Домашній арешт: практика європейського суду з прав людини та українські реалії

Марочкін О.І.

Анотації

Статтю присвячено дослідженню вітчизняної практики застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту у кримінальному провадженні. Розглянуто правові позиції Європейського суду із прав людини щодо вказаного запобіжного заходу.

Ключові слова: запобіжні заходи, домашній арешт, умови застосування домашнього арешту.

Статья посвящена исследованию отечественной практики применения меры пресечения в виде домашнего ареста в уголовном производстве. Рассмотрены правовые позиции Европейского суда по правам человека относительно указанной меры пресечения.

Ключевые слова: меры пресечения, домашний арест, условия применения домашнего ареста.

Marochkin O.I. HOUSE ARREST: PRACTICE OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS AND UKRAINIAN REALITIES

The article deals with native practice of application of house arrest as measure in criminal proceeding. Consider legal positions of European court of human rights in relation to this measure.

Key words: measures, house arrest, application of house arrest.

Постановка проблеми. У вітчизняному кримінальному процесі домашній арешт запроваджено у Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 р. (далі - КПК України) як новий, раніше не відомий національному законодавству запобіжний захід. За цей час напрацьовано певний масив слідчої та судової практики щодо його застосування, узагальнення якої є вкрай актуальним. Застосування домашнього арешту передбачає доволі відчутне втручання у приватне життя особи шляхом покладання на неї за рішенням суду заборон та обмежень. Із цих підстав за оцінками Європейського суду із прав людини (далі - ЄСПЛ) домашній арешт розглядається в тій самій площині, що й тримання особи під вартою, оскільки він пов'язаний із позбавленням свободи, виходячи з розуміння положень Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі - КЗПЛ).

Ступінь розробленості проблеми. Окремі питання застосування домашнього арешту як запобіжного заходу розглядалися у працях О.Н. Агакерімова, Ф.Н. Багаутдинова, С.В. Колоскової, Є.І. Макаренко та інших вчених. Втім, вітчизняна слідча та судова практика застосування цього запобіжного заходу потребує подальшого правового аналізу через призму рішень ЄСПЛ з огляду на забезпечення прав осіб, підданих такому примусу.

Метою статті є дослідження питань, пов'язаних із застосуванням запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту з огляду на забезпечення прав осіб, до яких він застосовується, в аспекті правових позицій ЄСПЛ.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ст. 181 КПК України домашній арешт полягає у забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Виходячи з переліку запобіжних заходів, закріплених у ст. 176 КПК України, домашній арешт може бути застосовано до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Такий запобіжний захід має застосовуватися у тих випадках, коли застава є занадто м'яким запобіжним заходом, а тримання під вартою - занадто суворим. Отже, за ступенем суворості такий захід межує з позбавленням волі у значенні ст. 5 КЗПЛ. Зокрема, у справі "Вітторіо і Луіджи Манчині проти Італії" ЄСПЛ зазначив, що і тримання під вартою у в'язниці, і домашній арешт були для заявників позбавленням свободи, виходячи із розуміння пп. "с" п. 1 ст. 5 КЗПЛ [1].

Характеризуючи змістовне наповнення цього запобіжного заходу, С.В. Колоскова зазначає, що за своєю сутністю домашній арешт є комплексом призначених за рішенням суду заборон і обмежень, які накладаються на обвинуваченого у зв'язку з його повною чи частковою ізоляцією у певному приміщенні, спрямовані на досягнення мети цього запобіжного заходу, реалізуються й контролюються кримінально-виконавчими інспекціями завдяки наявним у них силам і ресурсам у взаємодії з органом, уповноваженим на проведення оперативно-розшукової діяльності й органом досудового розслідування, у чиєму провадженні знаходиться справа [2].

У науці кримінального процесу значення домашнього арешту пропонується розглядати у двох аспектах: 1) у загальному - полягає в тому, щоб забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігти спробам вчинення дій, які відносяться до ризиків, передбачених у ст. 177 КПК України; 2) у спеціальному - полягає в тому, щоб забезпечити належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого шляхом застосування обмежень, передбачених для домашнього арешту [3, с. 4].

Виходячи із положень КПК України, умови обрання домашнього арешту можуть бути поділені на загальні та спеціальні. Загальними є умови обрання будь-якого запобіжного заходу, передбачені ст. 178 КПК України. Спеціальними умовами є: врахування санкції статті КПК України, яка інкримінується підозрюваному, обвинуваченому й передбачає покарання у вигляді позбавлення волі; наявність житла у підозрюваного, обвинуваченого.

Застосування домашнього арешту передбачає доволі відчутне втручання у приватне життя особи, яка повинна виконувати один або кілька обов'язків: 1) прибувати до визначеної службової особи зі встановленою періодичністю; 2) не відлучатися із населеного пункту, в якому вона зареєстрована, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; 3) повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/ або місця роботи; 4) утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею з дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом; 5) не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом; 6) пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності; 7) докласти зусиль до пошуку роботи або до навчання; 8) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну; 9) носити електронний засіб контролю (ч. 5 ст. 194 КПК України). Перелік конкретних обов'язків, які необхідно покласти на особу, має бути доведений прокурором, виходячи із такого: наявність певних обставин (обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, на які вказує слідчий, прокурор; недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні), а також необхідність покладення певних обов'язків на конкретну особу. Такий перелік виключень із права на свободу є закритим і тільки його вузьке тлумачення не суперечить меті цього положення [1]. арешт кримінальний правовий

Строк дії ухвали слідчого судді про тримання особи під домашнім арештом не може перевищувати двох місяців. У разі необхідності цей строк може бути продовжений за клопотанням прокурора в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 199 КПК України. У підсумку сукупний строк тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати шести місяців. Після закінчення цього строку ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим (ч. 6 ст. 181 КПК України).

Як свідчить слідча та судова практика обрання та продовження дії запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, судами протягом 1 півріччя 2016 року розглянуто 4,3 тис. клопотань про обрання такого запобіжного заходу, з яких задоволено 90% [4]. Основною підставою прийняття слідчими суддями рішень про відмову в задоволенні поданих клопотань цієї категорії є недоведеність прокурором наявності обставин, передбачених п. п. 1-3 ч. 1 ст. 194 КПК України, і насамперед - наявності у кримінальному провадженні ризиків, визначених ст. 177 КПК України. Водночас під час застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як домашній арешт, мали місце порушення норм КПК України як слідчими органів досудового розслідування, так і слідчими суддями, що стало підставою для скасування таких рішень:

а) недоведеність обґрунтованої підозри в учиненні підозрюваним кримінального правопорушення за наявності ризиків, передбачених ст. 177 КПК України. Так, слідчий суддя Комунарського районного суду м. Запоріжжя, задовольняючи клопотання слідчого райвідділу внутрішніх справ про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту щодо Г., підозрюваного в учиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 Кримінального кодексу України (далі - КК України), мотивував своє рішення тим, що прокурором доведено усі обставини, передбачені ч. 1 ст. 194 КПК України, Г. раніше притягався до кримінальної відповідальності за учинення аналогічного злочину, стосовно підозрюваного виносилася постанова про розшук, Г. не мешкає за місцем своєї реєстрації. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 31 травня 2013 р. скасовано ухвалу слідчого судді, оскільки надані слідчим і прокурором докази не доводять наявності обґрунтованої підозри в учиненні Г. кримінального правопорушення, передбаченого саме ч. 4 ст. 296 КК України. До того ж суддя в порушення вимог ст. 178 КПК України не взяв до уваги похилий вік підозрюваного, відсутність судимостей, його соціальні зв'язки у вигляді родини, двох малолітніх дітей, а також те, що підозрюваний є єдиним годувальником у родині [5];

б) в ухвалах слідчих суддів не завжди зазначається адреса житла, яке забороняється залишати підозрюваним. Зокрема, ухвалою слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 червня 2013 р. задоволено клопотання слідчого Броварського міськвідділу міліції, обрано щодо С. запобіжний захід у вигляді домашнього арешту строком на 2 місяці. У процесі постановлення цієї ухвали слідчим суддею не було дотримано вимог ч. 3 ст. 196 КПК України - не зазначено точної адреси житла, яке забороняється залишати підозрюваному. Указане стало підставою для скасування ухвали слідчого судді апеляційним судом [5]. У цьому сенсі актуальним є питання про визначення змісту словосполучення "житло цієї особи" (ч. 5 ст. 181 КПК України). Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) зазначив, що таке словосполучення охоплює випадки, коли підозрюваний, обвинувачений:

1) є власником, співвласником такого житла;