство досягло вершини своєї могутності й, на перший погляд, найбільшої внутрішньої єдності. Проте глибока прірва між різними класами, боротьба бідноти й рабів проти багатіїв, боротьба за політичну владу у вавилонській державі знесилювали Вавилонське царство, і в середині ХVІ століття до н. е. воно вже не мало достатньо сил протистояти натиску ворогів і перестало існувати [7, с. 109].

Враховуючи вищезазначене, можна наголосити, що вивчення законів Хаммурапі у взаємозв'язку зі збереженими фрагментами царських листів, а також приватноправовими документами того часу надало можливість визначити суспільний лад Вавилонії, а разом із тим і напрям заходів царської влади, відображених у цьому законодавстві.

Закони Хаммурапі дають достатньо повне уявлення про старовавилонське суспільство, яке мало чітко виражений класовий характер. Це перший відомий у всесвітній історії докладний збірник законів, що, з одного боку, освячував рабовласницький лад, приватну власність, експлуатацію людини людиною, а з іншого відображав прагнення Хаммурапі, хоча й історично безперспективне, захищати вільне населення країни (особливо його бідну частину) від сваволі лихварів і торговців.

Також Хаммурапі у своїх законах установив порядок урегулювання різних сфер суспільних відносин і держави загалом. З метою реалізації поставлених завдань він провів низку реформ: економічну, військову, судову. А положення законника містили чіткі й суворі міри покарання за невиконання його приписів, чим фактично намагалися створити та виробити механізм практичної реалізації встановлених законів.

Варто наголосити, що такі заходи є важливим і необхідним етапом у створенні конкретних умов розвитку суспільства. Проте, як виявляє аналіз законника, не всі його положення були втіленні в життя. Насамперед це пов'язано з тим, що при встановленні законів не були враховані тенденції розвитку тогочасного суспільства, а також, окрім передбачення суворих мір покарання для порушників, не було вироблено конкретних способів упровадження й дотримання цих законів. Отже, загалом значно вплинувши на розвиток суспільних відносин Стародавнього Вавилону, законник Хаммурапі мав і прогалини в його практичному застосуванні.

Тож з метою недопущення помилок історично минулих років на сучасному етапі для законодавця важливо враховувати історичний досвід упровадження законів на різних етапах становлення держав, а також їх вплив на розвиток суспільства.

Список використаних джерел

1. Васильев Л.С. История Востока : [учеб. по спец. «История»] : в 2 т. / Л.С. Васильев. М. : Высш. шк., 1998. Т 1. 1998. 495 с.

2. Всемирная история : в 24 т / [А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др.] ; ред. И.А. Алябьева. Минск, 1996. Т 2 : Бронзовый век. 1996. 511 с.

3. Захарченко П.П. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для дист. навч.] / П.П. Захарченко,

4. О.О. Ковалевська, О.В. Кузьминець. К. : Ун-т «Україна», 2005. 213 с.

5. История Востока : в 6 т. / отв. ред. В.А. Якобсон. М., 1997. Т 1 : Восток в древности. 1997. 688 с.

6. История государства и права зарубежных стран : [учеб. для студ. вузов] / ред. К.И. Батыр. 4 изд., перераб. и доп. М. : Проспект, 2004. 494 с.

7. История государства и права зарубежных стран / под ред. Н.А. Крашениниковой, О.А. Жидкова. М., 1998. Ч. 1. 1998. 480 с.

8. История древнего мира. Кн. 1 : Ранняя древность / под ред. И.М. Дьяконова. 3-е изд., испр. и доп. М.: Наука, 1989. 472с.

9. История человечества. ІІ том. III тысячелетие до н. э. VII век до н. э. / под ред. А.Х. Дани, Ж.-П. Моэна. М., 2003. 603 с.

10. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб.] / В.С. Макарчук. 5-е вид., доп. К. : Атіка, 2006. 680 с.