Другий етап (грудень 1991 - червень 1996 р.) в еволюції форми правління починається з появою у політико-правовій практиці України інституту президентства. Цей етап характеризувався перманентною політичною боротьбою між прихильниками впровадження в Україні парламентської і президентської форм республіки. Причому, скориставшись втратою Верховною Радою позицій єдиного всевладного органу, виконавча влада на чолі з Президентом (1.12.1991 р. главою держави було обрано Л. Кравчука) спробувала їх посилити. Зокрема, у лютому 1992 р. Л. Кравчуком створено Державну думу України, яка мала виконувати консультативні функції при Президенті [10, с.438]. Але в останнього з'явились наміри не обмежуватись тільки сферою виконавчої влади, а через Державну думу взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Парламент відповів жорсткою опозицією і Президент змушений був розпустити Державну думу. Майже водночас із впровадженням Державної Думи Президентом була здійснена спроба зміцнення виконавчої вертикалі влади. В березні 1992 р. за поданням Л. Кравчука Верховна Рада України прийняла закон про запровадження посади представника Президента. Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади, але взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад не були чітко сформульованими. Конституційно невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Це ще раз підтверджувалося у проекті Конституції України в редакції від 1.07.1992 р., де статус Президента визначався як глави держави і глави виконавчої влади.

В проекті від 27.05.1993 р. спостерігаються вже риси, притаманні змішаній республіці: Президент визнавався лише главою держави (ст.142 проекту), йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом (ст.155 проекту). Такий стан речей не міг задовольнити чинного на той час Президента України Л. Кравчука, що здійснив чергову спробу очолити виконавчу владу. Восени 1993 р., Л. Кравчук, згідно підписаногоним 27.09.1993 р. Указу «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», прийняв на себе обов'язки глави виконавчої влади [11]. Але намір надати українській республіці президентського змісту не увінчався успіхом: 23.06.1994 р. зазначений указ було скасовано. Після президентських виборів 10.07.1994 р., коли замість Л. Кравчука Президентом України було обрано Л. Кучму, Голова Верховної Ради О. Мороз, голова уряду В. Масол та новообраний глава держави Л. Кучма опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої конституції та змінювати її положення тільки за доброїволі всіх сторін. Але своєрідне зобов'язання представників законодавчої та виконавчої гі-лок влади розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу, так і не було виконано. Наприкінці 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про владу. В ньому містилися конкретні пропозиції щодо розмежування влади в законодавчій і управлінсько-розпорядчій сферах.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося уповільнено. Ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала зацікавленості у багатьох депутатів - особливо у тих, хто розумів, що законодавча влада надто абстрактна, а виконавча конкретна і пов'язана з безпосереднім впливом на кар'єри людей і матеріальні цінності. 18.05.1995 р. простою більшістю голосів український парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду,склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. З прийняттям цього закону був зроблений ще один крок на шляху нормативного закріплення президентських ознак в український республіці, але до конституціоналізації та впровадження в політичну практику цих норм справа не дійшла. Для введення у дію вищезазначеного закону виявилася потрібною кваліфікована більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася, Л. Кучма 31.05.1995 р. видав указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Ради. Однак до опитування справа не дійшла - 08.06.1995 р. Л. Кучма і О. Мороз підписали Конституційний Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової конституції України». Щодо форми правління, то Договір по суті «законсервував»закріплені до тих пір у конституційному законодавстві безсистемні риси парламентської та президентської республік з домінуванням елементів останньої. Але у практичній площині політична боротьба не припинилася аж до прийняття нової Конституції України.

Третій етап (червень 1996 - січень 2006 рр.) ознаменований остаточною конституціоналізацією державної форми правління.

Нова Конституція України від 28.06.1996 р. закріпила у державі змішану форму республіканського правління (його президентсько-парламентський різновид), яка акумулювала в собі як риси президентської республіки: а)позапарламентський метод обрання президента і формування уряду (окрім Прем'єр-міністра ); б) відповідальність уряду перед президентом, в) широкі конституційні повноваження глави держави; г) можливість його усунення від влади в порядку імпічменту тощо, так і риси парламентської республіки: а) наявність окремого органу виконавчої влади - Кабінету Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром; б) підзвітність і підконтрольність Кабінету Міністрів парламенту; в) широкі повноваження парламенту в законодавчій та інших, визначених Конституцією, сферах; г) можливість розпуску парламенту Президентом тощо. Встановлення такого «симбіозу» було зумовлено співвідношенням політичних сил на момент прийняття конституції та фактором запозичення європейського зарубіжного досвіду. Останній показував, що на той час в Європі, за винятком Кіпру та Грузії, не було країн з президентською формою державного правління, а переважна більшість держав, зокрема, наші сусіди - Білорусь, Молдова,Польща, Росія і Румунія обрали і до того часу закріпили у своєму конституційному законодавстві саме змішану форму республіканського правління, започатковану, як відомо, Францією, ще у 1958 році.

З юридичної точки зору, конституйована конструкція влади являла собою досить збалансовану систему, котра би могла забезпечити оптимальну взаємодію гілок влади для вирішення відповідних завдань та досягнення поставлених перед державою цілей. Але на практиці форма правління української держави відійшла від своєї теоретико-юридичної (конституційної) моделі.

Цей відхід був зумовлений політичною та соціально-економічною ситуацією в країні: безперервним за всі роки незалежності політичним протистоянням між гілками влади, соціальною диференціацією населення та поляризацією суспільства, погіршенням життя простих людей. Проведений у 2001 р. Всеукраїнський перепис населення свідчив, що кількість населення України, порівняно з попереднім переписом, зменшилася майже на 4 млн. Ще у XVIII столітті Ж.-Ж. Руссо, пов'язуючи стан демографічної ситуації в країні з ефективністю форми правління, писав: «Правління, при якому народ зменшується в кількості та поступово занепадає, є найгіршим» [12, с.271]. Зрозуміло, в сучасних умовах абсолютизовувати цей висновок видатного французького мислителя не слід, але те, що встановлена в Україні юридична модель форми правління на практиці виявилася неефективною, це очевидний факт.

Надія на плідне співробітництво виконавчої та законодавчої гілок влади, переваги якого в теорії дає змішана форма державного правління, не виправдала себе. На практиці вона привела до утворення нетривкої рівноваги між Президентом і парламентом і взаємного блокування своїх дій. На цьому етапі, як і за часів Л. Кравчука, спостерігається намагання з боку чинного Президента вивести себе та уряд від «опіки» Верховної Ради України, посилити свої позиції відносно парламенту. Але ні рішення Всеукраїнського референдуму від 16.04.2000 р. (про скорочення чисельності депутатів та їх статусу, про розширення переліку конституційних можливостей Президента розпустити парламент з одного до трьох таких випадків та ін.), ні парламентські вибори 2002 р. не призвели до бажаного Л. Кучмою результату. Так як прогнозувати стан майбутніх відносин між президентською та законодавчою владою було важко, глава держави пішов на радикальні кроки у реформуванні політичної системи країни. В промові з нагоди Дня незалежності (24.08.2002 р.) Л. Кучма запропонував перетворити діючу на той час президентсько-парламентську республіку на парламентсько-президентську.

Але протягом двох років Президентові так і не вдалося провести зазначені конституційні зміни через парламент. Сприятлива ситуація для цього з'явилася під час «Помаранчевої революції»,коли після другого туру голосування на виборах Президента України 21.11.2004 р., Верховна Рада України 8.12.2004 р. у пакеті прийняла кілька законів, спрямованих на нормалізацію кризової політичної ситуації, що склалася. Серед цих законів головним був Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-ІV [13], який наддав формі правління Української держави нової юридичної конфігурації.

З 1.01.2006 р., коли внесені Законом № 2222-ІV в Конституції України зміни набули юридичної сили, починається новий, четвертий етап (січень 2006 р. - жовтень 2010 р.) в еволюції форми правління української держави. За новою юридичною конфігурацією конституціоналізовану форму державного правління стали визначати як парламентсько-президентську республіку, оскільки парламентські елементи стали домінувати над президентськими. Подальша політична практика показала, що новообраний Президент України В. Ющенко, як і його попередники, не змогли зміритися з таким станом речей. Характерна для усього періоду незалежності конфронтаційна обстановка між Президентом з одного боку та парламентом (також і урядом) з іншого при його «правлінні» ще більше загострилася.

Це призвело зокрема до того, що на чергових президентських виборах у січні 2010 р. В. Ющенко програв своєму колишньому опонентові В. Януковичу. Останній, вступивши на посаду, почав здійснити заходи щодо зміцнення своєї влади відносно уряду та парламенту. Апогеєм цього стало рішення Конституційного суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010 р., згідно з яким Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8.12.2004 р. № 2222-IV було визнано неконституційним, таким, що втрачає чинність, а всі нормативно-правові акти мали бути приведені у відповідність до Конституції України від 28.06.1996 р. [14].

Отже з 01.11.2010 р., починається новий, п'ятий етап в розвитку (жовтень 2010 -21 лютого 2014 рік ) форми державного правління України. З введенням у дію нормативних положень Конституції України від 28.06.1996 р., а також Закону України «Про Кабінет Міністрів України № 2591-VI від 7.10.2010 р. [15] можна стверджувати, що на цьому етапі юридична модель форми правління української держави набула максимально-можливого «президентсько-парламентського змісту», а її політична модель -президентського змісту.

Отже Україна, рухаючись у бік парламентаризованих форм державного правління, зробила радикальний крок у зворотному напрямку, тобто на користь президентської форми державного правління.