Можна констатувати, що нині формується «змішана» система оформлення прав на нерухоме майно: з підтвердженням виникнення такого права на матеріальному носії (документі), або без видачі такого. У свою чергу це може мати безпосередній вплив на зменшення кількості звернень до суду для встановлення факту належності особі правовста- новлюючого документу в порядку окремого провадження. Згідно частини 2 статті 12 Закону України № 1952-ІУ від 01.07.2004 р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. Водночас у разі відсутності правовстановлюючого документу (у випадках, коли він не видається) потреба у встановленні факту належності особі правовстановлюючого документу виникнути не може. Може йтися про відповідність/невідповідність відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), про зареєстровані речові права даним реєстраційної справи або відповідність/не- відповідність відомостей, у них зазначених (у тому числі щодо прізвища, імені та по батькові власника), іншим документам, на підставі яких такі відомості вносились до Державного реєстру прав та до реєстраційної справи. Невідповідність може бути результатом помилки, яка може бути усунена в адміністративному і судовому порядку. Так, згідно частини 1 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі виявлення технічної помилки в записах Державного реєстру прав чи документах, виданих за допомогою програмних засобів ведення цього реєстру (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), за заявою власника чи іншого правонабувача, обтяжувача, а також у випадку, передбаченому підпунктом «в» пункті 2 частині 6 статті 37 цього Закону (задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення про внесення змін до записів Державного реєстру прав та виправлення помилки, допущеної державним реєстратором) вносяться зміни до записів Державного реєстру прав.

Раніше процедура виправлення технічної помилки регламентувалась пунктом 2.4 Наказу Міністерства юстиції України № 3502/5 від 12.12.2011 р. «Про затвердження Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно», відповідно до якого заявник подавав документ, у якому виявлено технічну помилку, та копії документів, визначені у пункті 2.3 цього розділу. Слід звернути увагу, що новий підзаконний акт, положеннями якого було передбачено втрату чинності вищевказаного Наказу, не містять норм, які регламентували би спеціальний порядок виправлення реєстраційних помилок, а містить загальні вимоги до оформлення заяв та рішень (Наказ Міністерства юстиції України від 21.11.2016 р. № 3276/5 «Про затвердження Вимог до оформлення заяв та рішень у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Статтею 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено альтернативність адміністративного чи судового захисту прав, порушених у результаті прийняття рішення, дій, бездіяльності уповноважених у сфері державної реєстрації прав суб'єктів. Так, рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду (частина 1 стаття 37) При цьому рішення, дії або бездіяльність Міністерства юстиції України та його територіальних органів можуть бути оскаржені до суду (частина 10 стаття 37).

У разі, якщо помилка в реєстрі впливає на права третіх осіб, зміни до Державного реєстру прав вносяться на підставі відповідного рішення суду. Таким чином, уповноваженим на вирішення питання про внесення змін до записів Державного реєстру прав є Міністерство юстиції України та його територіальні органи, які мають приймати мотивовані рішення щодо цього (стаття 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), або суд. Якщо є права третіх осіб, при наявності спору, питання про технічну помилку має розглядатись у порядку позовного, а не окремого провадження.

Попри вищезазначені тенденції у законодавстві дослідження відносин, пов'язаних із встановленням факту належності правовстановлюючих документів є важливим з огляду на багатоманітність таких документів і осіб, що можуть бути заінтересованими у встановленні такого факту. Це не лише фізичні особи, заінтересованими особами можуть бути військкомати, органи національної поліції, органи соціального захисту населення, Пенсійного фонду України, територіальні громади, фінансові органи, органи виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства, навчальні заклади, органи страхування тощо.

До правовстановлюючих документів можна віднести, зокрема, нотаріально посвідченні договори купівлі-продажу, ренти, довічного утримання, дарування, міни, спадковий договір, свідоцтво про право власності на нерухоме майно, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (стаття 37 Закону України «Про іпотеку»). Договір є досить поширеним правовстановлюючим документом не тільки у цивільних, а й у сімейних правовідносинах. Так, це договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності (стаття 64 СК України), договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя (стаття 69 СК України), договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (стаття 89 СК України), шлюбний договір (стаття 93 СК України), договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо) (стаття 190 СК України) тощо. Рішення суду є правовстановлюючим документом у разі набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери за набувальною давністю (частина 4 статті 344 ЦК України), на безхазяйну нерухому річ (частина 2 статті 335 ЦК України), на майно, що належало дружині, чоловікові як на об'єкт права спільної сумісної власності подружжя (стаття 62 СК України). Міністерство юстиції України звертало увагу на те, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (приписи частина 5 статті 37б ЦК України). У цьому разі єдиним можливим документом, що підтверджує виникнення права власності на таке нерухоме майно, є рішення суду [3].

Правовстановлюючими документами є й свідоцтва: свідоцтво про право на спадщину (стаття 1297 ЦК України), свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя (стаття 67 СК України), свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, яке видається покупцеві нотаріусом на підставі акту про реалізацію предмета іпотеки (стаття 47 Закону України «Про іпотеку»), свідоцтво про право власності на приватизоване житло (частина 5 статті 8 Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Згідно статті 48 Закону України «Про нотаріат» на підтвердження, з-поміж іншого, права власності, видаються відповідні свідоцтва.

У той же час слід звернути увагу на те, що сьогодні випадки видачі свідоцтв скоротились. Так, за раніше чинним законодавством у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у випадках, установлених законом, державний реєстратор органу державної реєстрації прав після прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, відкриття відповідного розділу Державного реєстру прав та/або внесення записів до зазначеного Реєстру формував свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Відповідно до пункту 24 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 868 від 17.10.2013 р. (втр. чин.), заявник міг отримати таке свідоцтво виключно в електронній формі, про що зазначав у заяві, або у паперовій. В останньому випадку воно оформлювалось на бланку, зразок та опис якого встановлювало Міністерство юстиції України. Свідоцтво видавалося у низці випадків, як то на новозбудовані чи реконструйовані об'єкти нерухомого майна, на об'єкт нерухомого майна, що утворився у результаті поділу, виділу частки з об'єкта нерухомого майна або об'єднання об'єктів нерухомого майна, на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що розташовані на території сільських рад та закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 р., на об'єкт нерухомого майна державної або комунальної власності, будівництво якого завершено та право власності на який не зареєстровано до 1 січня 2013 р., у зв'язку з поверненням об'єктів нерухомого майна у власність реабілітованим громадянам, у зв'язку з передачею об'єктів нерухомого майна у власність фізичним та юридичним особам, що вийшли із складу засновників (учасників) юридичної особи чи у результаті припинення (ліквідації чи реорганізації) юридичної особи або виділу з неї нової юридичної особи, у зв'язку з передачею нерухомого майна у власність юридичної особи як внесок. Сьогодні у вказаних випадках свідоцтво не видається, тому, наприклад, нотаріальна дія щодо такого майна вчиняється на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до нього.

Щодо самої процедури розгляду у порядку окремого провадження справ про факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті, то доцільним є звернути увагу на наступне.

Верховний Суд України в своєму Листі «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 1 січня 2012 р. вказує, що не підлягають розгляду в судах заяви про встановлення факту безпосередньої участі протягом певного періоду на будь-яких роботах, пов'язаних із ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також у роботах на діючих пунктах санітарної обробки людей і дезактивації техніки.

Заяву про встановлення факту належності правовстановлюючого документа можуть подавати:

особа - власник правовстановлюючого документа, якій необхідно довести належність цього документа їй;

спадкоємці померлої особи - власника цього документа для оформлення спадкових прав;

утриманці померлого для одержання пенсії;

прокурор у порядку статей 45, 46 ЦПК України;

інші особи, які заінтересовані у встановленні факту.

Крім того, слід враховувати, що описки та помилки в судовому рішенні виправляються не шляхом встановлення факту належності правовстановлюючого документа, а шляхом виправлення описки у порядку, передбаченому статтею 219 ЦПК України [4].