Поняття, зміст і обсяг правових гарантій у різні історичні епохи були різними. Ще зовсім недавно, майже до початку XX ст., правові гарантії регулювалися виключно нормами внутрішньодержавного права. Пояснювалося це тим, що держави - учасниці міжнародних відносин вважали, що ці питання належать до їх внутрішньої юрисдикції. Загальновизнаною нормою вважалося те, що взаємовідносини між державою та її громадянами розглядалися як внутрішні справи кожної держави. Старе міжнародне право не втручалося в цей процес. Але в той же час вважалося правомірним застосування сили в «гуманних» цілях, аж до розв'язання війни в односторонньому порядку, для захисту життя і майна своїх громадян, котрі перебувають на території іншої держави, а також інтересів національних та інших меншин. Право на «гуманітарну» інтервенцію ґрунтувалося на думці про те, що кожна держава немовби має міжнародний обов'язок гарантувати основні права і свободи, де б вони не порушувалися. Виходячи з цього, у працях багатьох вчених з'явилися теоретичні обґрунтування політики втручання у внутрішні справи інших держав під виглядом захисту і забезпечення таких прав, як право на життя, свободу совісті і віросповідання тощо. Наприклад, голландський юрист Гуго Гроцій, посилаючись саме на те, що кожній людині, незалежно від її належності до тієї чи іншої держави, належать певні права і свободи, виправдовував так звані справедливі війні заради захисту чужих підданих, якщо щодо них чиниться беззаконня. Ця точка зору поділялася більшістю юристів-міжнародників ХVІІІ-ХІХ ст. І лише окремі з них, як, наприклад, професор А. Гефтер, відстоювали думку про те, що якщо держава зневажає права та свободи своїх громадян, то потрібно припинити з нею будь-які відносини, але не втручатися силою зброї в її внутрішні справи.

Деякі прибічники теорії «гуманітарної» інтервенції, серед яких Ф.Мартене, М.О. Захаров, вважали, що її застосування є правомірним лише по відношенню до «нецивілізованих» держав.

Доктрина втручання у внутрішні справи інших держав з метою захисту прав і свобод громадян широко використовувалося в тогочасній практиці міжнародних відносин. Вона була одним із численних «обґрунтувань» для поневолення так званих «нецивілізованих» народів, боротьби європейських держав за перерозподіл уже поділеного світу. «Право на втручання» офіційно закріплювалося в багатьох міжнародних договорах і угодах. Але, як свідчить зовнішньоекономічна практика держав XIX ст., в дійсності інтервенція в цей час відбувалася не з гуманною метою, а відображала інтереси конкретних держав, які її здійснювали [21; с.181].

Після Першої світової війни і утворення Ліги Націй право держав на інтервенцію піддається певним обмеженням. Згідно зі Статутом Ліги Націй, який спочатку був підписаний 44 державами, розпочинати війну можна було лише за наявності обставин, зафіксованих в цьому документі. У випадку порушення державами-членами Ліги Націй її Статуту передбачалися санкції.

У межах Ліги Націй було укладено цілу низку угод, спрямованих на боротьбу з рабством, торгівлею людьми, розроблено спеціальні міжнародно-правові заходи для захисту релігійних, етнічних і мовних меншин. В угодах держави брали на себе обов'язок надавати особам, які належали до меншин за расою, релігією і мовою, ті ж права, що й своїм громадянам. Але договори про меншини не мали універсального характеру, а створювали певний спеціальний режим лише для незначної кількості малих держав. Держави ж, які займали провідні позиції в Лізі Націй, не брали ніяких обов'язків про надання меншинам, які проживали на їх територіях, тих же прав, що і своїм громадянам. Вони виступали лише в ролі гарантів створеної системи і не були пов'язані будь-якими зобов'язаннями перед Лігою Націй. Тому деякі держави - члени Ліги Націй розцінювали договори про меншини як нерівноправність, що несумісна з суверенітетом держав і дає привід для втручання в їх внутрішні справи. Та й сам Статут Ліги Націй не вміщував ніяких постанов про обов'язки держав - членів Ліги Націй дотримуватися права меншин або здійснювати міжнародне співробітництво з розвитку поваги до прав людини та забезпечення хоча б елементарних особистих, політичних, економічних, соціальних прав. Члени Ліги Націй брали на себе лише обов'язок «докладати зусиль» по забезпеченню «справедливих і гуманних умов праці» [7; с.8].

Держави - члени Ліги Націй навіть не ставили перед собою завдання з розробки універсального міжнародного документа, який включав би положення про поважання і дотримування найпростіших і найпоширеніших прав і свобод людини.

У період, який передував утворенню Організації Об'єднаних Націй (далі -ООН), між обмеженою групою держав були укладені перші міжнародні угоди, в яких так чи інакше врегульовувалися деякі питання, пов'язані із забезпеченням прав та свобод людей. До них належали договори і конвенції, що містили положення про боротьбу з рабством і работоргівлею, про ліквідацію торгівлі жінками і дітьми, про захист релігійних, етнічних і мовних меншин, а також ряд прав людини у період збройних конфліктів. Метою цих угод було не створення всебічної системи міжнародного захисту прав людини, а лише забезпечення деяких прав особи. Відповідно до принципу суверенної рівності права людини в той період розглядались міжнародним співтовариством як такі, що є виключно внутрішньою юрисдикцією держав і які підлягають врегулюванню національним законодавством.

Недоліки такого міжнародного регулювання прав і свобод людини гостро виявилися в ході Другої світової війни, її результати і досвід яскраво продемонстрували взаємозалежність між підтримкою миру і безпеки у світі та дотриманням основних прав і свобод людини.

На порядок денний було поставлене питання про необхідність створення такої світової організації, яка здатна була б не тільки забезпечити підтримку миру та безпеки у всьому світі, а й дотримання прав і свобод людини. Нею стала Організація Об'єднаних Націй, створена 26 червня 1945 р.

Створення ООН і прийняття її Статуту започаткували якісно новий етап міждержавних відносин у сфері прав і свобод людини. Статут ООН став першим в історії міжнародних відносин багатостороннім договором, яким було закладено засади співробітництва держав щодо прав людини. Згідно з ним перед ООН ставилося завдання здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, заохочувати і розвивати повагу до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Але цим положенням Статут не обмежується. Наступні його статті (п. «с» ст. 55) зобов'язують міжнародне співтовариство дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації. Основні права і свободи мають поважатися всюди, як на територіях незалежних суверенних держав, так і на колоніальних територіях. Статуту цьому відношенні не допускав жодних винятків [22; c.252]

Більшість сучасних юристів-міжнародників, аналізуючи положення Статуту ООН про права людини, вважають, що вони покладають на держави юридичні обов'язки у цій сфері. Але одразу ж після прийняття цього фундаментального договору і в період «холодної війни» ця позиція була і далеко не одностайна. Багато західних юристів дотримувалися думки, що стосовно прав і свобод та їх дотримання Статут ООН формулює лише цілі, які мають бути досягнуті. Подібної точки зору дотримувався у післявоєнний період і Держдепартамент США, який заявляв, що Статут ООН не покладає юридичних обов'язків гарантувати дотримування певних прав людини чи основних свобод без відмінності раси, статі, мови і релігії. Суперечливу позицію з цього питання займав колишній Радянський Союз, який, визнаючи юридичну обов'язковість положень Статуту ООН, абсолютизував поняття державного суверенітету і вважав, що регулювання прав людини повністю відноситься до внутрішньої компетенції держав. Сьогодні суперечливих думок стосовно прав і свобод людини не висловлюється. Загальне визнання одержав факт, що Статут ООН вперше в міжнародних відносинах закріпив принцип поваги прав людини і зобов'язав держави дотримуватися основних прав і свобод [16; с.714].

Ще при розробці Статуту ООН було багато пропозицій, спрямованих на те, щоб у цьому документі дати перелік основних гарантій прав і свобод (стандартів), які повинні були підлягати загальному визнанню і дотриманню [26; с. 342]. Але ці пропозиції не були прийняті, а передані на обговорення компетентних органів ООН з перспективою розробки Міжнародного Білля про права людини.

Висновок до першого питання. Проаналізувавши вище наведене можна дійти висновку про те, що поняття, зміст і обсяг правових гарантій у кожну історичну епоху були різними та пройшли досить складний етап розвитку, поки було сформовано сучасні правові гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

2. Поняття та види гарантій реалізації прав людини в Україні та деяких зарубіжних країнах

Якщо проаналізувати вітчизняний науковий доробок з окресленої тематики, можна встановити наступне. Проголошення особистих прав і свобод людини та громадянина є важливою, але не єдиною ознакою правопорядку у суспільстві. Необхідно також створити відповідні умови для реалізації прав і свобод, що повинні забезпечуватися надійною системою їхніх гарантій.

Для гарантування можливості користуватися всіма правами та свободами людини і громадянина держава повинна забезпечити реалізацію конституційних прав і свобод, створити відповідний механізм їх гарантування [28, с. 3]. Основним елементом цієї системи є гарантії, які являють собою цілу низку конкретних засобів, завдяки яким стає реальним ефективне здійснення громадянами своїх прав і свобод, їх охорона та захист від правопорушення [9, с.155]. Їх головне призначення полягає в забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони та захисту суб'єктивних прав і свобод.

Роль і значення гарантій прав і свобод особи визначається тим, що вони є важливими чинниками в економічній, політико-правовій, культурній та інших сферах життя суспільства, які створюють умови для реальної можливості здійснення прав і свобод особи [27, с.3]. Система гарантій прав і свобод особи є досить складною та розгалуженою. За змістом і видами гарантії права і свободи особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні гарантії, а до спеціальних - правові гарантії прав і свобод особи. О. Ф. Фрицький зазначає, що правові гарантії - це надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості умовам, необхідним для того, щоб кожна людина могла скористатися особистими правами і свободами [28, с. 536].

На думку О.Ф. Скакун, під гарантіями прав, свобод і обов'язків людини і громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних та юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону і надійний захист [12, с. 202].

Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.

Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Найпоширенішою у юридичній літературі є класифікація гарантій за наступними критеріями:

І. За практичним спрямуванням:

а) загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення у разі порушення.

У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на: