Застосування вищенаведених загальнотеоретичних підходів до розуміння сутності категорії «забезпечення суб'єктивного права» в площині кримінального судочинства дозволяє підтримати точку зору тих дослідників, які ґрунтуються на діяльнісному підході до аналізу сутності цієї категорії. Так, О.В. Верхогляд-Герасименко розглядає забезпечення прав людини як діяльність компетентних державних органів, які здійснюють кримінальне провадження, що полягає у виконанні певних процесуальних дій, спрямованих на створення сприятливих умов для реалізації прав кожним суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності, їх охорону, а у випадку порушення або можливого порушення -- вжиття заходів щодо запобігання їх порушення або ефективного відновлення (захисту прав) [10, с. 10]. Аналізуючи проблему сутності забезпечення доброякісності кримінальних процесуальних рішень, Н.В. Глинська цілком слушно звертає увагу на те, що забезпечення являє собою цілісну інтеграційну систему різноманітних інтелектуально-праксеологічних дій суб'єктів кримінального провадження [11, с. 511]. В іншій роботі науковець зазначає, що забезпечення якості кримінально-процесуальних рішень становить собою сукупну діяльність усієї системи компетентних органів, яка спрямована на створення достатньої впевненості в тому, що прийняті по справі рішення будуть відповідати системі вимог, що до них ставляться. Складовими такого діяльнісно-практичного процесу є, з одного боку, безпосереднє дотримання органом чи особою, що приймає процесуальне рішення, змістовно-формальних вимог, що до нього ставляться законом. З іншого боку, це ефективна діяльність контролюючих та наглядових органів, здійснювана з метою своєчасного попередження, виявлення та усунення недоліків прийнятих у ході кримінально-процесуальної діяльності рішень [12, с. 158].

З огляду на сказане, можливо припустити, що забезпечення суб'єктивного права являє собою діяльнісно-практичний процес, сутність якого полягає у створенні зобов'язаним суб'єктом відповідних умов для реалізації права людини шляхом вчинення ним (зобов'язаним суб'єктом) певних дій, які сприяють такій реалізації, або утримання від вчинення дій, що перешкоджають реалізації цього права, а у випадку його порушення -- відновлення становища правомочного суб'єкта.

Утім необхідно враховувати, що належне забезпечення суб'єктивного права неможливо без наявності відповідного механізму, який би детально визначав процедуру і гарантії його забезпечення, встановлював обов'язки по забезпеченню права, закріплював можливості захисту права у випадках його порушення тощо. У зв'язку з цим виникає необхідність звернення також і до аналізу наукової категорії «механізм забезпечення суб'єктивного права» та її подальшого співставлення з категорією «забезпечення суб'єктивного права».

У науці конституційного права та загальній теорії права вказана категорія також інтерпретується по-різному, а саме -- як діяльність органів держави і місцевого самоврядування, громадських об'єднань і громадян із створення умов (гарантій) для правомірної та неухильної їх реалізації і захисту [13, с. 22]; як процес цілеспрямованої діяльності компетентних органів щодо сприяння реалізації прав і свобод людини та громадянина, їх охороні і захисту» [14, 9]; як механізм, що уособлює в собі комплекс взаємодіючих елементів, що надають належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод [3].

У науці кримінального процесу також представлені різні доктринальні підходи до розуміння сутності вказаної категорії. Так, зокрема, М.В. Джига, поділяючи висловлені радянськими науковцями погляди, зазначає, що механізм забезпечення і охорони прав особистості в кримінальному процесі являє собою внутрішню узгоджену систему відповідних органів, установ тощо, що впливають на його хід і наслідки, а також суб'єктів процесу та інших громадян, які беруть участь у розслідуванні і розгляді кримінальних справ [15, 84]. Як бачимо, ця точка зору засновується на інституційному підході до з'ясування змісту досліджуваної категорії.

Російський науковець В.М. Володіна, яка комплексно дослідила проблему механізму забезпечення прав людини в кримінальному процесі, розуміє його як систему правових засобів і методів, що включають, перш за все, мету і задачі кримінального процесу; єдину, логічно послідовну регламентацію кожного учасника (суб'єкта) кримінального процесу (їх прав і обов'язків незалежно від процесуального становища); закріплення гарантій, які реально забезпечують здійснення прав особи у сфері кримінальної юрисдикції, у тому числі встановлення наслідків невиконання або неналежного виконання обов'язків органами і посадовими особами, які призвані вирішувати покладені на них кримінально-процесуальним законом завдання, а також встановлену законом процедуру реабілітації осіб, які необґрунтовано переслідувались у кримінально-правовому порядку [16, с. 92]. Цей підхід, по суті, засновується виключно на нормативній складовій механізму забезпечення прав особи, правовій регламентації тих його складових, що в сукупності утворюють його зміст. Утім, на наш погляд, більш правильним є розуміння механізму забезпечення прав людини як комплексного поняття, що включає не тільки нормативно-правову, а і правозастосовну складову, що має не менш важливе значення для вирішення завдань кримінального провадження.

Тож, більш широкий підхід (порівняно із наведеним) запропоновано О.П. Кучинською, яка зазначає, що при визначенні механізму забезпечення прав учасників кримінального провадження необхідно враховувати засоби як нормативно-правові (чинне кримінальне процесуальне законодавство), так і інституційні (система відповідних органів та установ, що здійснюють право забезпечувальну діяльність). З огляду на це науковець виділяє наступні складові структури механізму забезпечення прав учасників кримінального провадження: нормативно-правові підстави забезпечення прав у кримінальному судочинстві; юридичні засоби забезпечення прав учасників кримінального провадження; загально соціальні умови забезпечення прав учасників кримінального провадження; посадові особи та органи, діяльність яких спрямована на забезпечення прав учасників кримінального провадження [17, с. 156-165]. Водночас необхідно звернути увагу, що за межами цієї наукової позиції залишилася правозастосовна складова правозабезпечувального механізму.

Нарешті, на думку І.А. Тітка, забезпечення реалізації прав та законних інтересів відбувається, по-перше, за рахунок нормативного встановлення відповідних процедур та, по-друге, за рахунок виконання державними органами тих обов'язків, які кореспондують відповідним правам інших учасників процесі та спрямовані на їх реалізацію. При цьому науковець, аналізуючи проблему механізму забезпечення приватного інтересу в сфері кримінального судочинства, виділяє його правотворчу складову (офіційне визнання інтересу, надання суб'єктивних прав, покладення обов'язків, встановлення санкцій за порушення законного інтересу, нормативне закріплення процесуальної форми реалізації і захисту інтересу) та правозастосовну складову (вчинення державними органами активних дій, спрямованих на забезпечення реалізації приватного інтересу; забезпечення державними органами можливості приватних суб'єктів вчиняти активні дії у межах кримінального провадження; утримання державних органів від активних дій, що можуть порушити приватні інтереси осіб; припинення неправомірних дій; відновлення процесуального становища особи, що існувало до моменту порушення законного інтересу; притягнення винних осіб до відповідальності) [18, с. 132-141].

Останній (третій) підхід до розуміння сутності механізму забезпечення приватного інтересу (який тією ж мірою може бути застосований і до такого предмету забезпечення, як права людини, і який повністю поділяється нами) логічно викликає питання щодо співвідношення механізму правового регулювання та механізму забезпечення суб'єктивного права. Адже у правовій теорії механізм правового регулювання визначається як процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, здійснюваний за допомогою системи правових засобів і форм з метою задоволення публічних і приватних інтересів, забезпечення правопорядку («належне» у праві стає «сутнісним») [19, с. 97]. Механізм правового регулювання -- це логічно узгоджена, динамічна система уніфікованих юридичних засобів, необхідна і достатня для забезпечення результативного правового регулювання суспільних відносин. Ця категорія дозволяє зібрати разом і поєднати в цілісний, логічно узгоджений комплекс юридичні засоби (норми права, нормативно-правові акти, акти застосування права, акти реалізації прав та обов'язків тощо), дослідити та висвітлити їх як динамічну і дієву систему [20, с. 137].

Відповідно механізм кримінально-процесуального регулювання, як вказує А.С. Бахта, є єдиною системою правових засобів, яка складається із норм кримінально-процесуального права, кримінально-процесуальних відносин, застосування кримінально-процесуальних норм, кримінально-процесуальних правозастосовних актів, що забезпечують ефективне правове регулювання і вплив у сфері кримінального судочинства [21, с. 31]. При цьому механізм процесуального регулювання, зазначає Т. О. Лоскутов, -- структурний елемент загального механізму правового регулювання, що вступає в дію на деяких його етапах у разі виникнення перешкод для нормальної реалізації правових норм і спрямований на упорядкування правовими засобами охоронної діяльності уповноважених органів у сфері юрисдикційного правозастосування [22, с. 31].

Механізм забезпечення прав учасників кримінального провадження є своєрідним явищем правової дійсності, що знаходиться у прямій залежності від належного регулювання правових відносин за допомогою норм, які, наприклад, юридично закріплюють правовий та процесуальний статуси учасників кримінального провадження; від правозастосовної діяльності, що є основною формою реалізації норм процесуального права; а також від безпосередньої реалізації норм права [23, с. 257].

На нашу думку, механізм правового регулювання та механізм забезпечення суб'єктивного права є системними явищами, які мають спільні складові елементи. Стосовно механізму правового регулювання такими елементами є норми права, правовідносини, акти реалізації прав і обов'язків, акти застосування права [24, с. 97]. Ці ж елементи, як було зазначено вище, притаманні і механізму забезпечення суб'єктивного права. Визначаючи структуру механізму забезпечення прав потерпілого, В.Т. Нор виділяє наступні його елементи: об'єкт (права та законні інтереси, які потребують захисту та реалізації); суб'єкти, на яких законом покладено обов'язок забезпечити права потерпілих та сприяти їх реалізації, а також зміст -- діяльність зобов'язаних суб'єктів, спрямована на забезпечення прав [25, с. 13].

Висновки і пропозиції. Підсумовуючи, слід сформулювати наступні положення:

по-перше, на відміну від механізму забезпечення суб'єктивного права, який, як вказувалося, утворюють правотворча та правозастосовна складова, категорія «забезпечення суб'єктивного права» уособлює діяльнісну складову правореалізаційного характеру, що включає сприяння реалізації права людини, його охорону та захист;

по-друге, забезпечення суб'єктивного права охоплюється більш широкою за змістом категорією «механізм забезпечення суб'єктивного права»;