2) зареєстрований у такому житлі; 3) постійно або тимчасово проживає у такому житлі без реєстрації тощо. Тому правильною є практика слідчих суддів, які, вирішуючи питання про застосовування цього запобіжного заходу, з'ясовують думку власника житла (якщо він відомий) й оцінюють усі обставини у сукупності, зокрема: міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого у місці його постійного проживання; наявність у нього родини, утриманців тощо. Зважаючи на це, певний інтерес становить рішення слідчого судді Березанського районного суду Миколаївської області за наслідками розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту до Ф., підозрюваного в учиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України. Суд, серед іншого, урахував, що фактично житло, де мешкає підозрюваний, не придатне для проживання, тому винесення рішення про заборону підозрюваному залишати житло у певний період доби може мати згубний вплив на його здоров'я, що відповідно до рішень ЄСПЛ у справах "Коваль проти України" від 12 лютого 2007 р. (п. 82), "Калашников проти Росії" від 15 липня 2002 р. (п. 98) є порушенням ст. 3 КЗПЛ, а тому відмовив у задоволенні клопотання про обрання Ф. запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та обрав підозрюваному запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання;

в) в ухвалах слідчих суддів не завжди зазначається період, у який підозрюваному забороняється залишати житло. Наприклад, слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Запоріжжя, відмовляючи у задоволенні клопотання слідчого райвідділу міліції про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та обираючи домашній арешт строком на 60 днів щодо К., підозрюваного в учиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК України, мотивував своє рішення тим, що К. порушив підписку про невиїзд, без повідомлення слідчого змінив місце проживання, на неодноразові виклики слідчого не прибував і намагався сховатися від слідства та суду. Однак беручи до уваги наявність у підозрюваного двох неповнолітніх дітей та його щире каяття, слідчий суддя вважав за доцільне застосувати до К. запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 31 травня 2013 р. зазначене рішення скасовано, оскільки у порушення вимог ч. 3 ст. 196 КПК України слідчий суддя у своїй ухвалі не зазначив, які обов'язки покладає на підозрюваного, та не визначив період, у який К. забороняється залишати житло [5];

г) в ухвалах слідчих суддів про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, у порушення ч. 4 ст. І96 КПК України, не завжди визначається дата закінчення його дії тощо [6]. Так, ухвалою слідчого судді Суворовського районного суду м. Одеси до підозрюваного застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, визначено адресу, обов'язки, які покладаються на підозрюваного, строк дії ухвали. Однак не вказано дату закінчення застосованого запобіжного заходу [5].

Актуальним залишається питання про можливість зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на більш м'який - домашній арешт. ВССУ, аналізуючи судову практику, неодноразово звертав увагу правозастосовців на необхідність під час судового розгляду враховувати стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого та можливість надання ефективної допомоги у лікуванні в умовах перебування у слідчому ізоляторі. При цьому неможливість застосування тримання під вартою для обвинувачення за медичним критерієм має бути належним чином підтверджена медичною документацією. Так, Шевченківський районний суд м. Львова у кримінальному провадженні з обвинувачення М.Р., С.З., Х.Р. та Г.І. в учиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, застосував до перших трьох осіб запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а до Г.І. - у вигляді домашнього арешту. Згодом ухвалою від 10 квітня 2014 р. обвинуваченому Х.Р. також було змінено запобіжний захід на домашній арешт (туберкульоз, плеврит, гепатит), а ухвалою від 19 червня 2014 р. аналогічний запобіжний захід було застосовано й до обвинувачених С.З. та М.Р. [7].

На необхідність вирішення питання про можливість зміни тримання під вартою на більш м'який запобіжний захід неодноразово звертав увагу ЄСПЛ. Так, однією з підстав порушення п. 1 ст. 5 КЗПЛ у справі "Барило проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 травня 2013 р.) стало те, що заявниця мала тяжке захворювання (3 група інвалідності) й потребувала спеціального лікування, дієти та постійного медичного нагляду. За результатами медичного огляду заявниці було призначено 4 ін'єкції інсуліну на день. Проте вона була змушена робити ін'єкції самостійно, оскільки медичний працівник ізолятору тимчасового тримання перебував у відпустці, а медики швидкої допомоги відмовлялися приїздити на виклики до ізолятору тимчасового тримання [8].

Іншим прикладом порушення вже ст. ст. 2, 3 КЗПЛ унаслідок необґрунтованого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є рішення ЄСПЛ від 14 березня 2013 р. у справі "Салахов та Іслямова проти України". У цій справі ЄСПЛ встановив порушення ст. 2 КЗПЛ у контексті матеріального аспекту з огляду на недотримання державою позитивного обов'язку щодо захисту здоров'я та життя заявника: йому було відмовлено у терміновій госпіталізації, яку він вимагав протягом двох тижнів; він тримався під вартою без будь-якого обґрунтування, перебуваючи при цьому у критичному стані (на той час у заявника було встановлено низку захворювань, зокрема ВІЛ-захворювання 4 стадії). Проте, всупереч рекомендаціям лікарів, наявність такого захворювання діагностували лише під час третього медичного огляду. До того ж під час перебування у лікарні заявника постійно тримали у наручниках, що спричинило погіршення стану здоров'я [9]. На нашу думку, органам досудового розслідування у подібних випадках слід було би розглянути питання про можливість застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.

В інших випадках, коли обвинувачений не виконує умови раніше обраного запобіжного заходу (домашнього арешту) або перешкоджає здійсненню правосуддя, суд за клопотанням сторони обвинувачення має право змінити такий запобіжний захід на тримання під вартою. Так, ухвалою Гірницького районного суду м. Макеєвки Донецької області у кримінальному провадженні за обвинуваченням Б.В. в учиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 155 КК України, до обвинуваченого у судовому провадженні був застосований запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Надалі прокурор звернувся до суду із клопотанням про зміну запобіжного заходу на тримання під вартою через психологічний тиск Б.В. на свідків. Вважаючи ці обставини доведеними, суд змінив запобіжний захід стосовно Б.В. на тримання під вартою. В іншому випадку Червонозаводським районним судом м. Харкова відносно Б.М., обвинуваченого в учиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України, судом було застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Проте у судовому засіданні 13 лютого 2014 р. прокурор подав клопотання про зміну запобіжного заходу стосовно Б.М. на тримання під вартою у зв'язку з порушенням останнім умов домашнього арешту. Заперечуючи проти клопотання прокурора, обвинувачений зазначив, що 14 січня 2014 р. не з'явився у судове засідання через перебування у стані сп'яніння, а 5 лютого 2014 р. самовільно залишив приміщення суду, і на вулиці у нього стався епілептичний напад. Суд задовольнив клопотання прокурора та змінив стосовно Б.М. запобіжний захід із домашнього арешту на тримання під вартою з визначенням розміру застави [5].

Із цього приводу ВССУ у листі "Про судову практику застосування судами першої та апеляційної інстанції процесуального законодавства щодо обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою" зазначив, що клопотання про зміну більш м'якого запобіжного заходу на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою повинно містити докази порушення умов раніше обраного запобіжного заходу та обґрунтування наявності ризиків у провадженні. В інших випадках суд не уповноважений змінювати запобіжний захід, проте відмова суду має бути належним чином вмотивованою [7].

Під час розгляду клопотань про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою через тривалість його застосування на більш м'який суд має враховувати вимоги ст. 5 КЗПЛ, а також правову позицію ЄСПЛ у рішенні від 12 січня 2012 р. у справі "Тодоров проти України", відповідно до якого "для продовження тримання під вартою повинні бути винятково вагомі причини, при цьому тільки тяжкість учиненого злочину, складність справи та серйозність обвинувачень не можуть вважатися достатніми причинами для тримання особи під вартою протягом досить тривалого строку" [10]. Саме із цих позицій Івано-Франківський міський суд, розглядаючи матеріали провадження з обвинувачення С.Р. в учиненні злочинів, передбачених п. п. 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 357 КК України, за клопотанням сторони захисту змінив тримання під вартою на домашній арешт. Як зазначено в ухвалі суду від 25 березня 2014 р., С.Р. утримувався під вартою з 5 квітня 2010 р. Ухвалою суду від 21 грудня 2012 р. кримінальну справу було направлено на додаткове розслідування, після чого її передали на розгляд суду присяжних. Під час судового провадження судом було допитано свідків та потерпілу, а тому ризик можливості незаконно впливати на них у обвинуваченого відсутній. Аналогічним чином Ленінський районний суд м. Кіровограда, розглянувши питання про доцільність продовження тримання під вартою обвинувачених Б.Є. та М.І. в учиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК України, змінив останнім тримання під вартою на домашній арешт із покладенням на обвинувачених обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України. Постановляючи таке рішення, суд урахував практику ЄСПЛ у справах "Смірнова проти Росії", "Вемгофф проти Німеччини", "Летельєр проти Франції" та вказав, що Б.Є. та М.І. уперше притягуються до кримінальної відповідальності, мають постійне місце проживання, а також неповнолітніх дітей. Окрім цього, суд урахував, що Б.Є. та М.І. утримуються під вартою понад 6,5 року, а обсяг пред'явленого обвинувачення за цей час значно зменшився [5].

Іншою підставою для зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт є зменшення або усунення ризиків, які слугували для обрання більш суворого запобіжного заходу. Наприклад, Ленінський районний суд м. Миколаєва, розглянувши клопотання захисників А.О. та М.В., обвинувачених в учиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання їх під вартою на інший запобіжний захід, задовольнив їх та застосував до А.О. домашній арешт. При цьому суд виходив із такого: сторона обвинувачення під час

судового розгляду, який триває понад півроку і протягом якого А.О. та М.В. тримаються під вартою, не надала вагомих доказів про учинення ними кримінальних правопорушень; до того ж у зазначених осіб відсутня судимість, наявне постійне місце проживання, соціальні зв'язки, хворі батьки, а в А.О. - декілька малолітніх дітей. Суд зазначив, що з урахуванням тривалості перебування обвинувачених під вартою у зв'язку з наявністю ризиків, на підставі яких було обрано запобіжний захід, ці ризики суттєво зменшилися, що зумовлює зміну запобіжного заходу.