Міністерство освіти і науки України
Національний університет "Юридична академія України
імені Ярослава Мудрого"
Кафедра конституційного права України
КУРСОВА РОБОТА
з конституційного права України
На тему "Конституційні засади власності та економічної діяльності в Україні"
Студента 2 курсу, 14-12-07 групи
Вечірнього факультету
Андрієнко Максима Сергійовича
м. Харків - 2013 рік
Зміст
- 1. Конституція України про багатоманітність форм власності в Україні. Проблеми співвідношення різних форм власності
- 1.1 Форми власності в Україні
- 1.2 Проблеми співвідношення різних форм власності
- 2. Гарантування права приватної власності як гарантія розбудови конституційної держави в Україні
- 3. Багатоманітність форм економічної діяльності в Україні. Межі втручання держави та правового регулювання економічних відносин в Україні
- 4. Конституційні права громадян України у сфері власності та економічної діяльності
- 4.1 Положення Конституції України щодо власності та економічної діяльності
- 4.2 Положення Цивільного кодексу України щодо власності та економічної діяльності
- Висновки
- Нормативні акти та література
1. Конституція України про багатоманітність форм власності в Україні. Проблеми співвідношення різних форм власності
1.1 Форми власності в Україні
Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника і засобів виробництва.
Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.
В об'єктивному аспекті право власності - сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.
Правовою основою закріплення права власності в Україні є:
Конституція України;
Цивільний кодекс України;
Господарський кодекс України;
Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й нормативні акти.
Отже, в сфері цивільного законодавства, що регулює форми власності в Україні, діє чимало нормативних актів.
У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.
Володіння - фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність у особи речі за правом власності) і незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, Що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).
Користування - це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).
Розпорядження - це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).
Сукупність зазначених повноважень у особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.
Розглядають такі форми власності:
власність народу України - надра землі, повітряний простір, вод ні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;
приватна власність - майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);
колективна власність - це майно, що належить певному колективу і є необхідним для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);
державна власність - це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).
Чинний ЦК України поділяє юридичних осіб на осіб приватного права й осіб публічного права. Останні створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч.2 ст.81 ЦК). Розробники проекту ЦК намагались відмовитися від застосування поняття "право оперативного управління" і "право повного господарського відання" шляхом визнання суб'єктами права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою за створеними ними юридичними особами. Але згідно зі ст.329 ЦК юридична особа публічного права набуває право власності лише на майно, передане їй у власність [1]. Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. У зв'язку з цим правовідносини виникають не лише між власником і невласником, а й між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з одного боку й невласниками - з другого) і внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками).
Частина 2 ст.355 ЦК розрізняє два види спільної власності: спільну власність двох або більше співвласників із визначенням часток кожного з них у праві власності (спільна часткова власність) та власність двох або більше співвласників без визначення часток у праві власності (спільна сумісна власність) [1].
У частині другій і третій статті 325 Цивільного кодексу України згадується про два різновиди обмежень права приватної власності [1]:
залежно від виду майна;
залежно від складу, кількості та вартості майна, що може перебувати на праві приватної власності. Зокрема, в ч.2 встановлюється загальне правило, згідно з яким суб'єкти права приватної власності можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, що відповідно до закону не можуть їм належати. Ст.178 ЦК визначає правила недопущення перебування у цивільному обігу окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має міститися в законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Обмеження стосовно переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, є в Постанові Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 року. Законодавством про приватизацію окреслюється перелік об'єктів, котрі не підлягають приватизації.
Виокремлення та визначення права власності Українського народу, права приватної власності, права державної та права комунальної власності не дають правових підстав стверджувати про існування різних форм власності, а також приводу доводити достовірність тези про "рівність та різноманіття форм власності" [1]. Економічні відносини присвоєння (власності), зауважує Є. Суханов, виступають у різноманітних формах залежно від того, хто є їх суб'єктом: окрема людина, група осіб чи організований ними колектив, держава або суспільство (народ) в цілому [2]. Таким чином, економічні форми присвоєння називають формами власності, які є економічними, а не юридичними категоріями. Тому суб'єктом права власності не можуть бути трудові колективи, громади (крім територіальної громади) й подібні до них утворення, котрі не мають свого відокремленого (відособленого) майна. Якщо ж відособлення відбувається, створюється новий самостійний власник (юридична особа), що стає індивідуальним, а не колективним суб'єктом, оскільки його засновники (учасники) втрачають, за загальним правилом, право власності на передане йому майно.
1.2 Проблеми співвідношення різних форм власності
Після прийняття Декларація "Про державний суверенітет України", яка започаткувала кардинальні зміни в новітній історії українського народу, серед основних її положень було визначено, що земля, як і всі інші природні ресурси, є власністю українського народу, матеріальною основою суверенітету Республіки й використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. У зв'язку з цим постало ключове питання щодо створення нової системи земельних відносин, яка мала принципово відрізнятися від тогочасної, побудованої на принципах монопольного права державної власності на землю. Розпочалася земельна реформа, що стосувалася передусім питань власності на землю, економічних інтересів селянина-трудівника, мотивації його праці, а в кінцевому підсумку - ефективності суспільного виробництва.
Власність, особливо приватна, означає відповідальність людини перед собою, своїми нащадками і, зрештою, перед суспільством. Від остаточного розв'язання проблем власності на землю залежить подальший соціально-економічний розвиток українського села, Української держави, української нації.
У результаті прийняття Декларації земля як об'єкт державної власності перейшла з власності СРСР у власність України. Зазначений документ має не тільки історичне, але й юридичне значення. Згідно з ним суб'єктом права державної власності на землю була визнана Україна. Перехід державної земельної власності від держави до інших суб'єктів права власності відбувається тільки в порядку, передбаченому Конституцією України, Земельним Кодексом та іншим земельним і цивільним законодавством.
Постановка проблеми. Правовідносини реалізації земельних прав у земельній літературі пов'язуються в основному з підставами та умовами набуття права на землю. Основний земельний закон України встановлює однакові підстави набуття та реалізації права власності на землю для фізичних, юридичних осіб та держави. Вказаний підхід не зовсім повно відображає особливості реалізації права державної власності на землю в аспекті здійснення такого права. Закріплені у Земельному кодексі України підстави набуття прав на землю державою не відзначаються високою системністю і передбачені у різних його статтях. Порядок реалізації права державної власності на землю заслуговує особливого правового підходу, так як закріплення основного способу та умов набуття державою права власності на землю главі ЗКУ, що присвячена набуттю прав на землю громадянами та юридичними особами, є невиправданим. Не вирішує даної проблематики й його закріплення в порядку, передбаченому для юридичних осіб.
конституцій україна власність економічний
Неналежність правового регулювання посилюється нормами Земельного кодексу України, де розділом IV в один ряд ставляться поняття "набуття" та "реалізація права на землю”. Аналізуючи зміст термінів "здійснювати”, "реалізовувати”, "виконувати”, "набувати” В.В. Носік приходить до висновку, що зміст поняття "здійснювати" охоплює термін "реалізовувати”, "виконувати” і "набувати”, оскільки означає завершену дію або ж процес, пов'язаний з матеріалізацією ідеї, задуму, правила, норми, наказу, закону тощо у дійсність? водночас "виконувати” пов'язується з тим чи іншим зо бов'язанням у процесі реалізації чогонебудь [3, 255]
