В. Погорілко та В. Федоренко наповнюють вищенаведене визначення джерел конституційного права через виявлення його сутнісних ознак. На їх думку, джерела конституційного права наділені спеціальними юридичними ознаками. Зокрема, вони виражають політичну волю та легітимні інтереси українського народу, Української держави, територіальних громад та громадської спільноти АР Крим; об'єктивізують норми конституційного права України, які визначають і регулюють найважливіші, переважно політичні відносини у суспільстві та державі; мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин; є основою національної правової системи і нормативним підґрунтям для формування інших галузевих систем джерел права; представлені широким колом традиційних і новітніх юридичних правових форм; існування та дієвості конституційно-правових норм (нормативно-правові акти, правові договори, правові звичаї і т д.); мають власну багатоаспектну систему тощо [12, с. 80-81]. конституційний право дитина захист

У конституційному праві існують й інші підходи до визначення джерел конституційного права України. Не вдаючись до їх детального аналізу, відзначимо, що більшість із цих визначень можуть бути застосовані й щодо джерел, які регулюють права дитини в Україні. Адже положення про те, що конституційні права дитини, а також правові механізми і форми їх утвердження та захисту є предметом конституційно-правового регулювання й містять свої витоки у джерелах конституційного права, на наш погляд, не викликає заперечень у фаховому середовищі. Натомість, категорія «джерело права у сфері утвердження та захисту прав і свобод дитини», або ж скорочено «джерело конституційних прав дитини», потребує своєї детермінації.

Очевидно, що джерела конституційних прав дитини є формами втілення норм конституційного права, які утверджують та захищають права дитини, а також визначають конституційно-правовий статус суб'єктів, уповноважених гарантувати ці права. Разом із тим, навряд чи положення про права дитини можуть стати предметом всеукраїнського референдуму. Сумнівною, з огляду на політико-правові реалії сьогодення, є й перспектива прийняття нормативно-правових актів у сфері захисту прав дитини в Україні й на території тимчасово окупованої АР Крим. До того ж, суб'єктом міжнародних зобов'язань у сфері прав дитини виступає виключно Українська держава, яка розвиває відповідні положення міжнародних договорів у чинному законодавстві.

Отже, джерела права у сфері утвердження та захисту конституційних прав дитини в Україні - це зовнішня форма закріплення державою норм, які установлюють конституційні права та свободи дитини, визначають їх зміст і порядок реалізації, а також суб'єктів та порядок захисту цих прав дитини на внутрішньодержавному та міжнародному рівнях.

Серед множини ознак джерел конституційних прав дитини (формальна визначеність, загальнообов'язковий характер, гарантованість державою та ін.), виділяється їх багатоманітність. Джерела конституційних прав дитини, як і джерела конституційного права загалом, є різноманітними за своєю сутністю, змістом, формою та іншими критеріями. Правознавці обґрунтовують різні класифікації джерел конституційного права, застосовуючи самі різноманітні критерії.

Наприклад, О. Васильченко свого часу класифікувала джерела конституційного права України на: а) «письмові джерела» (наприклад, закон) і «неписьмові джерела» (наприклад, звичай); б) «прямі джерела» (закон і звичай) і «непрямі джерела» (тлумачення закону та судова практика); в) «офіційні джерела» (закон і судова практика) та «неофіційні джерела» (звичай і тлумачення законів) [3, с. 10]. Існують й інші, більш розлогі та комплексні класифікації джерел конституційного права, які можуть бути застосовані й щодо досліджуваних нами прав дитини.

Визнаючи, що джерела конституційних прав дитини можна класифікувати за сутністю (ті, що закріплюють природні та позитивні, надані державою права дитини); змістом, у залежності від типу і виду конституційних прав дитини та правозахисної діяльності в цій сфері; формою (звичаї, договори, нормативно-правові акти, юридичні прецеденти); національною приналежністю (національні та наднаціональні, тобто міжнародні) тощо, відзначимо, що сприйняття всіх цих видів джерел як цілісної системи джерел конституційних прав дитини вбачається можливим, насамперед, через усвідомлення їх ієрархії.

Очевидно, що основу системи джерел конституційних прав дитини в Україні складають, у першу чергу, нормативно-правові акти - акти чинного законодавства. Так, в Україні станом на травень 2013 року діяло понад 15 законодавчих актів (кодекси та закони України), близько 20 актів Президента України (укази та доручення), більше 10 постанов Кабінету Міністрів України, якими унормовуються відповідні суспільні відносини у сфері забезпечення прав дитини [7, с. 135].

Правові звичаї щодо прав дитини, які виявляються в пріоритеті останніх над правами дорослих, на сьогодні залишаються визнаною загальноцивілізаційною традицією, що виявляється в унормуванні в чинному законодавстві більш досконалих механізмів захисту прав дитини, порівняно з дорослими. Щодо договорів, то сутнісними для конституційних прав дитини є саме відповідні міжнародні угоди, згода на обов'язковість яких надається Верховною Радою України через прийняття відповідного закону. Натомість, внутрішньодержавні договори не властиві для національного публічного права. Натомість, перспективними для конституційних прав дитини залишаються рішення Конституційного Суду України, а також рішення Європейського суду з прав людини.

Наріжним каменем системи джерел конституційних прав дитини в Україні є, поза всяким сумнівом, Конституція та закони України. Так, у ст. 3 Основного Закону записано, що «... людина, її життя і здоров я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Ст. 28 Конституції України дитині у тому числі гарантує право на повагу до її гідності. «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню». У ст. 52 записано, що «... будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються законом» [6].

Основний Закон у ст. 52 також закріплює механізми щодо упередження дискримінації дітей: «Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним». До того ж, держава бере на себе обов'язок утримувати та виховувати дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, підтримувати і заохочувати благодійницьку діяльність щодо дітей [6].

При цьому, важлива роль в утвердженні та захисті прав дитини в Україні належить: Верховній Раді України, яка наділена виключною компетенцією приймати закони, які визначають права та свободи громадян та їх гарантії (ст. 92); Президенту України, який виступає гарантом додержання прав і свобод (ст. 102); Кабінету Міністрів України, який «вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» (ст. 116); суди загальної юрисдикції, уповноважені захищати права і свободи людини (ч. 1 ст. 55) та ін. органам державної влади.

Положення Конституції про права дитини отримують своє продовження в відповідних законах України. Так, до прикладу, Законом України «Про охорону дитинства» (2001 р.) визначено правові і організаційні основи попередження насильства в сім ї, а також органи та установи, на які покладається здійснення заходів із попередження насильства в сім'ї [16]. Тобто, положення цього закону створюють гарантії для захисту особистих прав дитини.

Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (1998 р.) унормовує особливості організації та діяльності дитячих громадських організацій та державні гарантії їх забезпечення. Зокрема, у ст. 2 цього Закону унормовується поняття дитячої громадської організації, під якою слід розуміти «об'єднання громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства» [15].

На сьогодні, завдяки реалізації положень вищезгаданого Закону, в Україні діє низка дитячих і молодіжних організацій, спрямованих на розв'язання політичних проблем (Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) та ін.); вирішення соціальних проблем (Спілка молодіжних організацій України (СМОУ); вивчення історії, фольклору та етнографії народів України («Товариство Лева», товариство «Щире братство», молодіжна єврейська організація «Шахар» та ін.); задоволення релігійних потреб (комітет української католицької молоді (КУКМ), організація «Українська молодь Христові», Всеукраїнське православне молодіжне Братство ім. Петра Могили та ін.) і, власне, дитячі громадські організації (українська скаутська організація «Пласт», Спілка української молоді (СУМ), спілка піонерських організацій України (СПОУ), українське дитячо-юнацьке товариство «СІЧ»). У контексті військово-політичних подій сьогодення можна спрогнозувати появу в Україні принципово нових дитячих громадських організацій, що об'днуватимуть дітей, долучених до волонтерської допомоги, а також до адаптації дітей, що стали вимушеними переселенцями з окремих районів Донецької та Луганської областей.

До законодавчих джерел захисту прав дитини в Україні слід віднести й низку соціальних законів, спрямованих на соціальний захист дітей, їх виховання та освіту, охорону здоров'я тощо. Це, зокрема, закони України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям інвалідам», «Про освіту», «Про дитячий садок», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» та ін. Конституційні права дитини також захищаються кримінальним законом. Так, статтями 115, 116, 117, 119, 120, 121, 122, 123, 125, 126, 127, 128, 129, 135, 136, 152, 153, 155, 156, 166, 167, 194, 195 КК України передбачено відповідальність та визначені досить суворі санкції за вчинення фізичного, сексуального, психологічного та економічного насильства в сім ї [7, с. 134].

До законодавчих джерел у сфері конституційних права дитини належать і чинні міжнародні договори України, під якими слід розуміти угоди між Українською державою та державами, міжнародними організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права про встановлення норм і принципів, які в національній правовій системі регулюють конституційно-правові відносини. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства виключно за умови надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України. Але не всі міжнародні договори України є джерелами конституційного права, а тим більше джерелами конституційних прав дитини. На нашу думку, відповідні міжнародні договори можна поділяти як на універсальні щодо прав і свобод людини в цілому, так і спеціальні, які, власне, і стосуються прав дитини.

До першої групи можна віднести Загальну декларацію прав людини 1948 р., Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Конвенцію про охорону культурної і природної спадщини 1972 р. та ін. Дія цих договорів поширюється на людину в цілому, включаючи й осіб до 18 років. До того ж, слід погодитись із Р. Шурдуком, що Україна в своїй діяльності керується й загальними принципами міжнародного права, втіленими у Статуті ООН, інших документах ООН, ОБСЄ та Ради Європи [20, с. 12].