Нормативно-правові акти - основне джерело права не лише в Україні. Вони стали такими в даний час практично у всіх правових системах світу, навіть там, де історично господарював правовий звичай і судовий (адміністративний) прецедент.

Поширеність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вираження юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських принципів права, які поступово впроваджуються в право соціально-демократичної орієнтації.

До таких переваг зокрема належать можливості:

Ш найбільш чітко, ясно, однозначно формулювати зміст юридичних прав і обов'язків;

Ш якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;

Ш забезпечити сприятливі умови для швидкого відшукування потрібної юридичної норми;

Ш створити умови для правильного, адекватного розуміння, з'ясування адресатом норми її істинного змісту;

Ш оперативно змінювати або скасовувати юридичну норму;

Ш здійснювати впорядкування, погодження, систематизацію численних юридичних норм.

Ш виходить від строго визначених правотворчих органів і осіб, які наділені строго визначеною компетенцією;

Ш приймається в чітко визначеному порядку;

Ш має встановлену форму і реквізити;

Ш має порядок вступу в силу і сферу дії;

Ш можливо бути змінений в залежності від соціальних потреб.

У цьому зв'язку нормативно-правові акти варто відрізняти від індивідуальних і інтерпретаційних актів.

Індивідуальні правові акти - це акти державних органів, недержавних організацій, посадових осіб, що виражають рішення суду (вирок, наказ).

Індивідуальні акти - це акти застосування права, тому їх називають ще правозастосувальними. Вони мають, як правило, разове застосування, адресуються конкретним особам чи організаціям і обов'язкові для виконання лише ними.

На відміну від індивідуальних, нормативно-правові акти мають загальнообов'язковий характер і відрізняються неконкретністю адресата, себто обов'язкові не для окремої конкретної особи, а для всіх суб'єктів, на яких вони поширюються. Діють нормативно-правові акти відносно довгий час і не вичерпують себе фактами їхнього застосування.

Нормативно-правові акти слід теж відрізняти від інтерпретаційних актів, себто актів роз'яснення (тлумачення) норм права. Від нормативно-правових останні відрізняються тим, що не містять нових юридичних норм, а тільки роз'ясняють існуючі.

3. Джерела права, їх історичний розвиток

3.1 Правовий звичай

Правовий звичай - це одне з джерел права, звичаєве право - це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права - закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої «історичної школи права», яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас.

Характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права.

В цілому ж, можна дата таке визначення «правового звичаю» - це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

право джерело акт прецедент

3.2 Правовий прецедент

Ця форма права найбільш розповсюджена в англосаксонській системі права, в країнах Британської співдружності, США. В цих країнах існує дві форми права: нормативно-правовий акт і правовий прецедент, який домінує над нормативними актами. Закони і інші нормативні акти являються лише основою для формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Це дає можливість, опираючись на закони, шліфувати систему права, пристосовувати її до нових умов.

Термін «прецедент» означає вперше. Правовий прецедент - це така форма права, коли конкретному рішенню суду чи адміністративному органу надається нормативний характер і воно являється загальнообов'язковим для всіх аналогічних справ. В залежності від того, хто приймає це рішення, правовий прецедент поділяється на судовий і адміністративний. Правовий прецедент іноді називають правом, яке створене судом.

В США, наприклад, кожний рік видається близько 450 томів, в яких публікуються такі норми права. Ця форма права майже недоступна для більшості населення країни, оскільки їх надзвичайно багато. Ними можна користуватися коли використовується електронно-обчислювальна техніка. Правовий прецедент в США і Англії має свої відмінності. В більшості країн світу ця форма права не прижилась або офіційно не визнається. В колишньому Радянському Союзі і в Україні правовий прецедент офіційно не визнається як форма права, хоча в окремих Постановах Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах, які являються загальнообов'язковими для всіх судів, можна знайти не тільки роз'яснення діючого законодавства, але і нові норми або частину норми права. Офіційно вважається, що суд не має права творити нові норми права, займатись правотворчістю, а лише роз'яснювати, тлумачити норми закону і практику його застосування. До правового прецеденту можна віднести, в певній мірі, рішення Верховної Ради України про надання Кримській області статусу автономної республіки.

3.3 Нормативно правовий договір

Договір як джерело права також має тривалу історію і певне використання і поширення у сучасному правовому житті. Значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які складали певні роди чи племена, базувалися або творилися на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувалися і встановлювалися певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором-погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю - у мовчазній згоді. І в давні часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами.

У сучасному правовому житті є два види договорів: договори-угоди та нормативні договори, останні є джерелом права. Відмінність між цими договорами полягає у тому, що:

Ш в договорі-угоді кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад договір купівлі-продажу - одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного - встановити спільну норму поведінки;

Ш в договорі-угоді мотиви в обох сторін різні, а в нормативному договорі один і той самий мотив - усвідомлення потреби певної правової норми;

Ш договір-угода творить тільки конкретне правовідношення (тобто створює права і обов'язки для визначеного у самому договорі кола осіб), нормативний договір створює об'єктивну правову норму, тобто обов'язкову для виконання невизначеного кола осіб і розраховану на багаторазове (невизначену кількість) застосування.

Нормативно-правовий договір - спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою. Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації (наприклад, Федеративний договір Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

3.4 Міжнародний-правовий акт

Міжнародний-правовий акт - спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутрішньо-національного законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції).

3.5 Правова доктрина

Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивну роль. Виступаючи як одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського права. Правова доктрина створювалася в університетах і впливала на формування системи права і структуру правової норми.

З затвердженням буржуазних відносин у другій половині XIX ст. концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом - у Німеччині). Відповідно до цієї доктрини творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав назву державницького позитивізму. Як головний елемент правової системи розглядалося законодавство (система нормативно-правових актів).

На сьогоднішній день, до джерел англійського права слід віднести правову доктрину - концептуально оформлену думку відомих учених із питань права. Деякі доктрини, що знайшли відображення у працях авторитетних англійських юристів, головним чином суддів (наприклад, «Інституція» Кока), були визнані як їх сучасниками, так і згодом при вирішенні конкретних справ. Провідне місце серед них посідають стародавні посібники з загального права завдяки аналізу обов'язкових прецедентів, які не втратили свого значення й зараз.