Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

Реферат

на тему: «Зустрічний позов у цивільному процесі»

Київ-2010

Зміст

ВСТУП

1. Поняття зустрічного позову

2. Умови прийняття судом зустрічного позову

3. Відмінність зустрічного позову від заперечень проти позову

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Згідно із принципом диспозитивності цивільного судочинства особи, які беруть участь у справі, розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. При цьому слід враховувати, що, реалізуючи одні права, сторона «нападає», реалізуючи інші - «захищається». Принцип диспозитивності виявляється не тільки в свободі позивача розпоряджатисятися своїм правом на звернення до суду за судовим захистом, не тільки за своїм розсудом підтримувати свої позовні вимоги у суді або відмовитися від них, але і в широко наданою відповідачеві можливістю вільно, на свій розсуд, користуватися правом на судовий захист проти вимог, що висуваються позивачем [14, с.48].

Однією з процесуальних форм захисту інтересів відповідача є реалізація його права на пред'явлення зустрічного позову. Хоча відповідне спеціальне право й закріплене у Цивільному процесуальному кодексі України (далі - ЦПК), його юридична природа ще й досі по-різному оцінюється процесуалістами. Дослідженням даного питання займалися такі вчені як І.М. Пятилєтов, М.Т. Арапов, М.А. Гурвич, К.С. Юдельсон, О.Ф. Клейнман, В.І. Тертишніков, Н.І. Клейн, С.С. Бичкова та ін. Деякі з них (наприклад, М.Т. Арапов, М.А. Гурвич, К.С. Юдельсон) визначали юридичну сутність права на пред'явлення зустрічного позову як самостійне розпорядче повноваження відповідача, а на думку інших (наприклад, Г.Д. Васильєвої, М.М. Васильченка, О.Ф. Клейнмана, В.І. Тертишнікова) - це похідне право, яке насамперед виконує функцію захисту інтересів сторони.

Скористатися таким засобом захисту як зустрічний позов чи ні - таке питання вирішується тільки відповідачем і повністю залежить від його особистої волі. За своїм юридичним значенням зустрічний позов рівносильний основному. Тому, будучи прийнятим до судового розгляду, він викликає однаковий обов'язок винесення по ньому самостійного рішення.

1. Поняття зустрічного позову

зустрічний позов цивільний процес

Право відповідача пред'явити зустрічний позов згідно з цивільним процесуальним законом є одним із спеціальних прав відповідача, яке водночас є процесуальною формою захисту його інтересів.

Як вже зазначалося, процесуалісти по-різному оцінюють юридичну природу зустрічного позову (права на його пред'явлення). Більшість із них вважають, що такий позов має самостійний характер (С.Н. Абрамов [1, с.177], Н.Т.Арапов [3, с.9], М.А. Гурвич [7, с.96]). Інші акцентують увагу на тому, що зустрічний позов є засобом захисту інтересів відповідача (Г.Д. Васильєва [5, с.83], В.І. Тертишніков [17, с.118], М.М. Васильченко [6, с.36]). На думку ж деяких із них, зустрічний позов має самостійну юридичну природу і водночас є засобом захисту інтересів відповідача проти позивача (А.А. Добровольський [9, с.120], С.А. Іванова [9, с.120], Л.М. Орлова [13, с.119], І.М. Пятилєтов [14, 51]). А дехто з авторів відстоює позицію, відповідно до якої цей позов слід визнавати видом об'єднання позовів (Д.Швейцер) [21, с.39].

У юридичній літературі радянського періоду традиційним було визначення зустрічного позову як звернення до суду відповідача з проханням про захист його самостійної вимоги до позивача шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі [16, с.181]. Але у даному визначенні наводяться тільки формальні ознаки зустрічного позову і не розкривається характер «зустрічності» вимоги. Це, очевидно, було викликано тим, що в юридичній літературі існували різні точки зору на визначення характеру зустрічного позову. Так, К.С. Юдельсон стверджував, що розгляд зустрічного позову як засобу захисту проти основного позову не можна визнати правильним, оскільки у багатьох випадках зустрічний позов не «паралізує» вимоги позивача, а направлений на присудження з нього на користь відповідача певних матеріальних цінностей або визнання певних прав [15, с.121]. Таке твердження, на думку Пятилєтова, не можна визнати правильним, так як призначення зустрічного позову не полягає і не може полягати тільки в тому, щоб «паралізувати» вимоги позивача. Призначення зустрічного позову головним чином полягає в тому, щоб нейтралізувати фактичну відповідальність відповідача на заявлену позивачем вимогу [14, с.49-50].

Деякі противники точки зору К.С. Юдельсона, розглядаючи зустрічний позов як вид процесуального засобу захисту, надавали йому другорядної ролі. При цьому в поняття засобу захисту проти основного позову вкладався тільки такий зміст, який ставив зустрічний позов в один ряд із запереченням проти позову, хоча при цьому і не заперечувався його самостійний характер [12, с.161].

Д. Швейцер, не заперечуючи значення зустрічного позову як засобу захисту проти основного позову і вважаючи, що неправильно зводити зустрічний позов тільки до процесуального засобу захисту проти основного позову (що саме по собі не викликає заперечення), робить не зовсім коректний висновок, намагаючись відмежувати поняття зустрічного позову і засобів захисту проти позову, різницю між якими він бачить в тому, що зустрічний позов містить позовну вимогу, тоді як засоби захисту проти позову не володіють такою активною ознакою і є тільки процесуальним засобом заперечення проти позовних вимог. Проте чому засоби захисту не можуть володіти такою активною ознакою, автор не пояснює [21, с.39].

На думку Пятилєтова така активна ознака, як самостійність вимоги, не тільки не позбавляє зустрічний позов характеру процесуального засобу захисту проти основного (адже висуваючи абсолютно самостійну вимогу, відповідач може мати на меті добитися відмови позивача від первинної вимоги або укладення мирової угоди), а, навпаки, робить цей засіб захисту дієвішим, сильнішим, надійнішим і т.д. [14, с.50].

Крім того, як зазначалося вище, Д.Швейцер відстоює позицію, відповідно до якої зустрічний позов слід визнавати видом об'єднання позовів. Навряд чи з цією думкою можна погодитися і кваліфікувати зустрічний позов відповідача до позивача як вид об'єднання позовів. Відповідна класифікація не тільки не визначена законодавчо, її немає навіть у теорії цивільного процесуального права. На думку С.С. Бичкової, прихильники такої позиції помилково ототожнюють підстави для об'єднання позовів з видами об'єднання позовів [4, с.41-42]. Вбачається, що в зазначеному контексті можна говорити лише про класифікацію підстав для об'єднання позовів, у тому числі зустрічного позову з первісним позовом позивача до відповідача. Адже згідно з ч. З ст. 123 ЦПК вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом [20].

Спроба дати поняття зустрічного позову з урахуванням його основного призначення як засобу захисту відповідача проти позову зроблена в книзі Н.І.Клейн «Зустрічний позов в суді і арбітражі». Автор так визначає зустрічний позов: «Зустрічний позов - це заявлений відповідачем в уже виниклому процесі за первісним позовом і такий що розглядається спільно з ним позов, за допомогою якого відповідач пред'являє до позивача вимогу, що слугує засобом захисту проти первинної вимоги чи пов'язана з нею близькістю підстав» [11, с.12]. У цьому визначенні разом з ознаками, властивими зустрічному позову (такими, як пред'явлення самостійної вимоги відповідача до позивача в уже виниклому процесі), вказується його властивість, що характеризує призначення зустрічного позову як засобу захисту проти первісного позову і засобу захисту прав та інтересів відповідача.

Пред'являючи зустрічний позов, відповідач має на меті встановити, змінити чи припинити свої правовідносини з первісним позивачем (у такому випадку зустрічний позов має самостійний характер, адже відповідач прагне отримати певне благо, що передбачено суб'єктивним правом, яке йому належить і було порушено позивачем) або захистити свої права, свободи та законні інтереси, виходячи із зазначених вище мотивів. Отже, розглядати зустрічний позов тільки як засіб захисту проти первісного позову, на думку більшості процесуалістів, неправильно, оскільки зустрічний позов є одночасно і засобом захисту, і самостійною вимогою відповідача [4, с.41].

Я поділяю наведену вище думку тих авторів, які вважають, що зустрічний позов має самостійну юридичну природу і водночас є засобом захисту інтересів відповідача.

Враховуючи викладене вище, можна визначити зустрічний позов як самостійні вимоги відповідача, пред'явлені ним до позивача у порядку і строки, встановлені законом, для спільного їх розгляду з первісним позовом у межах одного і того самого провадження у цивільній справі.

Із даного визначення випливають такі основні ознаки зустрічного позову: 1) самостійний характер вимоги; 2) виконання функції захисту проти первісного позову; 3) одночасний розгляд в одному провадженні з основним позовом [14, с.53].

2. Умови прийняття судом зустрічного позову

Питання про прийняття зустрічного позову вирішується судом з урахуванням всіх передбачених законом необхідних умов, яким повинен відповідати зустрічний позов. Для того щоб зумовити виникнення процесуальної діяльності, воля відповідача повинна бути виражена у певній процесуальній формі, встановленій законом [14, с.53].

Право на звернення із зустрічним позовом обмежене у часі. Так, відповідач може пред'явити зустрічний позов лише після відкриття провадження у справі й до початку розгляду справи по суті (ч.1 ст. 123 ЦПК) [20].

Надання відповідачеві у випадках, передбачених законом, можливості пред'явити зустрічний позов створює для останнього низку переваг, які забезпечують найбільш зручний та своєчасний захист його прав та інтересів. Ці переваги полягають насамперед у тому, що відповідач має змогу в одному провадженні ліквідувати всі спірні правовідносини між ним та позивачем. Одночасний розгляд основного та зустрічного позовів також звільняє відповідача від необхідності задовольняти вимоги позивача, навіть і обґрунтовані, за умови, що такі вимоги підлягають зарахуванню, у зв'язку з тим, що позивач не виконує іншого зобов'язання, порушуючи цим права та інтереси відповідача. Крім того, поєднання в одному провадженні основного та зустрічного позовів сприяє реалізації принципу процесуальної економії: для розгляду спору використовується менше часу та засобів, взаємовідносини сторін з'ясовуються глибше та правильніше, виключається можливість ухвалення суперечливих рішень [4, с.42].

Для того щоб зустрічний позов був прийнятий до спільного розгляду з первісним позовом, він повинен відповідати певним умовам. Так, умовами прийняття судом зустрічного позову для спільного розгляду з первісним позовом, окрім пред'явлення цього позову у встановлений законом строк і з дотриманням вимог, передбачених у статтях 119, 120 ЦПК, є взаємопов'язаність первісного і зустрічного позовів між собою та доцільність їх спільного розгляду [4, с.42].

Ці умови вважаються дотриманими, зокрема, якщо:

1) первісний та зустрічний позови випливають із одних і тих самих правовідносин. У такому разі слід враховувати, що вимоги, які становлять зміст цих позовів, можуть зараховуватися, або задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.