Існують неузгодженість окремих норм Конституції України та невизначеність окремих понять у законодавстві. Відповідно до Конституції, існує два центри публічної влади в області та районі - обласна (районна) місцева державна адміністрація (ст. 118) та обласна (районна) рада (ст. 143). Це призвело до виникнення конкуренції їх компетенції, і появи конфліктних ситуацій при прийнятті управлінських рішень. ст.132 Конституції України визначає, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій; ст. 133 Конституції України не визначає поняття меж території адміністративно-територіальної одиниці. У ст.142 Конституції поняття «територіальна громада районів у містах» і, відповідно, права їх жителів утворювати власні представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування, мати свої бюджети районів у місті, рухоме і нерухоме майно суперечить положенням як цієї же ст.. 142 Конституції, де таке право мають жителі всього міста, так і ст.140, де питання організації управління районами в містах віднесено до компетенції міських рад. В цих же статтях серед переліку органів місцевого самоврядування також відсутні органи районів у містах (районні у містах ради та їх виконавчі органи) [1;22;24].

Законодавче забезпечення місцевого самоврядування в Україні розпочалася в 1990 році з прийняттям Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів і місцеве самоврядування»(7.12.1990) [5]. Значним досягненням українських законодавців на той час було визначення базовим рівнем самоврядування територіальну громаду села, селища, міста, тобто спільноту, в якій людина реалізує свої основні життєві потреби. Самоврядування на рівні районів та областей забезпечувало спільні інтереси територіальної громади. Це дозволяло здійснити масову широку децентралізацію владних повноважень в інтересах виборців і водночас зберегти статус України як унітарної держави.

26 березня 1992 року було прийнято нову редакцію Закону «Про місцеве самоврядування», згідно з якою започатковано регіональне самоврядування та передбачалось створення інституту представників Президента України [6].

В лютому 1994 року було прийнято Закон України «Про порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування» [8], який скасував модель місцевого самоврядування встановлену Законом «Про місцеве самоврядування» в редакції від 1992 року.

21 травня 1997 року було прийнято Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» [7], а через деякий час - у 1999 році - Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [4]. Але в останньому Законі було багато суперечностей Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», особливо в частині повноважень стосовно компетенції відповідних органів. Це призвело до труднощів і протиріч між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями [28;30].

Згідно цього Закону, визначається система, гарантії реалізації та захисту місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правовий статус та відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування та інші питання. Так, згідно ст.2 «Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст» [7 ст.2.2], а ст.4 викладає основні принципи, на яких здійснюється місцеве самоврядування в Україні: «народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності.» [4 ст.4].

В 1998 році було прийнято Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», і лише в 2001 році прийнято закон «Про службу в органах місцевого самоврядування».

Місцева влада в Україні складається з двох похідних - це місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування. Насамперед, треба визначити, що в Україні немає чіткого розподілу повноважень між різними рівнями місцевих органів виконавчої влади й різними рівнями органів місцевого самоврядування. Це створює додаткові труднощі в реалізації положень Конституції щодо гарантування конституційних прав і свобод громадян. Тому одним із першочергових завдань вирішення даної проблеми стало розмежування повноважень між органами влади та закріплення їх законодавчо. Лише при повному й чіткому розподілі повноважень можна казати про ефективність реалізації конституційних прав і свобод громадян, лише тоді можна вимагати відповідальності від кожного органу місцевої влади за його діяльність й реалізацію повноважень.

В Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження виконавчих органів рад розбиті на дві групи: самоврядні та делеговані. Згідно Конституції України, органам місцевого самоврядування за законом можуть бути надані окремі повноваження органів виконавчої влади, тобто ці повноваження будуть вилучені з компетенції органів місцевої виконавчої влади й передані органам місцевого самоврядування. Закон «Про місцеве самоврядування» вносить поняття делегованих повноважень, тобто таких, які надаються на договірних засадах тимчасово. І за законом таких «делегованих» повноважень більше, ніж самоврядних, що передбачає підзвітність органів місцевого самоврядування перед органами виконавчої влади. Це знищує принцип організаційної самостійності органів місцевого самоврядування [6;7;26].

Є проблеми з забезпеченням відповідності обсягу фінансових ресурсів місцевих властей функціям місцевого самоврядування, необхідності формування частини фінансових ресурсів місцевих властей за рахунок місцевих податків та зборів. Цього вимагає ч.2 ст.9 Європейської хартії місцевого самоврядування. А ч.8 сь.9 Хартії гарантує право місцевої влади на доступ до національного ринку капіталу в межах закону. Не виконується також положення ч.4 ст.9 Хартії, в якій визначається, що «Фінансові системи, які складають підґрунтя ресурсів місцевих властей, мають достатньо диверсифікований і підвищувальний характер і повинні забезпечувати можливість приводити наявні ресурси, наскільки це практично можливо, у відповідність до реального зростання вартості виконання завдань місцевих властей» [22].

Існують проблеми в Україні й з правовим захистом місцевого самоврядування, що є невиконанням ст..11 Європейської хартії місцевого самоврядування, в якій зазначається: «Місцеві власті мають право використовувати засоби правового захисту для забезпечення вільного здійснення своїх повноважень.».

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» є важливим і необхідним кроком у створенні надійної правової бази для місцевого самоврядування, але сучасна його модель вимагає негайних змін [7;20].

Необхідно терміново змінити систему та статус місцевих органів виконавчої влади, систему місцевого самоврядування, відновити регіональне самоврядування, вирішити фінансово-економічні проблеми, а саме: створити дієву систему місцевих фінансів, вдосконалити міжбюджетні відносини, провести земельну реформу, змінити податкову базу місцевого самоврядування, реформувати ЖКГ, забезпечити розвиток територіальних громад. Крім цього провести низку конституційно-правових заходів: внести зміни до Конституції України, прийняти нову редакцію Закону «Про місцеве самоврядування», провести адміністративну реформу та реформу адміністративно-територіального устрою, забезпечити законодавчий та правовий розвиток місцевого самоврядування. В результаті Україна має отримати повноцінну європейську модель місцевого самоврядування. Вирішення цих проблем потребує ґрунтовних наукових досліджень, розробки концептуальних засад програмного бачення стратегії поступу місцевого самоврядування в Україні.

Згідно Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування» суть місцевого самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України [1;6]. Тому виникає питання організації діяльності органів місцевого самоврядування щодо надання послуг населенню та розробка механізмів контролю якості цих послуг. Необхідно, використовуючи світовий досвід, сформувати соціальні стандарти та принципи щодо надання населенню якісних послуг, піднести рівень забезпеченості населення послугами до рівня соціальних гарантій та нормативів, закріплених законодавчо. В даний час виникли об'єктивні умови необхідності вивчення та трансформації системи надання послуг органами місцевого самоврядування згідно європейським стандартам. Назріла негайна потреба в науково-теоретичному обґрунтуванні напрямів, методів і форм діяльності органів місцевого самоврядування щодо надання послуг територіальній громаді.

В 1997 році Верховна Рада України ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» [9] прийнято Верховною Радою України 15 липня 1997 року. Таким чином, відповідно до статті 9 Конституції України Європейська хартія «... є частиною національного законодавства України», а її норми мають переважну силу над нормами законів України (п.2 ст.7 Закону України «Про міжнародні договори України» [3]).

Проблеми підвищення рівня обслуговування територіальних громад міст були наведені й в Хартії українських міст, яка була прийнята 26 червня 1997 року на урочистих зборах Асоціації міст України. Хартія узгоджується з Європейською Хартією Міст і має на меті допомогти відслідковувати, як працює місцева влада. Це консолідуючий політичний документ для широкого кола громадськості, спрямований на утвердження громадянського демократичного суспільства в Україні [24].

З урахуванням розглянутих положень концептуальних документів, правових норм щодо засад та організації місцевого самоврядування в Україні, можна зробити висновок: стан місцевого самоврядування в Україні не відповідає сучасним потребам суспільства. І це гальмує процес проведення системних реформ в Україні, спрямованих на приведення його до стандартів та принципів європейської спільноти і потребує суттєвого вдосконалення. Суттєвими проблемами, що стримують розвиток місцевого самоврядування та потребують нагального вирішення є невирішеність питання щодо територіальної основи місцевого самоврядування, невизначеність розмежування повноважень місцевого самоврядування та виконавчої влади; лише часткове врахування принципів та стандартів Європейської хартії місцевого самоврядування в чинному законодавстві України, а головне - відсутність дієздатного суб'єкта місцевого самоврядування.