Найважливішою рисою природного права є його універсальна нормативність, що виявляється в наказовій, забов'язувальній, імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер. Тобто ці норми адресовані до усіх, без винятку правоздатних суб'єктів і закликають відповідати сформульованих у них приписам, тому що ті відповідають вимогам вищої абсолютної справедливості Бачинін В.А філософія права: Підручник. - К.: Ін Юре, 2003.-472 с.- С.355

Високо оцінюючи роль природно правової доктрини у ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини не можна не зазначити про протистояння з боку позитивістського підходу до прав людини. Відповідно до нього,права людини їх обсяг та зміст визначаються державою. Мета природно правової доктрини - обмежити право держави на свій розсуд визначати об'єм прав і свобод людини Нерсесянц В.С. Правовое государство, личность, законность. М.- 1997.- - 138 с. - С. 86-87

У літературі розрізняють 3 системи природного права : деонтологічну, логічну та онтологічну. Деонтологічна система походить від Гуго Гроція, яку він ототожнює зі справедливістю. Логічна система головним чином походить від Лейбніца, який намагався звести все вчення про природне право до системи юридичних визначень. Прихильником онтологічної системи також був Гроцій. Він вважав за можливе не лише встановлювати природне право а priority, а й констатувати його а posteriory. Антологія української юридичної думки. В 6 т./Редкол.:Ю.С. Шемшученко та ін.., Т.1. - К: Видавничий дім «Юридична книга»,2002.- 568 с.- С.498-500

Сьогодні природне право розглядають як систему норм і як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у 2 аспектах - вузькому та широкому .у вузькому розумінні система права як система норм - це сукупність законів Природи і законів біологічного розвитку людини, на основі яких функціонує світ. У широкому розумінні природне право як система норм - це сукупність метафізичних духовно-моральних чеснот,яких повинна дотримуватися людина. У вузькому розумінні природне право як наука - це вчення про правову обґрунтованність і про гарантії державного та міжнародного захисту прав людини, нації та ін. суб'єктів суспільного життя в чинній політичній системі. В широкому розумінні природне право як наука - це вчення про філософію правової культури, її онтологію та гносеологію, про синергетичні правові процеси, правову красу для обґрунтування свободної волі людини у правовому просторі.

Досі не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права. Так, деякі вчені, такі як Р.Циппеліус, С.С.Алексєєв, Лон Л. Фуллер - визначають природне право по-різному. У літературі існує думка, що природне право - це вимоги, що випливають із умов життєдіяльності, природного середовища.

В свою чергу природне право виступає базисною основою позитивного права, свого роду його передосновою. Алексєєв С.С. Право:азбука- теория - философия: опыт комплексного исследования.-М.: «Статут»,1999.- 712с.-С.420-421

Позитивне право відрізняється від природного права тим, що певні норми поведінки створюються людьми та владно затверджуються у суспільному житті в якості постійного та імперативного критерію для обов'язкової поведінки.

Певні вимоги про поведінку людей перетворюються у юридичні норми за допомогою певних способів і набувають публічного характеру. Розрізняють 3 способи формування та існування позитивного права як публічного явища - інститут державного життя: звичаєве право(право, що виражається переважно у звичаях), право суддів(право, що створюється переважно судом), право законодавців(право, що створюється шляхом законодавчої діяльності держави) Там само.-С.35.

Також , у літературі виділяють основні ознаки позитивного права: 1) загально-обов'язкова нормативність; 2)вираження норм у законах та інших джерелах, що визначаються державою; 3)визначені за змістом; 4)забезпеченість державою Там само.-С.37.

Недостатність позитивістських засад виражається в тому, що позитивізм в обох його варіантах - соціально-науковому і легістському - не дає задовільної відповіді на питання права.

Отже, завданням сучасної науки буде знайти поки не існуючу ідеальну систему, яка б стояла над усіма відомими проявами права, втілюючи у собі їх переваги. Оскільки кожна з досліджуваних концепцій має свої вади і переваги, то доцільно буде використовувати кожну, залежно від ситуації, де вона буде ефективнішою.

1.3Теорія правової законності

Законність -- це комплексне соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права -- від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів -- посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

зовнішньої (формальної) -- обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями;

внутрішньої (сутнісної) -- наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення -- додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Законність -- явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу.Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву, Конституції.

Законність -- явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Однак без принципу законності як засадничого начала діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного управління суспільством не відбудеться режим законності. У широкому розумінні законність -- це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

-- державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу;

-- всіма суб'єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних актів.

Принципи законності

Принципи законності -- це відправні засади, незаперечні за-садничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі.

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти -- законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам -- законам і підзаконним актам.

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосо-вної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуван-ні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найо-птимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону[1].

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності -- досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

-- спеціально-дозвільного -- поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);

-- загальнодозвільного -- поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);