Висновки Отже, входження України до СРСР та прийняття конституцій СРСР і УСРР юридичне оформили обмежений суверенітет республіки з подальшим її перетворенням в звичайну адміністративну одиницю радянської унітарної держави з декларативним федералізмом. Проте сам факт існування Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко визначеними територіальними межами, власним державним апаратом, із можливістю розвивати національну культуру, науку, мову, створювали певні можливості для збереження української самоідентичності. Наприкінці 20-х років у партійно-державному керівництві СРСР перемогли сили, що перебували на позиціях посилення диктатури та адміністрування в політичній та економічній сферах та готових до посилення курсу радикальних перемін. Під керівництвом Йосипа Сталіна, який вийшов переможцем у запеклій боротьбі за владу, було скасовано неп і почато перехід до силових, адміністративно-командних методів управління економікою та суспільними процесами. Радянський Союз поставив завданням за якесь десятиліття "наздогнати й перегнати капіталістичний світ" в економічному відношенні та перетворити СРСР у сучасну велику державу. У 30-ті роки в СРСР формується і закріплюється жорстка централізована командна система управління з адміністративно-директивними методами управління, суворою регламентацією та посиленим зрощенням правлячої партії з державним апаратом. На відповідальні посади в органах державної влади у переважній більшості призначалися комуністи, які мали проводити політику партії в життя. Особливістю СРСР того часу було те, що каральні органи підпорядковувались особисто Сталінові, перетворивши режим не на культ особи, а на тиранію особи. Радянський Союз став жорстко централізованою унітарною державою, а союзні республіки остаточно втратили залишки автономії. Союзний центр здійснював управління практично всіма сферами політичного, економічного й соціального життя України, а демократичні статті Конституції УРСР в умовах однопартійної диктатури залишалися лише пропагандистськими деклараціями. Епоху 1991-1994 років дуже часто називають епохою політичного романтизму - час, коли закладалися основи державних і демократичних інститутів нової Української держави. Саме в цей період наша країна дістала визнання у світі, зробила перші кроки на шляху будівництва ринкової економіки та громадянського суспільства. Разом з тим, перші роки Незалежності ввійшли в історію і як період утрачених можливостей, суттєвих прорахунків, помилок та недосконалих державно-управлінських рішень. Актуальною проблемою того часу було питання організації виконавчої влади в центрі та створення її дійової вертикалі на місцях. Таким чином глава держави, який уособлював виконавчу владу, отримав виконавчу вертикаль, яку на місцях (в областях та районах) очолили представники Президента України. Вони стали найвищими посадовими особами державної виконавчої влади на відповідних територіях та очолили новостворені органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації в областях, містах Києві та Севастополі, районах. Така структура владної побудови була не зовсім ефективною в силу одночасного існування нової інституції - представництва Президента України та рад народних депутатів, обраних ще в період існування іншої держави. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що під запровадження нового інституту не була підведена достатня законодавча база, а здійснені політичні реформи не забезпечувалися активним конституційним процесом. З метою посилення керівництва всіма структурами державної виконавчої влади в центрі та на місцях, оперативного розв'язання завдань економічних реформ, утвердження ринкових відносин, досягнення стабільності в усіх сферах суспільного життя Указом Президента України від 27 вересня 1993 р. Кабінет Міністрів України був підпорядкований главі держави, який здійснював безпосереднє керівництво урядом. Важко переоцінити для процесу державотворення прийнятий 15 грудня 1992 року Закон України "Про статус суддів", яким суддів уперше визнано носіями судової влади, котрі здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Таким чином, зазначений Закон започаткував становлення окремої від інших судової гілки влади в новітній Україні. До позитивів того нелегкого періоду державотворення слід віднести заходи, спрямовані на становлення системи державної служби в Україні, Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття 16 грудня 1993 р. Закону України "Про державну службу", який визначив загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, установив умови реалізації громадянами України права на державну службу, заклав основи формування ефективного інституту державної служби - професійної діяльності осіб, які працюють у державних органах. Згодом було створене Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів - центральний орган виконавчої влади, покликаний забезпечити проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та здійснювати функціональне управління цим інститутом. Напружена політична ситуація того періоду посилювалася тривожними соціально-економічними тенденціями. Отже, можна зробити висновок, що в Україні закладені конституційні основи територіальної організації влади на місцевому рівні та законодавче закріплено функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, хоча, безумовно, пошук оптимальної форми організації влади ще триватиме. Адміністративна реформа покликана остаточно врегулювати питання територіальної організації влади. Узагальнюючи одинадцятилітній період становлення, розвитку, трансформації та функціонування інститутів публічної влади України, можна зробити такі висновки. Здобуття Незалежності радикально змінило їх функції, методи та форми діяльності. В минуле відійшла система радянської влади з домінуванням і всевладдям компартійного апарату. Натомість перед молодою державою постала необхідність; заново формувати переважну більшість державних інститутів, які були просто відсутніми в УРСР як частині тоталітарного імперського утворення; реформувати адміністративно-командну, жорстко планову економіку, керовану з єдиного центру, в багатоукладну ринкову, зорієнтовану на потреби людей. Отримавши статус незалежно держави, Україна взялася за творення ефективно діючих законодавчої, виконавчої та судової влади. Перешкодами на цьому шляху були: відсутність владної верхівки політичної волі до проведення радикальних політичних економічних та соціальних реформ; несконсолідованість української нації гострі політичні конфронтації, що стали, на жаль, неодмінним атрибутом політичного життя країни; зволікання консервативною більшістю парламент прийняття Конституції та інших базових для державотворчих процесів законів. Зрозуміло, що ці фактори вкрай негативно позначилися на соціальне економічному розвитку держави, особливо в роки економічної кризи. Все сказане дає підстави для висновку про те, що найважчий період історії в умовах незалежної Української держави залишився позаду. В найближчі роки за умов консолідованих дій всіх члені суспільства наша Вітчизна має передумови для стрімкого поступ в напрямі побудови міцної, заможної, демократичної держави, д гарантуватиметься незалежність країни, а на її основі гармонійно поєднуватимуться права і суспільні інтереси всіх громадян.