Зміст

Вступ

I. Поняття форми державного правління.

II. Форма державного правління в Українській незалежній державі:

1) Етапи становлення.

2) Сучасний стан.

Порівняльна характеристика змін в державному правлінні які відбулися з прийняття Конституції за редакцією 2004 року.

3) Перспективи розвитку. Удосконалення форми державного правління в Україні

III. Форма правління в Україні: пропозиції подальшого реформування.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Історично склалося так, що питання, пов'язані з владою, державою завжди викликали та викликають значний інтерес у нашому суспільстві. Вони наболілі в сучасних умовах, на них замикаються непрості взаємини президентських і парламентських структур, труднощі порозуміння й одностайності, наслідки непродуманої приватизації, податкова політика, розгул злочинності, дошкульна проблема високих цін і тарифів та багато іншого.

Наразі тема вдосконалення державного правління - одна з основних для кожного громадянина тієї чи іншої держави, зокрема й України. Адже будь-яка держава є єдина по суті, змісту та формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й ефективно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, гарантуючи цілісність та безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення. Врахування цих закономірностей - необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в європейській та світовій співдружності держав.

Мета роботи полягає у комплексному науковому аналізі питання сучасної форми правління в Україні та подальший її розвиток в нашій правовій державі Україні.

Трансформаційний шлях постсоціалістичних держав, у тому числі України, засвідчує, що успіх або провал демократії залежать не тільки від базових соціально-економічних і геополітичних чинників, але й великою мірою від методології розподілу політичної влади та дизайну базових політичних інститутів. Саме останні фактори суттєвим чином впливають на рівень консолідації суспільства, формують ефективність державних структур й, отже, забезпечують як стабільність політичного режиму, так і сталість державного розвитку.

I. Поняття форми державного правління

Безпосереднім виявом принципу поділу влади є форма правління. Поняття форми правління має два аспекти: формальний і фактичний або правовий і політичний, які звичайно хоча б частково не співпадають. Форма правління в юридичному відношенні - це її правова модель, сконструйована в законодавстві (насамперед на рівні конституції) відповідної держави, у той час як форма правління в політичному аспекті - це фактичний результат розвитку політичного процесу, наслідок реальної взаємодії вищих органів державної влади між собою в рамках принципів поділу функцій державної влади та її єдності.

Форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і виконавчої влади.

Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади визначалися як рівно значущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск'є розглядав поділ влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи групи осіб було б неприпустимим.

Як альтернативу деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні прихильники цієї ідеї.

Саме така форма закріплення поділу влад довгий час була загальноприйнятою в конституційному праві зарубіжних країн, які реально або номінально сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституційному рівні поділ влад, правлячі кола застерігають необхідність відповідними засобами створити умови для переходу до нових форм державно-політичного життя.

З іншого боку, це означає проголошення відмови від раніше прийнятих принципів організації влади і побудови державного механізму.

Принцип поділу влад є своєрідним постулатом. У зарубіжній конституційній теорії і практиці до нього звертаються майже кожного разу, коли виникають різні кризові ситуації у сфері державно-політичних відносин владарювання. Все це свідчить про значущість і життєвість цього принципу. Нерідко принципу поділу влад надають суто політичного значення і не фокусують увагу на його юридичному змісті. Такий підхід ґрунтується на визнанні того, що навіть за умови наявності у державних інститутів різних повноважень і функцій їхні дії спрямовані на досягнення спільної мети. Тим самим принцип поділу влад, по суті, замінюється принципом розподілу державних функцій.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко називають парламентсько-президентськими (президентсько-парламентськими) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік.

Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її.

З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр.

Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і прем'єр-міністром. Це пов'язано з невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних положень щодо виконавчої влади.

Отже, характер форми правління відображає особливості державного ладу, зафіксовані в основному законі. Йдеться про конституційно визначені взаємовідносини вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади. Іноді в конституціях прямо визначається форма правління.

II. Форма правління Української незалежної держави

Для того щоб до кінця розуміти сутність речей та явищ, потрібно знати їх минуле та розвиток від самого початку існування. Тому я вирішили прослідкувати становлення та зміни форми правління в України від часів отримання незалежності і до сьогодні.

Форма державного правління незалежної України, яка пройшла у своєму розвитку кілька етапів, почала формуватися ще в роки Радянської України.

1) Етапи становлення

Перший етап, який був найкоротшим,охоплює період з червня по листопад 1991 року. Характерною його рисою була боротьба між прихильниками президентської та парламентської (із радянським відтінком) республік. Верховна Рада України ще 19.06.1991 р., тобто під час існування СРСР, ухвалила концепцію нової конституції. Вона передбачала «створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією» [7].

Закон від 05.07.1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР»,теж закріплював, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади [8]. Але в діючому на той час з 1978 року Основному Законі України ключовою залишалось конституційне положення про те, що народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України, а всі інші державні органи (тобто, і Президент) підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів. Конституціоналізовані таким чином владні відносини свідчили про еволюцію радянської республіки у бік парламентської.

Після проголошення незалежності процеси, пов'язані із запровадженням поста президента, активізувалися. Це зумовлювалося тим, що на той час в суспільстві та політичному середовищі поширилися настрої запровадження цього нового для України інституту глави держави з метою зміцнення влади, дезорганізованої після розпаду СРСР. Вважалось, що сильна президентура спроможна «прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму» [9, с.12]. Перший офіційний проект нової Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії (листопад 1991 р.), також передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. З урахуванням того, що йому також надавались повноваження по формуванню Кабінету Міністрів без участі парламенту, то виходить, що розробники проекту брали за основу президентську модель організації державної влади в Україні.