Затримання підозрюваного в системі заходів кримінально-процесуального примусу
Сторінки матеріалу:
Недосконалість практики затримання вказує на недосконалість теоретичних концепцій саме цього правового інституту, а усунення вказаних недоліків документування обумовлює необхідність довершення законодавчого регулювання затримання.
2. Затримання з поличним чи на місці злочину як форма затримання, не врегульована чинним законодавством
У ст. 94 КПК України зазначається, що одним із приводів до порушення кримінальної справи є “…повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним…”. Стаття 149 КПК називає затримання тимчасовим запобіжним заходом, а у ст. 106 КПК підстави затримання, вважаю, фактично визначаються як підстави захоплення особи на місці злочину чи з поличним. Якщо проаналізувати зміст вказаних статей, то, як уже говорилося вище, можна побачити, що в чинному КПК законодавцем вже фактично закладені дві форми затримання: 1) затримання з поличним чи на місці злочину; 2) затримання підозрюваного - тимчасове взяття особи під варту, тобто тимчасовий запобіжний захід. Якщо останнє значною мірою регламентовано законом, то затримання з поличним чи на місці злочину лише названо і законом у достатній мірі не врегульовано, що на практиці може призводити до незаконних дій правоохоронців і порушень прав людини. Зазначу, що наявність двох видів затримання об'єктивно обумовлена тим, коли, в який проміжок часу та на якій стадії кримінального процесу виникають необхідність та підстави для затримання. В одних випадках підстава для затримання з'являється зненацька, а в інших необхідність затримання підозрюваного з'являється в процесі проведення слідчих дій по вже порушеній кримінальній справі. [12].
На мою думку, затримання на місці злочину та з поличним можуть розглядатись і як слідча дія, і як привід до порушення кримінальної справи. Цей інститут кримінально-процесуального права має отримати концептуальну розробку і необхідне законодавче визначення. Він є кримінально-процесуальною дією, яка може здійснюватись органом дізнання, слідчим чи прокурором з метою запобігання злочину, з'ясування причетності особи до вчиненого злочину, закріплення обставин вчинення злочину та його слідів.
Затримання полягає в обмеженні свободи і вільного пересування особи та доставленні її до правоохоронного органу на термін до 4 годин. Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обчислюється з моменту фактичного її затримання.
Протокол затримання особи з поличним чи на місці злочину має негайно реєструватись у документах обліку заяв і повідомлень про злочини і є приводом до порушення кримінальної справи.
Протягом 4 годин з моменту затримання особи орган дізнання, слідчий чи прокурор має прийняти відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства рішення: про порушення кримінальної справи і тимчасове взяття особи під варту, обрання чи відмову в застосуванні будь-якого передбаченого законом запобіжного заходу або про надання особі права залишити правоохоронний орган. [14].
Під час проведення затримання особи на місці злочину чи з поличним необхідно вжити заходів щодо фіксації обстановки та обставин вчинення злочину, охорони місця події, здійснити невідкладні дії щодо виявлення, закріплення та вилучення слідів злочину та інших фактичних даних, що можуть мати значення доказів у кримінальному судочинстві.
За буквальним змістом ст. 106 КПК затримання, як і інші невідкладні слідчі дії, провадиться після порушення кримінальної справи. Однак у практичній діяльності навряд чи можна вимагати, щоб затриманню на місці злочину завжди передувало порушення кримінальної справи. Якщо особа захоплена при вчиненні злочину чи безпосередньо після його вчинення, коли будуть виявлені явні сліди злочину, насамперед виникає необхідність затримати цю особу, а вже потім вирішувати питання про порушення кримінальної справи, зрозуміло, якщо для цього є передбачені законом підстави. [15].
Звідси висновок: у випадках, що не терплять зволікання, затримання з поличним або на місці злочину особи, підозрюваної у вчиненні злочину, має бути дозволено законом до порушення кримінальної справи.
Що ж стосується тимчасового затримання підозрюваного як тимчасового запобіжного заходу, то воно більш детально закріплено як у нормативній базі, так і в теоретичних розробках.
IV. Забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції
4.1 Загальнотеоретичні положення щодо захисту прав і законних інтересів затриманої особи
На сьогодні актуальною і водночас складною залишається проблема забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції, оскільки значна кількість звернень до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини стосується порушень прав цього учасника кримінального процесу на особисту недоторканність та захисту його від катувань під час досудового розслідування. Тому ефективне забезпечення прав і свобод людини в ході діяльності органів досудового розслідування України потребує концептуально нових підходів, що зумовлюють докорінні зміни організаційно-правових засад їх функціонування, зокрема вдосконалення форм, методів та засобів забезпечення прав і законних інтересів особи, ув'язненої на стадії досудового розслідування. [6].
Проблеми захисту прав і законних інтересів особи, яка затримана за підозрою у вчиненні злочину, розглядали С. Александров, А. Балашов, В. Батюк, О. Баулін, В. Борисов, Н. Глинська, В. Бекешко, А. Дубинський, О. Шило, В. Зеленецький, В. Клочков, О. Мазур, Є. Мартинчік, О. Михайленко, М. Михеєнко. М. Никоненко, Т. Ольшевський, С. Стахівський, І. Петрухін, М. Строгович, Л. Франко та ін.
Широке застосування в Україні запобіжних заходів, пов'язаних з досудовим ув'язненням (взяття під варту), а також жорсткі умови тримання під вартою, які закріплені законом, дають можливість фізично і психічно впливати на особу, яка перебуває в ізоляції. Тому вважаю за доцільне більш детально розглянути гарантії прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в місцях досудового ув'язнення, оскільки саме в них особа найбільш потерпає від порушення та обмеження гарантованих їй законом прав.
Як слушно зазначає В. Корнуков, потрапляючи у сферу кримінального процесу, будь-який громадянин має бути впевнений, що ні йому, ні його інтересам не буде завдано шкоди, незалежно від того, в якій ролі він братиме участь у процесі. Він - суб'єкт, а не об'єкт, і тому покладання на нього обов'язків супроводжується наділенням його необхідною сукупністю прав, які дають йому можливість відстоювати та захищати свої інтереси.
Всі особи, незалежно від того, знаходяться вони на свободі або під вартою, мають право на захист за ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а уразі їх затримання або арешту державними органами наділяються процедурними гарантіями, передбаченими ч. 2, 3, 4 і 5 цієї ст.
У ст. 6 ЗУ “Про попереднє ув'язнення” від 30. 06. 1993 р. передбачено, що особи, які перебувають у місцях досудового ув'язнення, мають права і обов'язки, встановлені законодавством для громадян України, з обмеженнями, що передбачені цим Законом і випливають з режиму тримання під вартою. Наприклад, згідно з цим Законом та наказом МВС “Про затвердження правил внутрішнього розпорядку в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ України” від 02.12.2008 р. № 638 особи, які тримаються в ізоляторах тимчасового тримання (далі - ІТТ), мають, зокрема, такі права:
1) на захист своїх прав усіма не забороненими законом способами;
2) на ознайомлення з власними правами і обов'язками, які оголошуються адміністрацією ІТТ під час поміщення до цієї спеціальної установи;
3) звертатися із заявами, скаргами та листами до державних органів і посадових осіб і службових осіб у порядку, встановленому законодавством України;
4) оскаржувати дії особи, яка провадить перевірку, слідчого або прокурора, керівництва та посадових осіб органів внутрішніх справ;
5) на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу та ін. [13].
Слід зазначити, що процесуальні гарантії прав підозрюваних, які перебувають в ізоляції, на відміну від конституційних, здебільшого індивідуальні та застосовуються згідно з їх статусом. Так, право на захист своїх прав усіма не забороненими чинним законодавством способами від порушень і протиправних посягань передбачено в ч. 4 ст. 55 Конституції України. Гарантією цього права є ч. 2 ст. 63 Конституції України та ст. 21 і 22 КПК України, в яких зазначено, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суд повинні надати підозрюваному можливість захищатися встановленими законом способами і забезпечити охорону їх особистих і майнових прав. [2]. Порушення права підозрюваного на захист може бути підставою для скасування вироку суду і повернення справи на додаткове розслідування. Тому, роз'яснивши підозрюваному право на захист, слідчий зобов'язаний вжити заходів щодо забезпечення участі захисника у справі.
4.2 Матеріально-правові аспекти відповідальності за злочини у сфері притягнення особи до кримінальної відповідальності
У законодавстві України встановлено кримінальну відповідальність за “недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або суддею” (ст. 374 Кримінального кодексу (далі - КК) України). Як зазначає М. Шумило, це свідчить про те, що, з одного боку, поступово розширюється можливість захисту прав підозрюваного, а з іншого - формується система правових гарантій їх реалізації в структурі кримінально-процесуального права. Погоджуючись з думкою М. Шумила, вважаю, що необхідно запровадити у структурі досудового розслідування нову процесуальну фігуру слідчого судді, органу виключно юстиційного призначення, який забезпечуватиме об'єктивність досудового розслідування, що передбачає збалансування фактичних можливостей захисту і обвинувачення у підготовці справи до судового розгляду.
4.3 Практика Європейського суду з прав людини у справах, що стосуються України
В даному ракурсі важливо сказати, що, на жаль, не дивлячись на те, що кримінальна відповідальність за недопущення чи несвоєчасне надання захисника, а також інше грубе порушення прав підозрюваного в національному кримінальному законі встановлена, але на практиці у вітчизняних судах дуже важко захистити свої права щодо об'єкту цього злочину, тому надзвичайно важливе значення відіграє практика Європейського суду з прав людини. Так, великого резонансу набула справа “Яременко проти України” за заявою № 32092/02, розгляд якої було розпочато 12.06.2007 року в п'ятій секції Європейського суду, а остаточне рішення винесено 12.09.2008 року в м. Страсбурзі.