Глава держави при цьому різновиді змішаної форми правління не є носієм виконавчої влади, але його правовий статус «сильніший» ніж при парламентській формі правління, позаяк президент легітимується безпосередньо народом. Це дає йому право представляти державу в середині країни та і за її межами, формувати одноосібно або разом з парламентом деякі державні органи, брати участь у законодавчому процесі (законодавча ініціатива та право вето), забезпечувати наступність державної влади, виступати арбітром між виконавчою та законодавчою владою (виносячи найважливіші державні питання на національний референдум, відправляючи уряд у відставку за ініціативою парламенту або розпускаючи останній за ініціативою уряду чи у випадках, які чітко зафіксовані в Конституції). Побудовані на таких основах структурно-інституціональна та функціональна ланки форми правління, сприятимуть тому, що вона набуде дійсно «парламентсько-президентського» змісту, котрий, як свідчить досвід Західної Європи і для України може стати гарантією стабільності і прогресивного розвитку.

3. Удосконалення форми державного правління в Україні

Запорукою успішного функціонування змішаної форми організації державної влади є ефективно налагоджений механізм політичного компромісу. В Україні цей чинник не спрацьовує через низку інституційних та історичних причин. Зміна мажоритарної формули волевиявлення на пропорційну за закритими списками в єдиному багатомандатному окрузі при слабкості партійних організацій та високий рівень фрагментації парламенту виявилися фактором експансії великого тіньового капіталу у владу, що призвело до максимілізації ролі лідера фракції й одночасного знецінення «рядового» депутатського мандата, пріоритетності інтересів впливових у владі бізнес-груп над інтересами українського народу, зниження професійного рівня депутатського корпусу через потрапляння до його лав осіб, що ні за професійними ознаками, ні за моральними якостями не відповідають таким вимогам [22].

Таким чином, нова конституційна реформа майже неминуча, проте робити її треба не в конфліктній парадигмі. Якщо конституційний процес буде використовуватися як зброя одних проти інших або як інструмент посилення влади одного інституту в порівнянні з іншими, тим паче з суб'єктивних міркувань, це призведе до помилок, які вже були в 2004 році. Ключовими критеріями нової конституційної реформи є, по-перше, забезпечення ефективного функціонування державної влади; по-друге, збереження демократичності політичної системи. Також, необхідно обов'язково скоординувати роботу щодо змін до Конституції з підготовкою таких важливих законопроектів, як Закон «Про Президента», але можливо не у вигляді закону, а як забезпечення статусу та гарантій виконання конституційних прав Президента, як він може впливати на національну безпеку тощо. А також Законів «Про Кабінет Міністрів», «Про місцеве самоврядування» та ін. В цьому випадку спільна розробка зніме багато проблем.

З огляду на актуальність питання вдосконалення нової політико-владної моделі нашої держави варто розглянути альтернативні напрями його вирішення. Їх є декілька: або перехід до чистої парламентської чи президентської, або відновлення президентсько-парламентської форми правління, або ж вдосконалення існуючої моделі організації державної влади.

Варто зазначити, що більшість науковців, політологів, юристів схильні до думки, що демократія більш гарантована за парламентської форми правління. На їх думку, держави, які будь-коли пережили тоталітаризм чи диктатуру, схильні дистанціюватися від сильної одноосібної влади, адже вона таїть небезпеку повернення до минулого. Тому такі країни, переважно, переходять до парламентської форми правління [22]. Втім, потрібно підкреслити, що повноцінний парламентаризм утверджується лише за наявності сильних центристських партій [22]. Тому в Україні на даному етапі тим самим неможливий перехід до парламентської республіки.

Класична форма парламентаризму (в якості аргументів на користь цієї моделі виступає досвід європейських держав, де ефективно функціонує подібна модель організації влади, зокрема Німеччини) є неможливою в політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система, яка б уможливила створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв'язувати комплекс завдань, пов'язаних із необхідністю здійснення системних перетворень у суспільстві та державі. Між тим партійна система сучасної України не передбачає на даному етапі утвердження реального парламентаризму. Більшість політичних партій в Україні - нечисленні, не мають широкої соціальної бази (соціологічні дані свідчать,що жодна з політичних партій і сил як провладних, так і опозиційних, не користуються підтримкою переважної більшості громадян), не справляють серйозного впливу на політичне життя України і повноцінно не виконують належних їм, як політичним партіям, функцій [23, 76].

За цієї умови перекладання на Парламент України надмірних повноважень при його реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. До того ж, ліквідація інституту Президента чи скасування процедури його всенародного обрання суперечить настроям переважної більшості громадян України.

Щодо можливості запровадження в Україні президентської республіки, необхідно зазначити, що хоча в національному фаховому середовищі висловлюються судження про доцільність такого переходу й аргументуються переваги президентської республіки, шлях реформування моделі правління в Україні в напрямку переходу до президентської республіки безперспективний. Взагалі президентське правління негативно позначається на функціонуванні державного механізму. За винятком США, можна стверджувати, що всі інші системи президентського правління, як правило, слабкі - вони регулярно стають жертвою переворотів і потрясінь [22]. Спроби повторити цю модель, яка сприймалась як ключ до формули успіху, ніде не призвели до бажаного результату, найчастіше всього - до деградації, громадянських воєн і т. д. Президентська форма правління потенційно небезпечна для демократії [22].

З приводу ефективності змішаної форми правління в її парламентсько-президентському різновиді в сучасній Україні, то з огляду на реалії політичного процесу, слід вказати, що запровадження в Україні парламентсько-президентської форми правління супроводжується суттєвими труднощами, оскільки така форма правління, як «правління партій», може реально функціонувати лише за умов існування сформованої і стабільної партійної системи. А з огляду на вищезазначений статус партій в Україні стає очевидним, що існування змішаної парламентсько-президентської форми правління в Україні та нової моделі взаємовідносин між законодавчою й виконавчою гілками влади безпосередньо залежать від реформування партійної системи України: формування небагатьох потужних центристських партій.