Другий підхід для приватизації відображений у редакції Земельного кодексу, ухваленого Верховною Радою України в березні 1992 року. Принципова відмінність другого підходу від першого полягає в наданні пріоритетного права на приватизацію сільськогосподарських угідь тим, хто їх безпосередньо обробляє, займається сільськогосподарським виробництвом. Разом з тим не позбавляються права на приватизацію землі і інших громадян. Механізмом реалізації цього положення передбачається вилучення в колективних, державних і інших сільськогосподарських підприємств до 7-10% використовуваних ними земель запасу, з якого й повинні виділятися земельні ділянки для створення фермерських господарств, садівництва, городництва, дачного і гаражного будівництва, які не є членами трудових колективів сільськогосподарських підприємств.

Крім вилучення в сільськогосподарських підприємств земель для зазначеної мети, держава вилучає ще до 15% земель із кількості, що залишилися, який призначений для виділення ділянок під створення нових і розширення існуючих підсобних господарств селян і інших громадян. Решта землі передається сільськогосподарським підприємствам у колективну власність. Ці землі, крім земель загального призначення, вони мають право розподіляти на паї (частки) між членами трудового колективу, включаючи пенсіонерів за віком і станом здоров'я.

1.2 Земельна реформа як складова частина аграрної та економічної реформи

Сучасна земельна реформа є складовою частиною загальнодержавного курсу економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Вона являє собою комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення якого забезпечує вдосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного устрою, що відповідає характеру регульованої, соціально орієнтованої ринкової економіки країни [6, с. 388]. Становлення і розвиток українського земельного права після проголошення незалежності України зумовлений формуванням і розвитком правової системи України, спрямованої на забезпечення широкомасштабної економічної реформи та її складової частини -- земельної реформи. У цьому напрямі формувалося законодавство щодо економічного блоку відносин, які утворювалися в процесі реформування економіки. Як відомо, в Україні. Російській Федерації та інших країнах СНД економічні реформи почали здійснюватися з 1990 р., головними елементами яких були перехід від планово-регулюючої до ринкової економіки; роздержавлення економіки; приватизація державного майна; розвиток підприємництва на базі різних форм власності і розширення господарської самостійності підприємств: розвиток корпоративних форм господарювання і різних форм кооперації, відродження селянських (фермерських) господарств у сільському господарстві.

Початок формування концептуальних основ земельної реформи і приватизації був закладений Земельним кодексом Української РСР та постановами „Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР”, „Про земельну реформу”, що були прийняті в грудні 1990 року. Аналіз законодавства у сфері земельної реформи свідчить про широке коло завдань земельної реформи. Це:

1) запровадження різних форм власності й господарювання на землі та забезпечення їх рівноправного розвитку, підвищення ефективності праці на ній;

2) відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій;

3) створення ефективного та економічного державного апарату управління в галузі раціонального використання та охорони земель;

4) розробка і прийняття необхідної кількості нормативних актів, які регулювали б процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини за принципами ефективності, економічності й корисності.

Завдання сучасної земельної реформи відповідає чотирьом основним напрямкам реформування, тобто чотирьом напрямкам діяльності держави в особі уповноважених нею органів та інших суб'єктів зі змінами земельних правовідносин і правових норм, які їх регулюють. Такими напрямами є економічний, екологічний, інституційно-функціональний і правотворчий. Із цих позицій слід оцінити деякі з наведених вище підходів, недоліком яких є надто вузьке визначення поняття або, іншими словами, одноаспектність розуміння проблеми земельної реформи. Основу економічного напрямку земельних реформ завжди становив перерозподіл земель, зміст якого змінювався від поточних потреб.

Окреслені напрями земельної реформи, на мою думку, є загальними й можуть бути притаманні реформуванню земельних правовідносин на будь якому його етапі.

Сучасною наукою, щодо земельної та аграрної реформ в Україні та проблем, що постають в процесі їх втілення, займаються такі вчені як В.З. Янчук, В.І. Андрейцев, В.І. Семчик, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, О.О. Погрібний, Н.І. Титова, А.М. Статівка, а також В.В. Носік, В.І. федорович, П.Ф. Кулінич, В.К. Гуревський, В.М. Трегобчук, Д.С, Добряк та інші.

Ми не можемо погодитися з думкою про те, що земельна реформа вважається невід'ємною складовою частиною аграрної реформи [7, с. 72-73], адже завдання земельної реформи значно відрізняється від завдань, що стоять перед аграрною реформою. Завдання першої, з точки зору агропромислового виробництва є більш вузькими і обмежуються як правило цільовим та ефективним використанням сільськогосподарських угідь. Проте зважаючи на біосферне і загально-екологічне значення земельних ресурсів, насамперед ґрунтового покриву, завдання земельної реформи слід вважати надзвичайно широкими й багатоаспектними, оскільки йдеться при цьому про ресурсо-екологічну безпеку існування людства та суспільного прогресу в цілому.

Звідси виникає запитання: у якому співвідношені нині перебувають аграрна та земельна реформа в нашій державі? Беручи до уваги цілі та завдання цих реформ і фундаментальне положення, що земля в аграрному секторі економіки є як територіальною базою виробництва так і основним, незамінним виробничим ресурсом, найважливішим чинником виробництва у рослинництві, можна зробити цілком закономірний, на нашу думку, висновок. Він полягає в тому, що аграрна та земельна реформи - це, по суті, два взаємопов'язані але відносно відокремлені і самостійні процеси. Вони вирішують велику кількість трансформаційних завдань у сфері вдосконалення аграрних і земельних відносин, які досить часто перетинаються та взаємодоповнюються.

Земельна реформа за своєю суттю та характером значно ширша, ніж тільки перетворення земельних відносин на селі. Все це зумовлює необхідність науково обґрунтованого і всебічно виваженого підходу до практичної реалізації завдань трансформації в Україні земельних відносин та адаптації їх найкращим чином до ринкових умов господарювання.

Початок формування концептуальних основ земельної реформи і приватизації був закладений Земельним кодексом Української РСР та постановами „Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР”, „Про земельну реформу”, що були прийняті в грудні 1990 року.

Істотними віхами в формуванні та удосконаленні законодавства про земельну реформу слід також вважати закони України „Про селянське (фермерське) господарювання”, „Про колективне сільськогосподарське підприємство”, „Про форми власності на землю”.

Але все ж таки початковим етапом подолання державної монополії на земельну власність слід вважати Земельний кодекс України в новій редакції (1992 р.). Закони України „Про форми власності на землю” та інші, у відповідності з якими введені колективна та приватна форми власності. Визначено також, що розпоряджаються землею ради, які в межах своєї компетентності передають землю у власність і вилучають її.

Важливою правовою нормою в Земельному кодексі України є надання земель у тимчасове користування на умовах оренди. Тепер орендарями можуть бути не тільки сільські, селищні, міські та районні ради, а й власники землі - окремі громадяни, які мають землю в приватній власності, колективні сільськогосподарські підприємства, а також землекористувачі, земля яким надана в користування.

Одне з основних концептуальних положень є також положення про платність землеволодіння та землекористування.

Нові засади земельних відносин закладено в Земельному кодексі України 2001 року, який найповніше відповідає концепції земельної реформи, започаткованої в нашій державі ще постановою Верховної Ради Української РСР „Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 року №563-XII. Кодекс разом з іншими нормативно-правовими актами України покладений на рівні суспільно-економічних умов регулювати суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджання права на землю громадян, юридичних осіб і держави, раціонального використання та охорони земель.

Система програмних заходів України на 2000-2005 роки і подальшу перспективу передбачає розвиток відносин власності на землю, ведення земельного кадастру і оцінку землі, розвиток ринку та іншої нерухомості, трансформацію земельних відносин у сільськогосподарському виробництві, реформування земельних відносин у містах та інших поселеннях, розвиток іпотечного кредитування платежів, моніторинг земель [8. с. 390]

Метою земельної реформи в 2001-2005 роках є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалу землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.

Формування земельних відносин у найближчі п'ять років має базуватися на принципах:

- непорушності права приватної власності на землю;

- включення землі у ринковий обіг;

- соціальної справедливості у перерозподіл земель, що перебувають у державній та комунальній власності;

- поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель;

- узгодженості темпів і основних напрямків реформування земельних відносин та відносин в аграрному секторі економіки [9, с. 3].

За новим Земельним кодексом України суб'єктами права власності на землю визначаються громадяни та юридичні особи, територіальні громади і держава. Громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності. Новий суб'єкт права власності - територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування щодо земель комунальної власності. Держава, як суб'єкт права власності на землю, реалізує це право через відповідні органи державної влади щодо земель державної власності.

Громадяни України можуть набувати права власності на земельні ділянки шляхом: придбання за договором купівлі-продажу; дарування; міни; іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі землі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Щодо купівлі - продажу то Закон України „Про внесення змін до пунктів 14 і 15 розділу Х „Про перехідні положення Земельного кодексу України, щодо терміну на продаж земельних ділянок” від 19.01.2010 року №1783-17, встановлено умову, що до 1 січня 2012 року, громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не можуть продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.