Згідно із Законом України «Про стандарти, технічні регламенти й процедури підтвердження відповідності» технічне регулювання - правове регулювання відносин у сфері встановлення, застосування й виконання обов'язкових вимог до продукції або пов'язаних з нею процесів, систем і послуг, персоналу й органів, а також перевірка їх дотримання шляхом оцінки відповідності й (або) ринкового нагляду.

Відповідно до цього закону технічний регламент - закон України або нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів України, у якому визначені характеристики продукції або пов'язані з нею процеси або способи виробництва, а також вимоги до послуг, включаючи відповідні положення, дотримання яких є обов'язковим. Він може також містити вимоги до термінології, позначок, упакування, маркування або етикеток, які застосовуються до певної продукції, процесу або способу виробництва.

Для зняття технічних бар'єрів у торгівлі, створення єдиного економічного простору в Європейському союзі в 1990-х роках створена система технічного регулювання. Вона базується на взаємному визнанні результатів оцінки відповідності. Система технічного регулювання в ЄС складається з «Нового підходу» до технічної гармонізації й стандартизації й «Глобального підходу» у сфері оцінки відповідності, які були прийняті Радою Європи 7 травня 1985 року. Ці підходи реалізуються через відповідні інструменти - директиви ЄС, які затверджуються Радою Європи.

Технічний регламент як нормативно-правовий акт, прийнятий органом державної влади, установлює обов'язкові вимоги по усуненню загроз для національної безпеки: захисту життя, здоров'я й майна людей, захисту тварин, рослин і навколишньої середовище й т.п. Кожний затверджений регламент повинен мати перелік національних стандартів, які забезпечують відповідності до вимог регламентів.

Принципи «Глобального підходу» введені в Україні з набранням чинності в 2003 р. «Технічного регламенту модулів оцінки відповідності й вимог щодо маркування національним знаком відповідності, що застосовується в технічних регламентах». Принципи «Глобального підходу» застосовані в усіх інших технічних регламентах України. В Україні в 2003-2010 рр. прийнято 36 технічних регламентів.

Другою обов'язковою вимогою реформування в Україні системи технічного регулювання є інтеграція України в ЄС. Згідно з угодою про партнерство й співробітництво між Україною і ЄС у лютому 2008 року був початий переговірний процес щодо Угоди про асоціацію між Україною і ЄС, де мова йде про зону вільної торгівлі. Виходячи з європейської практики прийняття подібних угод, невід'ємним додатком до положень Угоди про зону вільної торгівлі повинен бути протокол щодо оцінки відповідності й прийнятності промислової продукції - АССА (угода про взаємне визнання Україною і ЄС сертифікатів відповідності на промислову продукцію). Такі угоди укладаються Європейським Союзом із країнами Середземномор'я й дають можливість продукції, яка входила до даних угодами, вільно просуватися на внутрішньому ринку ЄС без додаткових процедур оцінки відповідності. У рамках плану АССА з європейською стороною були визначені й погоджени чотири авторитетні сектори української промисловості:

· низьковольтне устаткування;

· машини й механізми;

· прості посудини високого тиску;

· електромагнітна сумісність.

У цих секторах промисловості доступ продукції на ринки сторін здійснювалися на основі Угоди АССА.

Основні складові системи технічного регулювання

· стандартизація;

· оцінка відповідності;

· метрологія;

· акредитація органів з оцінки відповідності й випробувальних лабораторій.

Установлюючи правила й порядок застосування елементів регулювання в їхньому взаємозв'язку, формується відповідна модель технічного регулювання.

Система технічного регулювання в Україні, так само як і в інших країнах СНД, побудована на основі радянської системи, і суттєво відрізняється від того, що розуміють під стандартизацією, сертифікацією або оцінкою відповідності в Європі та у країнах із розвиненою економікою, зокрема членах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Українській системі технічного регулювання бракує ризикорієнтованого підходу. Вона створює для бізнесу тягар, що не порівняти з можливими вигодами для суспільства.

Розглянемо, як іде реформування технічного регулювання по вищезгаданих напрямках.

Стандартизація

Економіка держави і кожен мешканець країни як споживач програють від використання застарілих технічних вимог, які ускладнюють появу на ринку сучасних товарів і технологій, більш безпечних та ефективних. Так, за інформацією Держспоживстандарту, станом на 1.03.2006 р. в Україні діяло 16 765 міждержавних стандартів, розроблених до 1992 р.; 46% з них було прийнято до 1980 р. Цілком очевидно, що відповідність товару чи послуги стандарту, який було складено ще понад 30 років тому, наразі не можна вважати гарантією якості й безпеки.

Стандартизація в Україні не є добровільною процедурою, за допомогою якої виробники можуть забезпечити конкретні властивості процесу, що базується переважно на потребах та ініціативах виробників і споживачів. На відміну від загальноприйнятої міжнародної практики, в Україні стандартизація є регуляторною процедурою і частиною системи державного регулювання. Відповідність стандартам є обов'язковою вимогою практично для всіх товарів. Українські стандарти -- це дуже детально сформульовані технічні вимоги, яким має відповідати продукція. Вони не спрямовані на остаточний результат, гарантування безпеки продукції за конкретних умов її використання. Натомість стандарти вимагають використання конкретних матеріалів, конкретного дозування тощо й мають на меті забезпечення одноманітності.

Стандарти затверджуються централізованим державним органом -- Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Останніми роками приватному сектору була також дозволена певна участь у розробці й перегляді стандартів, проте, за інформацією Держспоживстандарту, вона не дала істотних результатів на відміну від інших країн, де представники приватного сектору відіграють провідну роль у створенні та вдосконаленні стандартів. Як наслідок -- один і той самий орган відповідає за встановлення та перевірку дотримання стандартів, оскільки фактично стандарти є обов'язковими, та видачу сертифікатів на основі цих стандартів. На відміну від світової практики, в Україні розробка стандартів є прерогативою не індустрії задля підвищення конкурентоспроможності, а держави -- для цілей контролю.

Як уже згадувалося вище, розроблено й затверджено 36 технічних регламентів. Але не до всіх регламентів затверджений перелік рекомендованих стандартів, гармонізованих з європейськими стандартами. Це завдання покладене на технічні комітети зі стандартизації (ТК). Фінансування цих робіт проводиться в основному за рахунок державного бюджету. Коштів, які виділяються державою не вистачає, тому маємо хронічне відставання національної нормативної бази стандартів, гармонізованих з міжнародними і європейськими.

Підтвердження відповідності

Процедури оцінки підтвердження відповідності:

· визначення характеристик продукції;

· підтвердження у відповідності (сертифікат відповідності, декларація про відповідність);

· реєстрація й інспектування.

Технічні регламенти передбачають підтвердження відповідності також і в формі декларування відповідності виробником, а не тільки обов'язкову сертифікацію, яка потребує залучення третьої сторони. Але виробники не готові для проведення декларування відповідності. Для надання технічної допомоги в сфері дії кожного регламенту визначені методико-консультаційні центри, які мають технічно компетентний персонал, високооснащену випробувальну базу, національне й міжнародне визнання.

Питання сертифікації є невід'ємною частиною стандартизації. Сертифікація (оцінка відповідності третьою стороною), так само як і стандартизація, в Україні не є добровільною процедурою, завдяки якій виробники демонструють споживачам безпеку, якість і надійність своєї продукції, послуг, процесів. У країнах ЄС обов'язкова сертифікація застосовується лише до об'єктів з найвищим ступенем ризику, до таких об'єктів віднесено лікарські засоби, а також іншу медичну продукцію. За дослідженнями IFC (міжнародної фінансової корпорації) в Україні процедура сертифікації триває від 3 міс до 1 року. Ця процедура поширюється обов'язково на значну частку підприємств, у тому числі з низьким ступенем ризику.

Існуюча в Україні система сертифікації створює значні бар'єри для ведення бізнесу в тих сферах, які мають дуже низький ризик для суспільства або вже підпадають під інші механізми регулювання. Водночас ця система не адаптована для ефективного регулювання значно небезпечнішої діяльності. Сертифікація в Україні у більшості випадків однаково обов'язкова для вітчизняних виробників та імпортерів, здебільшого без урахування одержаних ними раніше іноземних сертифікатів відповідності. Хоча існує багато специфічних інструментів регулювання обігу імпортних товарів. Задля впровадження деяких з них Україна приєдналася до міжнародних угод, спростивши такий спосіб сертифікації. Тобто, у певних випадках система технічного регулювання імпортованої продукції простіша за ту, що застосовується для вітчизняних виробників. Проте цей факт не змінює загальної картини, система технічного регулювання є тягарем як для імпортерів, так і вітчизняних виробників.

В Україні сертифікація переважно застосовується до кінцевого продукту, а не до процесів виробництва, Це змушує виробників щоразу знову проходити сертифікацію, навіть на виробництві, сертифікованому за ISO-9001, або підтверджувати відповідність кожної партії того самого товару.

Ті іноземні виробники, які не мають своїх повноважних представників в Україні, фактично уникають відповідальності за постачання неякісної та небезпечної продукції. Це пов'язано з тим, що організаційна структура державного контролю в Україні не відповідає вимогам Регламенту ЄС 882/2004 щодо офіційного державного контрольного органу, який повинен взаємодіяти з європейськими органами безпеки як харчової продукції, так і медичних товарів, і забезпечувати ефективну координацію та співробітництво між сформованими контролюючими органами. Це дозволить уникнути дублювання функцій контролю між уповноваженими державою центральними органами виконавчої влади.

Метрологія