Наступним, восьмим розділом Конституції України є Розділ "Правосуддя", до складу якого входять норми конституційного права України, що визначають основні принципи правосуддя, правовий статус основних суб'єктів правосуддя - Конституційний Суд України та систему судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції. Цей Розділ також включає статті, що визначають порядок фінансування та створення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів (ст. 130), конституційно-правовий статус Вищої ради юстиції (ст. 131) тощо.

Найбільш "лаконічним" структурним елементом основної частини Конституції України є Розділ IX "Територіальний устрій України". Він містить лише дві статті, які визначають основні принципи територіального устрою України (ст. 132) та встановлюють систему адміністративно-територіального устрою нашої держави (ст. 133).

Важливим елементом структури Конституції України є Розділ X "Автономна Республіка Крим", присвячений регулюванню конституційно-правового статусу цієї невід'ємної складової частини України. Зазначений Розділ містить норми, що визначають систему органів АРК (Верховної Ради АРК, Ради Міністрів АРК, а також Представництва Президента України в АРК). порядок їх формування та взаємовідносини з вищими І центральними органами державної влади України, встановлюють право АРК видавати власні нормативно-правові акти, визначають повноваження АРК тощо.

Два останні розділи Конституції України присвячені механізму організаційно і нормативно-правового захисту Основного Закону. Так, Розділ XII "Конституційний Суд України" визначає правовий статус Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Він включає конституційно-правові норми, що визначають основні функції Конституційного Суду України, порядок його організації та діяльності, правовий статус суддів Конституційного Суду України, встановлює суб'єктів звернення до Конституційного Суду України тощо. Розділ XIII Конституції України визначає порядок внесення змін до Конституції України. При цьому процедура внесення змін до Конституції України диференціюється залежно від предмета цих змін. Внесення змін до розділів І, Ш, XIII Основного Закону з огляду на їх фундаментальне системоутворююче значення для структури Конституції передбачає більш складну процедуру, ніж внесення змін до інших розділів Основного Закону.

Структура основної частини Конституції України дає підстави вважати, що вона загалом об'єктивізує систему національного конституційного права, а структурні елементи Конституції України (розділи) об'єктивно відтворюють основні інститути конституційного права України.

Останнім елементом Конституції України є її прикінцеві та перехідні положення, які за своїм змістом слід відносити до нормативних гарантій Основного Закону, оскільки вони мають на меті утвердити дату прийняття Конституції України як державне свято та забезпечити комплексну дію Конституції України на період повної адаптації чинного законодавства України до положень нової Конституції України. При цьому слід враховувати, що Розділ XV "Перехідні положення" Конституції України на сьогодні фактично втратив свою актуальність, оскільки майже усі пункти Перехідних положень уже реалізовані.

Водночас слід звернути увагу, що ст. 160 Розділу XIV "Прикінцеві положення" визначає інший, особливий порядок набуття Конституцією України чинності, ніж це передбачено ч. 5 ст. 94 Конституції України. Якщо закони України, як правило, набувають чинність не раніше дня їх опублікування, то Конституція України набула чинність з дня її прийняття - 28 червня 1996 р. Наступна стаття (ст. 161) цього Розділу визначила дату прийняття Конституції України державним святом - Днем Конституції України. На сьогодні День Конституції України є одним із найвизначніших і найбільш шанованих народом державних свят.

Розділ 3. Правова охорона Конституції України

Сьогодні правова охорона конституції розглядається як складова більш масштабного поняття, яким є охорона конституції. Остання розглядається як у широкому, так і у вузькому розумінні. В широкому розумінні охорона конституції - це система різноманітних заходів щодо забезпечення реальної дії основного закону, а саме: юридичних, політичних, економічних, соціальних, освітньо-виховних тощо.

Справді, охорона конституції не відбувається сама собою. Вона вимагає серйозної організаційної роботи як щодо формування певного світогляду, загальнокультурної, політичної та правової свідомості, так і щодо створення норм та інститутів, матеріальних ресурсів, які забезпечують усебічну дію основного закону. Суб'єктами охорони конституції в такому широкому розумінні цього поняття є всі ті державні органи, об'єднання громадян, фізичні і юридичні особи, які сприяють реалізації конституційних норм.

У вузькому розумінні під охороною конституції слід розуміти сукупність лише юридичних засобів, що забезпечують і гарантують дію конституційних норм. Тобто тут мова йде вже про власне правову охорону конституції. В науковій літературі вона визначається по-різному. Загалом правову охорону конституції можна визначити як сукупність правових засобів (гарантій), за допомогою яких забезпечується реалізація конституційних норм і дотримання режиму конституційної законності.

Завданням правової охорони конституції є контроль за правомірністю дій суб`єктів права, а у випадку виявлення правопорушень - вжиття заходів для відновлення порушеного правопорядку, застосування державного примусу до правопорушників, створення умов для запобігання правопорушенням.

Правова охорона КУ - неодмінна умова забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах

життєдіяльності нашої держави.

Належний рівень правової охорони Конституції - необхідний атрибут

(ознака) правової держави, яка є найважливішим чинником побудови

громадянського суспільства. У наш час, коли буквально все піддається змінам, не завжди законним, правовим; актуальною проблемою стала потреба у здійснені правової охорони Основного Закону нашої держави.

Важливо знати, які існують форми здійснення правової охорони КУ.

Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є

конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними - в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами[13].

Центральним елементом системи правової охорони конституції є конституційний контроль - передбачена законодавством діяльність уповноважених державних органів, яка полягає у перевірці та оцінці відповідності правових актів конституції та в усуненні встановлених невідповідностей шляхом застосування різних юридичних засобів (скасування, зупинення дії акта, право вето тощо). Конституційний контроль є специфічною функцією компетентних державних органів щодо забезпечення верховенства конституції, її прямої дії в діяльності суб'єктів суспільних відносин. Тим самим можна констатувати, що конституційний контроль є функцією влади у правовій державі.

Конституційний контроль може бути позасудовим або судовим. Позасудовий конституційний контроль здійснюється органами державної влади загальної компетенції (парламентом, главою держави, урядом) у формі реалізації відповідних повноважень у сфері правової охорони конституції з метою гарантування її верховенства. Для здійснення контрольних повноважень відповідними органами можуть створюватися спеціальні допоміжні органи (парламентський омбудсмен, комісії, комітети тощо).

Судовий конституційний контроль поділяється на неспеціалізований, тобто такий, що здійснюється судами загальної юрисдикції, або спеціалізований - коли він здійснюється спеціально створюваними судовими органами - конституційними судами. Інколи конституційний контроль здійснюється так званими квазісудовими органами, наприклад, Конституційною Радою у Франції.

В науці конституційного права поняття “конституційний контроль” вживається у широкому і вузькому розумінні. В першому випадку конституційний контроль - це діяльність всіх державних органів, що здійснюють повноваження у сфері забезпечення верховенства конституції. У вузькому розумінні під конституційним контролем розуміють відповідну діяльність лише спеціалізованих органів конституційного контролю. Конституційний контроль подібний до конституційного нагляду. Проте якщо прийняті в результаті здійснення конституційного контролю рішення є юридично обов'язковими, остаточними і мають наслідком скасування неконституційного акта чи окремих його положень, то при здійсненні конституційного нагляду акти органу, що його здійснює, мають рекомендаційне значення і не тягнуть за собою втрати чинності відповідного акту. Прикладом здійснення конституційного нагляду може бути діяльність Комітету конституційного нагляду в СРСР[14].

Одним із засобів правової охорони конституції є конституційно-правова відповідальність - специфічний вид юридичної відповідальності, що настає у випадках і порядку, передбачених в конституції держави. Підставою її настання є вчинення конституційного правопорушення (делікту). Останній визначається як суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння, що посягає на конституційний лад та його інститути, за вчинення якого передбачена конституційно-правова відповідальність.

Разом з цим особливістю конституційно-правової відповідальності є її політичний характер. Це означає, що така відповідальність може реалізовуватися навіть тоді, коли правові норми взагалі не порушуються. В цьому разі конституційна відповідальність пов'язується з діями, які розцінюються як негативні в політичному плані. Прикладом такого виду відповідальності є колективна відповідальність уряду перед парламентом, передбачена ст. 87 Конституції України (прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України). Притягнення уряду до такого виду відповідальності визначається не критеріями законності дій Кабінету Міністрів України або окремих його членів, а додержанням програми і політики, яку прийняла Верховна Рада України після сформування уряду.

Проте для правової охорони конституції визначальне значення має не політичний, а правовий аспект конституційно-правової відповідальності. Важливим засобом правової охорони конституції є відповідальність вищих посадових осіб держави за порушення конституції, яка в основному зводиться до усунення їх від виконання своїх обов'язків. Це парламентська судова процедура (так званий імпічмент) вперше була застосована в Англії в кінці ХІУ ст. Згодом цей інститут справив значний вплив на конституційний розвиток багатьох країн. Спочатку він був інкорпорований в конституцію США, а в даний час закріплений в конституціях багатьох країн, хоча і в різних модифікаціях.

Відмінності в процедурі імпічменту стосуються перш за все кола державних діячів, проти яких може бути висунуте звинувачення. Конституція США передбачає можливість усунення з посад в порядку імпічменту президента, віце-президента, суддів і цивільних посадових осіб (федеральних державних службовців). В Італії, Франції, Німеччині, Росії процедура імпічменту поширюється лише на президента, в Японії - на суддів.

Проблема відповідальності глави держави тісно пов'язана з формою правління. В монархіях глава держави, зазвичай, не несе відповідальності за свої дії, оскільки його особа взнається конституціями священною і недоторканною. В цьому відношенні показовою є конституція Іспанії 1978 р., де закріплено, що “особа короля є недоторканою, і він не підлягає відповідальності”. крім того, в парламентських монархіях діє своєрідна презумпція невинуватості глави держави, згідно з якою глава держави -монарх, не може помилятися, бо діє за порадою своїх міністрів.