1.3 Проблеми існування колективної власності в Україні
Невизначеним залишається правовий статус колективної форми власності, зокрема власності політичних партій і громадських організацій тощо.
Як правило, відносини власності в державах світу закріплюються в основних правових документах, що свідчить про велику значущість вказаних соціальних відносин. Крізь призму прав людини вирішує питання власності і Основний Закон України. Статтею 41 Конституції України фактично проголошується право приватної власності, яке належить фізичній особі. Частина третя цієї ж статті Конституції містить норму, яка надає можливість громадянам для задоволення своїх потреб користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Отже, Конституція України називає приватну, державну та комунальну власність.
Всі форми власності є рівноправними. Неузгодженість норм Основного Закону і головного закону про власність очевидна. Така ситуація розпалює полеміку. Починається вона з того, що деякі науковці стверджують: якщо колективна власність не передбачена у Конституції, значить її вища юридична сила нівелює чинність нормативно - правових актів, які містять у собі дефініцію колективної власності. Такий підхід є суто юридичним і він був сприйнятий розробниками проекту нового Цивільного кодексу України, тобто в ньому не йдеться про колективну власність. Адже категорична відмова колективній власності в існуванні остаточно сформульована у діючих нормативно-правових актах і у перспективному законодавстві не може бути сприйнята без застережень.
Сутність політичних і теоретичних баталій з приводу колективної власності зрозуміла: важливо конкретно визначити суб`єктів об`єктів права колективної власності, чи то будуть особи, які об`єднали своє майно, чи то будуть створені ними юридичні особи. Не останнє місце у вирішенні цього питання займає вміле використання правового інструментарію, тобто викладення основних категорій права власності у "рафінованому” вигляді. "Справа у чіткому вираженні правового режиму власності конкретних суб`єктів і гарантіях забезпечення цього режиму.
Стосовно колективної власності, зокрема суб`єктів права цієї власності, корінь дилеми, як було зазначено вище, полягає у тому, що колективними власниками називаються трудові колективи, колективи орендарів та інші колективи людей або ж юридичні особи, створені цими колективами. На підставі Закону України "Про власність" суб`єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об`єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об`єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами (ст. 20). Згідно з Законом України "Про господарські товариства”7, товариство є власником: майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (ст.12). Отже, не вирішена колізія законодавчих актів з приводу того, що визнається власником: колектив людей, які об`єднали своє майно і діяльність чи юридична особа?
Позиція, що найбільше вдовольняє потребу суспільства і діюче законодавство наступна: за колективом фізичних осіб, згідно з чинним цивільним законодавством, не визнаються права суб`єкта правовідносин, тому юридична особа, яка має правосуб`єктність, суть особливим чином організований колектив учасників, що об`єднали свою працю і капітал. Юридична особа - сталий суб`єкт правовідносин, так як незалежно від змін у складі учасників юридична особа не припиняє свого існування (за виключенням окремих випадків). Їй належить відокремлене майно на праві спільної часткової власності (може належати і на праві колективної власності) її учасників. Тобто юридична особа є суб`єктом права власності на певне майно одночасно з колективом учасників юридичної особи, тому що це тотожні поняття.
2. Гарантування права приватної власності як гарантія розбудови конституційної держави в Україні
Відповідно до основних ознак правової держави розрізняють три найважливіших напрями її становлення:
1) забезпечення верховенства правового закону;
2) гарантування прав і свобод людини;
3) здійснення поділу державної влади на правовому рівні та на рівні практичної діяльності.
В статті 1 Конституції говориться, що Україна - правова держава. Забезпечення прав людини і громадянина, розподіл влади є основоположними ознаками правової держави. Така держава характеризується пануванням права, верховенством закону. Встановлюючи правові норми, держава сама зобов'язана їх дотримуватись, підтримувати правопорядок. В правовій державі норми права обов'язкові для державних структур в тій же мірі, що і для громадян. Органи державної влади діють лише в межах, встановлених законом, і їм дозволено лише те, на що уповноважив їх закон. Виходячи з цього, стаття 6 Конституції України встановлює, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією рамках та у відповідності із законами України. Правова держава характеризується верховенством закону в правовій системі. Це означає, що закони мають вищу юридичну силу в системі правових актів, що діють в державі, а тому різноманітні правові акти, що видаються органами влади, повинні відповідати законам і не суперечити їм. Це основа законності.
Правова держава - це така демократична держава, в якій забезпечується верховенство права, рівність всіх перед законом і незалежним судом; де гарантуються права і свободи людини, а в основу державної влади покладені принцип розподілу влади та законність.
Відповідно до основних ознак правової держави розрізняють три найважливіших напрями її становлення: забезпечення верховенства правового закону; гарантування прав і свобод людини; здійснення поділу державної влади на правовому рівні та на рівні практичної діяльності.
Економічну основу правової держави становлять виробничі відносини, які базуються на багатоукладності економіки, різноманітних формах власності. Конституція України встановлює: держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну направленість економіки, всі суб'єкти права рівні перед законом; суспільне життя в Україні засноване на принципі економічної багатогранності, кожен має право володіти, використовувати і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї діяльності (стаття 41).
Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства, яка вважається сукупністю основних форм власності і економічної (господарської) діяльності.
Власність на засоби виробництва у формі державної і колгоспно-кооперативної була основою економічної системи колишнього СРСР і Української РСР, а вся особиста власність вважалась, похідною від основних форм власності, тобто другорядною формою власності. Крім того, слід зазначити, що господарська діяльність мала головним чином суспільний характер, а вищою метою суспільного виробництва формально вважалось найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і духовних благ людей. Економіка утворювала єдиний народногосподарський комплекс, який охоплював усі ланки суспільного виробництва, розподілу й обліку на території країни, а саме керівництво економікою здійснювалося на основі державних планів соціально-економічного розвитку. Формально забезпечувалось верховенство закону, однак самі закони не завжди були правовими, нерідко суперечили елементарним правам і свободам людини. Заперечувалося, наприклад, право приватної власності, у кримінальному порядку переслідувалася й каралася приватнопідприємницька діяльність, в ім'я побудови соціалізму за статтею про "антирадянську діяльність" кримінального кодексу засуджено й позбавлено життя мільйонів безневинних радянських людей. Закони були обов'язковими не для всіх верств населення та відчувався значний тиск центральної влади на рішення місцевих влад.
Найбільш повне закріплення і регулювання на конституційному рівні вперше одержала така форма власності, як приватна, що зрівняна за своїм статусом з іншими формами власності, знято практично всі обмеження, які мали місце щодо її попередниці - особистої власності. За новою Конституцією, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю практично без будь-яких обмежень, причому право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване, як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, звичайно, якщо ці об'єкти набуті в порядку, визначеному законом.
Конституція України 1996 року спеціально підкреслює рівність всіх суб'єктів права власності, але Основний Закон істотно посилює правовий статус приватної власності, акцентує увагу на її захисті та гарантованості.
Відомо, що в історії марксизму ліквідація приватної власності на засоби виробництва розглядалася як головний зміст соціалістичної революції, і відповідно до цієї теорії в Російській імперії відразу після революції була ліквідована приватна власність у промисловості, на транспорті, у будівництві, в торгівлі, а подальша колективізація на селі замінила приватну власність селян кооперативно-колгоспною, внаслідок чого утвердилося повне панування так званої соціалістичної, чи суспільної (тобто державної і напівдержавної), власності.
Ці та подібні явища в політико-правовій системі, не зникнули одразу з утворенням незалежної української держави. Найважливіше зі зробленого в розбудові в Україні правової держави полягає в конституційному закріпленні її основ - принципів верховенства правового закону (права) і поділу влади, прав і свобод людини.
Приватна власність породжує систему стимулів, що сприяє економічному прогресу. На доказ цього можна привести такі доводи:
заохочує розумне керування майном - якщо приватні власники не можуть належним чином містити свою власність або допускають погане з нею обіг, то вони будуть покарані зниженням її цінності. Якщо власність належить державі або нею володіє спільно більша група осіб, мотиви містити її в порядку слабшають;
спонукує людей збільшувати свій стан і ефективно ним користуватися - в умовах приватної власності люди прагнуть підвищувати свою кваліфікацію, більше й краще працювати, оскільки це їм вигідно. У них з'являється прагнення збільшувати свій стан;
приватна власність сприяє розумному використанню ресурсів і їхньому заощадженню для майбутнього - сьогоднішня експлуатація ресурсів створює поточний дохід, що є слідством попиту сьогоднішніх користувачів. Однак потенційний виграш у результаті збільшення очікуваної в майбутньому ціни ресурсів відображає попит уже майбутніх користувачів. І в приватних власників є стимул урівноважувати ці два попити;
приватні власники прагнуть використовувати свої ресурси так, як це вигідно іншим - хоча закон дозволяє їм робити зі своїм майном "усе, що завгодно", приватні власники виявляються у виграші, коли думають про те, як зробити свою власність найбільш привабливої для інших. Якщо їхньої дії викликають схвалення інших людей, цінність їхнього майна зростає, якщо немає - знижується.
Україна як конституційна держава гарантує розбудову приватної власності і як наслідок - розбудову конституційної держави в Україні. Конституція України, як Правовою держава стає не завдяки проголошенню в конституції верховенства права, прав і свобод людини, а тоді, коли відповідно до конституційних декларацій проходить повсякденне життя рядових громадян, коли влада існує для громадян, а не навпаки [8].
3. Багатоманітність форм економічної діяльності в Україні.
