В світлі висновків Консультативної Асамблеї та Римської Конференції Міністрів, Комітет Міністрів затвердив Європейську хартію місцевого самоврядування в формі конвенції в червні 1985 року. Було також вирішено, що конвенція буде відкрита для підписання з 15 жовтня 1985 року з нагоди Міжнародно-правового договору Ради Європи з питань місцевої і регіональної демократії [19]. В цьому документі містилися стандарти щодо організації управління на засадах місцевого самоврядування, які є обов'язковими для держав-членів Ради Європи. В Європейській хартії місцевого самоврядування (1985) підкреслюється, що справжнє місцеве самоврядування відіграє вирішальну роль в здійсненні демократії. Хартія є моделлю для законодавчих реформ в країнах нової демократії, і окремі держави вже запровадили її принципи до своїх конституцій. Згідно Європейської хартії місцевого самоврядування, органи місцевого самоврядування «є однією з головних підвалин будь-якого демократичного режиму», право громадян на участь в управлінні державою «є одним з демократичних принципів...це право найбільш безпосередньо може здійснюватися саме на місцевому рівні» [17].

Метою Європейської хартії місцевого самоврядування є встановлення загальноєвропейських норм щодо визначення й захисту прав територіальних громад та органів місцевого самоврядування, що забезпечує їх активну участь у вирішенні питань місцевого значення, до яких відноситься і організація надання якісних освітніх послуг населенню сіл, селищ, міст.

Європейська хартія місцевого самоврядування прийнята завдяки ініціативам та багаторічній праці різних європейських структур, що стало свідченням важливого значення місцевого самоврядування як необхідного атрибуту демократичного суспільства. Закріплення можливості розвитку місцевої демократії, самостійного вирішення питань місцевого значення, зміцнення місцевої економіки та місцевих фінансів за допомогою особливого документу, який мав би обов'язкову силу, - це давня мета демократичних сил Європи.

Всесвітня Декларація місцевого самоврядування була проголошена Інтернаціональною спілкою місцевих влад (ICMB), яка є Всесвітньою асоціацією місцевого самоврядування, в Ріо-де-Жанейро (23-26 вересня 1985 р.) на XXVII-ому Міжнародному конгресі: «місцеве самоврядування як невід'ємна частина національної структури, є найближчим до громадян рівнем управління, а тому перебуває в кращому становищі як у заохоченні громадян до прийняття рішень, що стосуються умов їхнього життя, так і у використанні їх знань та можливостей в ім'я прогресу»[11]. Метою стало вироблення єдиного стандарту для всіх націй, до якого потрібно прагнути, намагаючись досягти ефективнішого демократичного процесу, поліпшуючи добробут населення: «саме на місцевому рівні найкраще створювати умови для побудови такої гармонійної громади, належність до якої усвідомлювали б громадяни й відповідали за її діяльність. децентралізоване прийняття рішень зменшує перевантаження центру, а також поліпшує та прискорює урядові дії, надає життєвості новим інститутам і збільшує ймовірність того, що створені відповідні служби за сприятливих умов підтримуватимуться та розвиватимуться.» [11]. В Декларації визначені основа та концепція місцевого самоврядування, компетенція його органів та умови праці обраних представників, нагляд за діяльністю місцевих органів влади, їх кошти, спілки та міжнародні зв'язки, а також правовий захист місцевих органів влади та їх автономність.

Місцеве самоврядування в Європі розглядається як один з найважливіших принципів, який забезпечує зв'язок громадян з державою, можливість їх участі в державному управлінні. Місцеве самоврядування гарантується законодавством практично всіх західних демократій, що зафіксовано Європейською хартією місцевого самоврядування та конституціями цих країн.

Подальший розвиток міжнародні норми місцевого самоврядування набули в Європейській декларації прав міст [12], прийнятій Постійною конференцією Місцевих і Регіональних Органів Влади Європи (CLRAE)

Ради Європи 18 березня 1992 року. В ній декларується, що жителі європейських міст, усвідомлюючи свою відповідальність за стан міст, виявляють солідарність і беруть на себе зобов'язання домагатися забезпечення усім мешканцям міст рівних прав на самостійність, житло, безпечний рух транспорту, охорону здоров'я, спорт і дозвілля, культуру, інтеграцію багатьох культур, якісну архітектуру, гармонійне життя, власне політичне життя, економічний розвиток, гармонійний розвиток, широкий асортимент товарів і послуг, раціональне використання природних ресурсів, співробітництво між містами, фінансову забезпеченість, рівноправність всіх жителів, незалежно від статі, віку, релігії, матеріального і політичного становища, фізичних або психічних недоліків [12; 21;27].

У 1992 році Рада Європи у Страсбурзі ухвалила Європейську хартію міст, згідно якої органи місцевого самоврядування при здійсненні своїх прав повинні спиратися на солідарність й відповідальність громадян, що означає рівність їх обов'язків, а також право на свободу спілкування та висловлювання своїх думок [15]. Європейська хартія міст є практичним посібником з питань міського управління, регулюючи такі питання, як умови проживання, архітектура в містах, міський транспорт, енергетика, спорт та дозвілля, забруднення міст та безпека на вулицях.

В тому ж 1992 році була ухвалені Європейська хартія участі молоді у суспільному житті на місцевому і регіональному рівні [18] та Європейська конвенція про участь іноземців в громадському житті на місцевому рівні [13]. Перший документ закріпив принципи, що сприяють залученню молоді до процесу прийняття рішень, безпосередньо впливають на її життя і заохочують молодь займати активну позицію в тих змінах, що відбуваються в їх містах чи регіонах. Другий встановив принцип, згідно з яким іноземним громадянам гарантуються громадянські та політичні права, включно з правом брати участь у виборах.

Рамкова конвенція про захист національних меншин була прийнята в 1995 році. Конвенція набула чинності у 1998 році та стосується питань освіти, засобів масової інформації та використання національних мов. Вона також містить загальні положення, зокрема з питань недискримінації та рівності між меншинами і загальною частиною населення, свободи встановлення контактів з тими, хто мешкає у інших країнах (Закон України «Про ратифікацію Рамкової конвенції про захист національних меншин» було прийнято 9 грудня 1997 року [10]).

В м. Стамбулі (Туреччина) з 3 по 14 червня 1996 року в відбулася Конференція ООН по населених пунктах (ХАБІТАТ ІІ) [27;29], на якій главами держав, урядів та офіційних делегацій була прийнята Стамбульська декларація з проблем поселень людей. В цьому документі учасники схвалили загальні цілі, принципи та рекомендації щодо перетворення населених пунктів в міста комфортного і здорового проживання громад. Учасники Конференції визначили поняття «добре місцеве врядування» (Good Urban Governance) [23]: «добре місцеве врядування - це сума безпосередніх взаємовідносин громадян, публічного та приватного секторів, планування та управління спільними справами». Добре місцеве врядування забезпечує правила, які вимагають здійснювати управління містами ефективно та результативно [19].

Проаналізував деякі міжнародні документи, ми можемо зробити висновок, що досягнення більшого єднання між країнами-членами Ради Європи задля збереження та втілення у життя ідеалів і принципів демократії відбувається шляхом розробки та прийняття багатосторонніх міжнародних договорів. Серед них чільне місце посідають документи, що визначають законодавчі орієнтири та політику в галузі місцевої і регіональної демократії.

Сьогодні на порядку денному Комітету Міністрів Ради Європи розробка наступних документів: проекту європейської декларації регіональної демократії; доповнень до європейської Хартії про місцеве самоврядування та ін. [19].

Робота Ради Європи по розширенню та вдосконаленню загальноєвропейського правового поля, і зокрема, впровадженню ефективних систем управління на місцевому і регіональному рівні продовжується. Її мета - побудова спільної Європи на принципах дотримання прав людини, верховенства права та демократії.

Вагомим внеском для становлення місцевого самоврядування в Україні стало його визнання та гарантування Конституцією України [1], яка була прийнята в 1996 р. та заклала конституційні засади організації місцевого самоврядування. На той час положення Основного Закону вивели місцеве самоврядування на рівень одного з провідних інститутів демократичного конституційного ладу. Місцевому самоврядуванню присвячений XI розділ Конституції України, а також статті 5,7,13, 19, 38, 40, 71 та низка інших. Але, зважаючи на сучасні вимоги щодо розвитку місцевого самоврядування, Конституція України вимагає термінових доповнень і змін, узгодження з основними міжнародними документами.

Так, відповідно до ст.5 Конституції України «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування», а ст.. 7 Конституції трактує, що в Україні визнається та гарантується місцеве самоврядування. ст.140 тлумачить, що «Місцеве самоврядування є правом територіальної громади...самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому Законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування» [1]. Це породжує низьку проблем, т.я. в переліку ст.133 наявність такого виду адміністративно-територіальної одиниці, як сільська громада, спонукала залишення терміну сільська, селищна, міська ради для об'єднаних в єдину територіальну громаду декількох населених пунктів. Основний Закон запровадив централізовану систему управління, бо в ньому місцеве самоврядування визнається лише на низовому рівні - місто, село, селище. Такого немає майже в жодній європейській країні. Визнання місцевого самоврядування як однієї з основ конституційного ладу передбачає встановлення децентралізованої системи публічної влади, інших основ взаємодії державної влади та влади територіальних громад. Суттєвого реформування має зазнати насамперед конституційна модель місцевого самоврядування [26;28].

Ст.5 Європейської хартії місцевого самоврядування наголошує принцип незмінності територіальних кордонів місцевих властей. За Конституцією України територіальна громада є суб'єктом права місцевого самоврядування. Але ні в Конституції України, ні в чинному законодавстві не визначено територіальної основи місцевого самоврядування, тобто території, в межах якої територіальна громада здійснює місцеве самоврядування. Ця проблема може бути вирішена з прийняттям Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України» [2].