Слід погодитися з думкою російський вченого М. Баглая, який вважає, що економічні права покликані гарантувати людині можливість задовольнити свої життєві потреби, отримати від держави захист своєї економічної свободи та соціальних пільг [7, c. 107].

Розглядаючи економічні права та свободи людини і громадянина слід акцентувати увагу переважно на статичних моментах цієї категорії прав, що надає можливість окреслити сферу суспільного життя в якій означені права виникають і реалізуються, а також відмежувати їх від інших груп прав та свобод: політичних, соціальних, культурних тощо. В той же час, лише з'ясування такого суспільного явища як економічні права людини за суттю дозволить оптимально визначити їхній зміст та форму. Ю. Фролов виводить таку дефінітивну формулу економічних прав людини і громадянина: економічні права та свободи людини і громадянина в Україні - це самостійний вид прав та свобод у загальній системі прав та свобод людини і громадянина, під якими слід розуміти можливості людини та громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися основними економічними благами, а також набувати та захищати їх у порядку, межах, формах і спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

За своїм змістом економічні права та свободи людини і громадянина - це певні економічні блага та права на ці блага, а саме: право на їхнє одержання, збереження, володіння, користування, розпорядження а також право на реалізацію та захист цих прав. За своєю формою економічні права та свободи людини і громадянина - це міра або спосіб поведінки, виявлення волі, інтересів, можливостей людини і громадянина. Опосередкована змістом та сутністю економічних прав та свобод людини і громадянина, форма - найбільш рухливий та динамічний компонент даного явища.

Економічні права та свободи людини і громадянина в Україні можна охарактеризувати передусім певними окремими показниками єдності та внутрішньоструктурної диференціації її елементів. Питання про систему й зміст економічних прав тісно пов'язане з класифікацією конституційних прав і свобод людини у в'язку з тим, що назвавши ті чи інші права економічними, ми перш за все повинні визначати підстави для їх виділення. Надалі слід обґрунтувати їхнє відокремлення від соціальних, політичних, культурних і особистих прав та свобод [24]/

Рабінович П.М. виділяє основні складові економічнх права та свободи людини і громадянина [Додаток 2]:

1. право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України);

2. право на працю (ст. 43 Конституції України);

3. право на відпочинок (ст. 15 Конституції України);

4. право на участь у професійних спілках (ст. 36 Конституції України);

5. право на страйк (ст. 44 Конституції України) [12].

Отже, ми можемо впевнено погодитись з тлумаченням поняттям «конституційні економічні» права і свободи людини і громадянина вище вказаних науковців. Підсумовуючи ми дійшли до висновку, що лише з'ясування такого суспільного явища як економічні права людини за суттю дозволить оптимально визначити їх зміст, форму та місце яке вони займають у житті людини.

3. Регламентація соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Міжнародно-правова регламентація соціально-економічних прав почалися в 1948 р., коли найважливіші з них були закріплені в Загальній декларації прав людини. До цього часу права на власність і на працю об'єднувалися з правами громадянськими. Але певні труднощі в їх визнанні існують і сьогодні. Так, Європейська соціальна хартія, прийнята Радою Європи в 1961 р., ратифікована не всіма державами.

Соціально-економічні права грають величезну роль у забезпеченні правового статусу особи. Як визначено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., «Ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при котрих кожний може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами так само, як і своїми громадянськими і політичними правами». Цю точку зору підтвердила Генеральна Асамблея ООН (резолюція від 4 грудня 1986 р.), проголосивши «неподільність і взаємозалежність економічних, соціальних, культурних, громадянських і політичних прав».

Обов'язок держав у сфері регламентації соціально-економічних прав полягає в тому, щоб здійснювати прогресивні економічні і соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі і вигодах економічного розвитку, використовувати свої ресурси для надання усім рівних можливостей користування даними правами. Як відзначається в ст. 7 Хартії економічних прав і обов'язків держав від 12 грудня 1974 р., кожна держава відповідає за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу.

Серед джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль грають міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН (ст. ст. 1, 13, 55, 56, 62 і 68), у програмних положеннях Загальної декларації прав людини (ст. ст. 22, 23, 24, 25, 26, 27), у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у стандартах Міжнародної організації праці (МОП). В даній галузі МОП прийнято більше 170 конвенцій. Важливе значення мають такі: «Про примусову працю» (1930 р.), «Про справедливу винагороду» (1951 р.), «Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості» (1958 р.), «Про політику в галузі зайнятості (1964 р.), «Про працюючих із сімейними обов'язками» (1981 р.),» Про сприяння зайнятості і захист від безробіття» (1988 р.) і ін. Іншу групу джерел регулювання соціально-економічних прав складають норми, що містяться у регіональних угодах (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р. [3], Європейська соціальна хартія 1961 р. тощо). Третя значна група пов'язана з гарантіями дотримання і захисту соціально-економічних прав, закріпленими в національних законодавствах держав.

Економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними чинниками господарської діяльності. До них відносять:

· право на працю;

· право на власність;

· право на підприємництво;

· право на страйк;

· право на відпочинок;

· право на соціальне забезпечення;

· право на житло;

· право на достатній рівень життя;

· право на охорону здоров'я тощо.

Крім того, трудящі і роботодавці мають право на укладання колективних договорів; право на вільне об'єднання в національні або міжнародні організації для захисту своїх інтересів.

Головне місце в каталозі економічних прав займає право на працю (ст. 43 Конституції України), що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на котру вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.). Це право виражає постійно діючу потребу людини, необхідну для створення елементарних матеріальних передумов людського існування, а також забезпечення умов усебічного розвитку особистості. Право на працю і захист від безробіття зафіксоване й у ст. 23 Загальної декларації прав людини. Практичне здійснення права на працю втілюється у завданні забезпечення роботою всіх бажаючих, вирішенні проблеми повної зайнятості населення. Таким чином, право на працю припускає право на захист від безробіття, що надається державою будь-якій особі (ст. 23 Загальної декларації прав людини). У Конвенції МОП №122 «Про політику в галузі зайнятості» зазначається, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює в якості головної мети активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості» (ст. 1). Свобода праці містить у собі і право кожної особи на справедливі і сприятливі умови праці. Це право, гарантоване в ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., складається з таких аспектів:

а) винагорода за працю повинна забезпечувати всім трудящим як мінімум справедливу заробітну плату і задовільне існування для них і для їхніх сімей; рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якого розходження;

б) умови роботи повинні відповідати вимогам безпеки і гігієни;

в) всі особи повинні мати однакову можливість просування по службі тільки на підставі виробничого стажу і кваліфікації;

г) усі трудящі мають право на відпочинок, дозвілля, розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, винагороду за святкові дні.

Сутність права на соціальне забезпечення (за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в інших випадках, установлених законом) складається в тому, що держава гарантує надання достатніх коштів громадянам, які в силу об'єктивних обставин позбавлені (цілком або частково) здатності або можливості трудитися й одержувати прибутки від праці, а також поміч сім'ї в зв'язку з народженням і вихованням дітей (ст. 46 Конституції України). Даний комплекс прав закріплений у ст. 22 і 25 Загальної декларації прав людини, ст. 9, 10, 11, 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., ст. 26 Конвенції про права дитини. Здійснення цього права пов'язано з реалізацією інших прав, у тому числі на задовільний рівень життя, на охорону і поміч сім'ї, материнству і дитинству, права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я. Гарантії забезпечення права на соціальний захист є предметом ряду міжнародних конвенцій і рекомендацій, прийнятих МОП. Конвенція №102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення» встановлює обов'язок держав забезпечувати дев'ять видів пособий / виплат, зокрема на медичну допомогу профілактичного і лікувального характеру, через хворобу з метою відновлення тимчасово втраченої працездатності, по безробіттю, по старості, по вагітності, по інвалідності або у випадку втрати годувальника. Конвенція №118 «Про рівноправність у галузі соціального забезпечення» закріплює принцип рівних із громадянами прав іноземців і осіб без громадянства.

Умови, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини, зафіксовані в праві на достатній рівень життя, психічного і фізичного здоров'я (ст. 48, 49 Конституції України). Відповідно до ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., будь-якій людині повинні бути забезпечені достатнє харчування, одяг і житло, умови її життя повинні постійно поліпшуватися. Стверджуючи «основне право кожної людини на свободу від голоду», Пакт ставить за обов'язок державі приймати необхідні заходи для поліпшення методів виробництва і розподілу продуктів харчування, більш ефективного використання природних ресурсів. Конвенція МОП №117 «Про основні цілі і норми соціальної політики» встановлює, що при визначенні прожиткового мінімуму приймаються в увагу такі основні потреби сімей працюючих, як продукти харчування і їх калорійність, житло, одяг, медичне обслуговування й освіта.