Наприклад, при пред'явленні позикодавцем позову про повернення позичальником грошових коштів (позики) та сплату відсотків відповідно до умов договору позики позичальник має право пред'явити зустрічний позов про оспорювання договору позики на тій підставі, що грошові кошти взагалі не були ним одержані. У наведеному прикладі первісний та зустрічний позови випливають з одного і того самого правовідношення - договору позики. Крім того, у разі задоволення зустрічного позову автоматично виключається і задоволення первісного позову, адже не можна стягнути грошову суму за договором позики, який не був укладений.

Також, виходячи із зазначених правовідносин, відповідач може пред'явити до позикодавця зустрічний позов іншої спрямованості, зокрема позов про повернення визначеної суми сплачених ним відсотків у зв'язку з помилкою у первісних розрахунках. У такому випадку вимоги, що становлять зміст первісного та зустрічного позовів, випливають з одного правовідношення і можуть бути зараховані;

2) вимоги за позовами можуть зараховуватися. При цьому суд має керуватися положенням ч. 1 ст. 601 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зарахування зустрічних однорідних вимог допускається, якщо настав строк їх виконання або якщо строк їх виконання не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

Окрім того, відповідно до ч. 1 ст. 603 Цивільного кодексу України, у разі заміни кредитора боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. Так, у разі пред'явлення позову новим наймодавцем до наймача про стягнення заборгованості з оплати за користування річчю останній може пред'явити зустрічний позов про зарахування до суми цієї плати вартості поліпшень об'єкта договору найму (оренди), що були зроблені ним за згодою первісного наймодавця і які не можна відокремити від речі.

Як зазначив В.Н. Щеглов, вимогою про зарахування відповідач не спростовує право позивача на позов у матеріальному розумінні, а намагається досягти нульового сальдо або присудження (повного чи часткового) на свою користь, а не на користь позивача [22, с.65];

3) задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову, зокрема, за таких умов:

o вимога в зустрічному позові спростовує або підриває підставу первісного позову (наприклад, зустрічний позов про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, коли позивач у первісному позові пред'явив вимогу про повернення майна на підставі цього свідоцтва);

o зустрічна вимога виключає первісну вимогу через їх несумісність [11, с.38-39] (наприклад, задоволення зустрічного позову про визнання особистою приватною власністю чоловіка автомобіля, набутого ним за час окремого проживання з дружиною, у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, виключає можливість задоволення первісного позову дружини про поділ цього автомобіля як спільної сумісної власності) [4, с.43].

Зустрічні позови, як і основні, можуть бути про визнання, про присудження і про перетворення. Разом з цим, у літературі наводиться класифікація зустрічних позовів за характером зв'язки їх із первісним позовом. Вперше така класифікація була запропонована Н.І. Клейном. Автор виділяв два види зустрічних позовів: 1) зустрічні позови, зв'язок яких з первісним полягає в тому, що право відповідача виключає право позивача або підриває підставу первісного позову, припиняє первинну вимогу повністю або частково шляхом зарахування; 2) зустрічні позови, пов'язані з первісними близькістю підстав. Відмінність цих двох видів зустрічних позовів полягає в меті їх пред'явлення, в правових наслідках, до яких вони можуть привести. Перші мають мету захисту проти первісного позову. Спільний розгляд первісного і зустрічного позовів є необхідною умовою для здійснення даної мети. Другі мають значення тільки для зручності і швидкості розгляду справи. Практичне значення класифікації зустрічних позовів Н.І. Клейн вбачав у тому, що залежно від виду зустрічного позову по-різному повинні бути вирішені питання про обов'язок суду прийняти зустрічний позов і про доцільності розгляду зустрічних позовів [11, с.44-45].

Прийнявши зустрічний позов, суд зобов'язаний його вирішити, давши на нього відповідь в своєму рішенні по справі. Необхідність зв'язку між зустрічними та первісними вимогами не позбавляє самостійного характеру зустрічного позову [14, с.48]. Так, рішення щодо нього має бути ухвалено незалежно від того, чи буде прийнято рішення стосовно первісного позову. Тому суд має вирішити зустрічні позовні вимоги навіть у тому разі, коли первісна позовна заява залишається без розгляду або закривається провадження за первісним позовом і немає підстав чинити те саме щодо зустрічного позову [19, с.317].

Водночас, оскільки зустрічний позов є самостійною вимогою, відповідач набуває щодо свого позову прав позивача, закріплених у ч. 2 ст. 31 ЦПК, у тому числі право впродовж усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а також до початку розгляду судом справи по суті - змінити підставу або предмет позову шляхом подання письмової заяви. Позивач при цьому отримує право визнати зустрічний позов повністю або частково протягом усього часу розгляду справи [20].

В юридичній літературі було висловлено думку, що у разі прийняття судом зустрічного позову відповідача до позивача сторони перебувають у подвійному статусі: кожна з них є і позивачем, і відповідачем у справі [15, с.71]. На думку С.С. Бичкової, з пред'явленням зустрічного позову сторони не набувають подвійного цивільного процесуального правового статусу, адже це суперечить загальним правилам ЦПК (ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 30, ч. 1 ст. 31,тощо). Так, у зв'язку з пред'явленням зустрічного позову у сторін виникає певний комплекс спеціальних прав протилежної сторони, проте це не означає зміну їх первісного процесуального становища [4, с.43]. На думку М.Й. Штефана та П.П. Заворотько, «природа зустрічного позову така, що в ньому немає додатково до існуючих ще й самостійних позивача й відповідача» [10, с.11]. У цивільному процесі лише дві сторони - позивач та відповідач. Пред'явлення відповідачем зустрічного позову ускладнює процесуальний статус сторін нашаруванням відповідних прав та обов'язків протилежної сторони, проте не змінює його. Позивач залишається позивачем, маючи процесуальні права та обов'язки відповідача щодо зустрічної вимоги, а відповідач - відповідачем з нашаруванням процесуальних прав та обов'язків позивача щодо цієї самої вимоги. Отже, пред'явлення зустрічного позову не змінює первісного цивільного процесуального правового статусу сторін у справі, а тільки ускладнює його, додаючи окремі елементи процесуального статусу протилежної сторони [4, с.43-44].

Хотілося з звернути увагу на те, що в цивільному процесуальному законодавстві України немає відповіді на запитання, чи має право відповідач пред'явити зустрічний позов до третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, за її позовом. На думку деяких правознавців, оскільки зустрічний позов є засобом захисту інтересів відповідача, останній має право пред'явити зустрічний позов не тільки до позивача, а й до третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору [8, с.130].

Відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦПК позов до відповідача можуть пред'явити треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору [20]. Тож вбачається, що у відповідь на вимоги третіх осіб відповідач має право пред'явити зустрічний позов і до них. При цьому слід нагадати, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть пред'явити позов і до позивача. І хоча у ч. 1 ст. 123 ЦПК зазначено, що право на пред'явлення зустрічного позову належить відповідачеві, зустрічний позов у відповідь на вимоги третіх осіб, як зазначає С.Я. Фурса, може пред'явити і позивач [18, с.159]. У цих випадках фактично має місце застосування інституту аналогії процесуального закону (ч. 8 ст. 8 ЦПК). Проте разом з цим, треті особи не мають права пред'явити зустрічний позов до сторін, оскільки він завжди повинен бути пов'язаний з первісним, а до третіх осіб цей позов не пред'являється.

3. Відмінність зустрічного позову від заперечень проти позову

Захищаючись проти заявленого позову, відповідач може вибрати один із способів звернення до суду: заявити заперечення або пред'явити зустрічний позов. У практиці нерідко постає питання про те, який із способів краще застосовувати в даному конкретному випадку. Так, навряд чи при пред'явленні позову про визнання ордера недійсним є необхідність пред'явити зустрічний позов про визнання права на житлове приміщення, оскільки для підтвердження свого права на житлову площу відповідач міг скористатися запереченнями.

Заперечення і зустрічний позов мають багато спільного, що певною мірою зближує їх правову природу. І перш за все те, що до позивача відповідачем і в тому і в іншому випадку може бути адресована вимога про відмову в позові повністю або частково. Захист відповідача, що пред'являє зустрічний позов, побудований на спростуванні фактів, що були підставою первісного позову, і це зближує даний спосіб захисту із запереченнями, в обґрунтування яких відповідач посилається на відсутність фактів, що мають юридичне значення, їх недоведеність [2, с.19]. Але заперечення відрізняється від зустрічного позову тим, що, заперечуючи, відповідач вимагає тільки відмови позивача в позові повністю або частково. Основна мета заперечення - домогтися відмови в позові. Мета ж відповідача, що пред'являє зустрічний позов, не обмежується тільки відмовою в позові, а перш за все полягає в захисті його суб'єктивного права, визнання права, присудження чого-небудь, здійснення певних дій або утримання від них [14, с.78].

Зустрічний позов характеризує тісний зв'язок заперечень із самою вимогою. Заперечуючи проти первісного позову, оспорюючи його, відповідач пред'являє свою самостійну вимогу, але при цьому забезпечує і спростування заявленого проти нього позову. Зустрічний позов - це завжди єдність самостійної вимоги і заперечення. Заперечення ж не передбачає самостійної вимоги до позивача. Отже, загальною для цих двох засобів захисту є дія на первісний позов шляхом спростування заявленого позову.

Правильне використання відповідачем і застосування судами цих засобів захисту вимагає враховувати і їх відмінні ознаки. Головна відмінність зустрічного позову від заперечень полягає в тих процесуальних наслідках, які можуть викликати вимоги про захист суб'єктивних прав відповідача шляхом зустрічного позову або заперечення. Запереченням проти позову відповідач добивається тільки відмови в позові. А зустрічним позовом відповідач не тільки добивається відмови в пред'явленій до нього вимозі, але захищає і своє право, яким він, на його думку, володіє і яке несумісне з правом позивача [14, с.79].

Захист відповідача проти заявленого позову може бути здійснений тільки запереченням лише тоді, коли він не має самостійної вимоги до позивача. Якщо ж відповідач вимагає захисту власного права, він може використовувати і заперечення, і зустрічний позов.

Суд, встановивши при розгляді справи, що у відповідача є зустрічна вимога, пов'язана з первісною, може вказати відповідачеві на його право пред'явити вимогу шляхом самостійного позову, але не має права розглянути не пред'явлену відповідачем вимогу і зобов'язати при цьому позивача зробити які-небудь дії.

Перевагою позову перед запереченням є його самостійний характер в процесі. Доля зустрічного позову не залежить від первісного. У разі відмови позивача від позову і припинення по ньому провадження заперечення відповідача не розглядаються, але зустрічний позов повинен бути розглянутий.